Я народився і виріс у селі на слобожанській півночі Луганщини, в десяти кілометрах від кордону з Росією. На відміну від промислових районів Донбасу, цей сільський край не був заможним і за радянських часів, а у 1990-х тут почався тихий занепад, який розтягнувся на десятиліття. Місцева економіка трималася на невеликих фермерських господарствах, які швидко навчились боронити себе і від бандюків, і від правоохоронців. Решта економічно активного населення їздила на заробітки – переважно у Московію. Але це не надто допомагало. У моєму рідному селі, з населенням в кілька тисяч чоловік, задешево продавалися сотні будинків, але ніхто їх не купував. У інших селах було не набагато краще – люди там просто виживали. І, звісно ж, із заздрістю позирали на Росію. У всіх перед очима була сусідня Бєлгородська область — після того, як у 2000-х там навели відносний лад, вона стала для моїх земляків вітриною, на яку вони задивлялись із неприхованою заздрістю.
Здавалося, 2014 року російська агресія покладе край українству на цьому майже беззахисному прикордонні, остаточно перехиливши шальки терезів на користь місцевої “вати”. Але трапилося майже неймовірне. В селах почали піднімати українські прапори, з’явилися патріоти-активісти, сформувався волонтерський рух. На змаганнях молодіжні футбольні команди из глухих сіл дружно віталися «Слава Україні! – Героям слава!» Серед моїх знайомих цілком щирий і дієвий патріотизм стали проявляти навіть ті, від кого годі було очікувати подібного: начальник міліції, хронічний безробітний, дрібні підприємці і навіть один колишній менеджер “Газпрому”. А перші продукти нашим військовим влітку 2014 року почали безкоштовно завозити місцеві водії – власники старих КАМазів – народ кручений і, здавалося б, абсолютно аполітичний. До речі, ватажком у них був колишній шахтар з Лисичанська.
Читайте також: Херсонське диво
Коли 2015 року у нашому краї закінчилися активні бойові дії, в тих селах, де зібралася критична маса активних патріотів, почало налагоджуватися життя. Потужним поштовхом стала реформа децентралізації, яка запустила процес творення нових громад. Скоро деякі населені пункти стали не впізнати: там з’явилися нові будівлі, чисті доглянуті вулиці, парки, зони відпочинку. Поки колишній облцентр — окупований Луганськ — ще глибше занурювався у депресію, тут відбувалося справжнє відродження, причому не так матеріальне, як громадське та психологічне.
І от 2022 року знову почалася війна. Її передчуття буквально висіло в повітрі. А на шляху російських бронетанкових колон стояли дві чи три наші прикордонні застави. Вже в середині лютого з сіл почали виїжджати найбільш відомі українські активісти, щоб не стати легкою здобиччю своїх «ватних» сусідів. Потім вивозили держслужбовців і останніми, вже на початку воєнних дій, за наказом відступили силовики.
Відрізані від решти України зоною бойових дій сільські громади Слобожанщини залишилися наодинці зі своїми проблемами елементарного виживання в умовах транспортного колапсу, який раніше створював колосальні незручності, а тепер — пряму загрозу голоду. Одні сиділи склавши руки, а другі ремонтували старі закинуті млини, домовлялися з фермерами, щоб ті завозили приховане зерно, відновлювали старі пекарні. В таких селах хліб, мука і молоко продавалися без жодних націнок. А один фермер взагалі безкоштовно роздав місцевим декілька тон свинини з власного господарства – по 5 кг на одну оселю.
Але війна підступала все ближче. До великих селищ підійшов ворог — колони росіян і загони “народних республік”. Останні виглядали, як кіношні орки: озброєні, голодні, одягнуті в якесь дрантя, деякі взуті у звичайні мешти або у калоші поверх кросівок — кого в чому спіймали, в тому й відправили на фронт. Це лахмітне воїнство в бій не рвалося, бо чутки про м’ясорубку, яку влаштовують ЗСУ, вже давно ходили по “народних республіках”. Дехто, звісно, приміряв на себе роль “визволителя братів-донбасівців від фашистів”, але виглядало це вкрай непереконливо. По-перше, тутешні слобожанці ніколи не вважали себе мешканцями Донбасу (“Донбас — це там, де шахти”). А по-друге, у жодному селі “визволителів” хлібом-сіллю не зустрічали. Не те щоб охочих зовсім не було, але страх перед власними сусідами був сильніший, ніж бажання поцілувати московський чобіт. Навіть якщо цей “чобіт” приїхав на танку.
Останнє, окрім всього, є результатом громадського пробудження на слобожанських теренах. Пригадую, як у 2014 році у сонному, політично індиферентному Старобільську колону української армії намагалися блокувати своїми автівками кілька проросійськи налаштованих таксистів, впевнених, що за це їм нічого не буде. Але минулого тижня в цьому ж таки Старобільську війська орків заблокував цілий натовп з українськими прапорами. При тому, що в будь-який момент по них могли відкрити вогонь на ураження — після усіх російських звірств та злочинів жодних ілюзій ні в кого не було.
Читайте також: Як схід став надійним форпостом України
Нещодавно телефоную своєму знайомому в ті краї: «Що робиш? — Та от дві години простояв з нашими під жовто-блакитним прапором перед орками, а потім додому поїхав. — Що, бізнесом своїм займатися? — «Та який вже тут бізнес! Організовую зі знайомими доставку харчів для ЗСУ». І це мені розповідає колишній полум’яний прихильник Партії Регіонів… Знаю кілька громад, які просто не пустили до себе цих «бродячих освободителей». А там, де зупинити орків не вдалося, місцеві мешканці ведуть серед них активну антивоєнну пропаганду: «Хлопці, та чого ви сюди прийшли? Вас же ніхто не звав. За що ви збираєтесь на цій війні помирати? Воно вам треба?». У відповідь, як правило, тиша. Іноді орки у відповідь погрожують, а то й пострілюють, як це було у Новопскові, де 5 березня вони поранили трьох учасників мітингу проти окупації.
Взагалі-то, треба розуміти, що Новопсков – це колишня вотчина “Газпрому”: тут колись було його велике підприємство, бази відпочинку і багато мешканців селища працювали в його структурах. А ще тут безроздільно і брутально правила Партія Регіонів. Для тих, хто не бачив змін, які відбувались в цьому краї впродовж попередніх років, теперішній сплеск відчайдушного патріотизму справді видається дивом. До речі, після того, як орки почали стріляти, новопсковці не розбіглися в паніці: вони підібрали поранених, а потім, не опускаючи жовто-блакитних прапорів, повернулися до окупантів спинами і спокійно пішли по домівках. А поки вони йшли, орки стали істерично палити з автоматів у повітря: чи то святкуючи перемогу над беззбройними людьми, чи то тамуючи таким чином власний страх перед ними.
І росіянам є чого боятися. Так, Бєлгород зовсім близенько. Але тут, на українській Слобожанщині, живуть зовсім інші люди, яким жодні непрохані "визволителі" і жодні "народні республіки" не потрібні.