Як зазначав автор «Історії Слобідської України» Дмитро Багалій, іще за царя Алєксєя Міхайловіча першими слобожанами ставали колишні право- й лівобережні мешканці, які несли за собою культуру господарювання, управління, звичаї, ритуали й освіту. Нові поселення виростали зі слобід і об’єднань у козацькі полки для оборони від татарського набігу, поєднуючи громадянський і військовий устрій. Водночас тут з’являлися нечисленні представники інших етносів: великороси, волохи, калмики, серби, роми, євреї, поляки, греки. У пригоді поселенцям ставали монастирі. Проте московити намагалися контролювати міграційні процеси, спостерігаючи за розкутістю «черкаської обвиклості». Монархи, віддавна поклавши око на ці території, роздавали слобідським полкам жалувані грамоти, хоч і непорівнянні з паперами про автономію Гетьманщини. Тимчасом їхні намісники не дуже погоджувалися з вільготами осадчих, але визнавали владу козацьких очільників.
Читайте також: Розкодовуючи знаки
Уже Пьотр І підважив старий завід керування, запровадивши правило вибирати полковників і старшину довічно. Своє правління вони узгоджували з урядом, а отже, перемовини й діловодство вели російською. Нерідко їхні діти брали шлюб із дворянством, і це суттєво позначалося на їхньому трибі життя. Нижчі щаблі посідала міщанська й цехова влада. Одначе геть усім ланкам не давали міцнішати призначувані з князів і бояр воєводи, провадячи військову оруду з Бєлґорода. Їх нерідко змінювали, та на політичні реалії це впливало не сильно. З 1722 до 1732 року контроль поступово міцнішає: перш за все слобожан переписали, за Єкатєріни І полки підпорядкували Воєнній колегії, а за Анни самоврядування ліквідували начисто. Право займанщини теж скасували, проте передавати в спадок набуте таки дозволили. Після 1748 року козакам заборонили переходити до Гетьманщини чи Росії, закріпивши за полками. Замість платні дали право на вільне гендлювання. У 1765 році, коли майор Євдокім Щербінін прибув розформувати козацькі полки й натомість укласти гусарські, зневажена старшина збурилася. Але чиновники відчували кон’юнктуру часу: якщо в Гетьманщині шляхта встигла надбати достатньо маєтностей і сили, то на Слобожанщині цього не сталося. Козаки прагнули до вищого стану, та левову частку суспільства все одно становили посполиті.
Російська політика вже тоді вирізнялася гібридністю. Побачивши, що на підставі трудового начала слобожани ставилися до землі як до власності, влада заходилася закріпляти їх у дикому полі, роблячи з них підданців. Перше землеволодіння регулювали вільні заїмки, податки підвищували поступово, а послужливість винагороджували роздаванням угідь, адже дбати про них усе одно хтось мусив. Принагідно козацтво примушували будувати й обслуговувати фортифікації з мостами. Та й на квартирування завжди було куди прилаштувати служивого. Після створення за наказом Єкатєріни ІІ Слобідсько-Української губернії старшину зрівняли з дворянством, а нижчому козацтву довелося продавати ґрунти й переходити в міщани, хлібороби, кустарі чи крамарі.
Слобідські промисли були розмаїтими: рибальство, полювання, садівництво, тютюнництво, скотарство, бджільництво, винокуріння, млинарство, дьогтярство, селітроваріння, ремісництво (шевство, кравецтво, ковальство, гончарство, лимарство, гарусництво тощо), чумацтво, торгівля, ярмаркування. В усякій господі намагалися виробляти необхідне. Зрозуміло, від статків залежав і побут. Найбагатші дерев’яні будинки мали чотири світлиці й стільки ж кімнат для челяді, лазню, комори, поварню, стайні, сарай і льох. Дідичі розпоряджалися млинами, ставками, володіли худобою. Оселі прикрашали килимами, оббивали сукном, вішали верцадла, ікони, годинники, траплялися й оргáни для музикування. Було повно посуду, рушників, зброї. Старшина носила широкі штани, жупани, пояси, смушеві шапки. Жінки — парчеві кунтуші, шовкові плахти. Бідніші будівлі вирізнялися матеріалами, розміром, оздобою. Мазані хати вкривали гонтом та очеретом. Крім печі, робили підлогу, а на покуті під образами ставили стіл і лави.
Читайте також: Наука вільних мулярів
Готували паляниці, книші, борщ, на свято траплялося м’ясо. Святкування не обходилися без музики й відвідин шинку. Описуючи норови слобожан, Багалій відзначає їхню слухняність до начальства, якщо до них ставилися поштиво. Строгості вони корилися, втім, обурюючись. Але гнутися не хотіли навіть під тих, від кого залежали. Їхня загальна сумирність доповнювалася бешкетами, лише без радикалізму. Мовою вони поволі наближалися до росіян, але вдачею — ніскільки. Познайомившись з укладом цього краю, поволі збагнеш, чому туди тягло Сковороду. Називаючи Малоросію (Гетьманщину) матір’ю, а Україну (Слобожанщину) тіткою, філософ окреслює зв’язок між ними. Відповідним робом змінювалась і мова його творів, адже адресувалися вони нащадкам слобідської старшини. Та навіть знаходячи собі в тих місцях затишні схови для рефлексії, він усвідомлює, що останнім оплотом свободи залишається особистість.