Заступник гендиректора телеканалу з інформаційної політики Ліля Буджурова звернулася до глядачів у прямому ефірі й припустила, що владу не влаштовує існування непідконтрольного їй телеканалу, як і інформаційна присутність кримських татар на півострові загалом, і що такі дії є ударом не лише по окремому медіа, а й по всьому кримськотатарському народу.
У цьому зверненні є одна важлива деталь: Ліля Буджурова говорить про МІСЦЕВУ кримську владу. Себто ту, що її в неросійських ЗМІ найчастіше беруть у лапки. Медійниця пояснює: «Швидше за все, ця акція спланована й організована кримською владою». Вона посилається на указ Путіна про реабілітацію депортованих народів і цитує його коментар щодо цього документа.
Чим це вважати? Вірою в доброго царя? У те, що укази згори спотворюють місцеві посіпаки?
Наприкінці минулого року цей самісінький телеканал був нагороджений знову ж таки кримською владою «за внесок у розвиток свободи слова». Багато хто обурився тим, що відзнаку прийнято. А Ліля Буджурова на своїй сторінці у Facebook написала пост, який мав близько сотні поширень.
Ішлося про те, що ATR постійно потерпає і від своїх, і від чужих: коли запрошують на ефір представників теперішньої влади, свої засуджують, мовляв, «продалися». Посадовці натомість погрожують: ставите «не ті» запитання – чекайте проблем. Але, як пише журналістка, «чи подобаються нам умови, в яких сьогодні працюємо, чи ні, однак ATR, прийнявши рішення (ми не підемо, ми залишаємося в Криму і з кримськими татарами), повинен, як і доти, бути фаховим телеканалом, себто мати професійні відносини з усіма: і з владою, і з опозицією».
Найприкріше, що діалог доводиться будувати з тими, хто на це апріорі не здатний. Адже йдеться про розмову високим стилем зі знавцями виключно мови мату й кулака. Це гра з картярами, від яких чекаєш чого завгодно.
І, поза сумнівом, ATR про це знає. Коли якийсь інший кримський ЗМІ стверджує, мовляв, місцевих чиновників слід заслати в Сибір за те, що вони спотворюють ініціативи мудрої та доброї влади з Москви, я вірю, що автор справді може так думати. А в те, що ATR не до кінця розуміє, з ким має справу, – ні.
Читайте також: Півострів несвободи
Тим своїм постом Ліля Буджурова відкидає будь-які нові звинувачення. Вона дає зрозуміти, що ніхто не може оцінити ситуацію телеканалу. Бо жоден із тих, хто критикує і звинувачує, не тямить, що означає бути єдиним для свого народу медіа, яке намагається працювати без брехні в умовах російського беззаконня.
І невідомо, що гірше: коли ти віриш у доброго царя чи коли змушений вдавати цю віру.
Хай там як, але вкотре стає зрозуміло, що таке робота журналіста під владою РФ. Це постійне борсання, на яке держава, посміюючись, дивиться з висоти свого гігантського п’єдесталу.
Гігантського п’єдесталу?
Цього тижня в Криму відбулася ще одна подія, що стає в один ряд із візитом силовиків до ATR. Трьох активістів кримськотатарського національного руху затримали дорогою з материка на півострів. Одного – Синавера Кадирова – депортували як іноземного громадянина з українським паспортом і кримською реєстрацією. Це при тому, що коли хочуть притягти до кримінальної відповідальності (як-от режисера Олега Сенцова), то український паспорт із кримською реєстрацією є підставою для того, щоб вважати особу громадянином РФ.
Авторитарний лад нелогічний, абсурдний. Хіба не парадокс: наскільки грізна держава нівелює людину, настільки ж її і звеличує? Вона у трійці лідерів за кількістю озброєнь – і боїться окремих осіб, які точно не можуть їй протидіяти силою. Має кількамільйонну армію – і тремтить перед мирними зібраннями. А в офісі одного зі ЗМІ, працівники якого можуть захищатися хіба що мікрофонами, в кожному кабінеті вона ставить омонівця в цілковитій боєготовності.
Очевидно, таки є щось сильніше за грізну державу, за її армію.
Читайте також: Війна форматів
Ця держава така слабка, що їй не залишається нічого, крім нарощувати озброєння й примножувати лави силовиків, обманюючи саму себе, мовляв, подолати слово, розум і стійкість духу можливо. Крім навіювати собі, ніби минуле знищенне й реально вилучити всі його речові докази, поводячись як орвеллівська Океанія. Крім запевняти себе в тому, що за цифрової епохи можна працювати методами XVIII століття.
Грізна держава бореться методами більш і менш хитрими. І такими абсурдними, що часом аж кумедними. І її боротьба іноді дуже нагадує те саме борсання. Раптом помічаєш, як слон і моська міняються місцями. Нарешті стає зрозуміло, хто з них насправді хто.
Стоячи на гігантському п’єдесталі, грізна держава сама ж таки дає зрозуміти, що його збудовано з піску. Що картярі спорудили картковий будиночок, який розвалиться від подиху вітру.
І навряд чи той вітер якась сила зупинить. Навіть якщо йому доведеться віяти ще не один рік.