Прикордоння потенційно містить у собі і загрозу асиміляції, і обіцянку інтенсивної культурної креативності. Як формувалася символічна географія Слобожанщини як прикордоння і яка роль регіону у формуванні української ідентичності, розповідає Володимир Склокін — історик, викладач Українського католицького університету, автор книжки «Російська імперія і Слобідська Україна у другій половині XVIII ст.: просвічений абсолютизм, імперська інтеграція, локальне суспільство» (Львів: УКУ, 2019) й учасник міжнародного проєкту «Ukrainian History Global Initiative», в якому працює над дослідженням про Слобідську Україну як прикордоння.
Читайте також: Історія України для світу і для себе
— В українській історіографії давно є запит на перехід від позитивістського накопичення фактів до якісно нового методологічного рівня. Методологія студій прикордоння і фронтиру може цьому сприяти?
— Студії прикордоння та фронтиру з’явилися в українській гуманітаристиці доволі давно, ще в 1990-х роках. У 1990-х роках низка статей Ярослава Дашкевича впроваджувала концепцію фронтиру або «великого кордону» в український науковий обіг. Протягом 90-х та 2000-х років ці студії активно обговорювались, принаймні в колі істориків та літературознавців, і були доволі популярними в академічному середовищі.
Читайте також: Слобожанщина: ранньомодерний і сучасний фронтир. Перша розмова з Олегом Корнієнком
Натомість на політичному рівні існувала певна підозра до концепції прикордоння через закладені в ній сенси невизначеності, потенційної амбівалентності, а також пов’язаності із сусідніми державами. Через це не було великої підтримки студій прикордоння з боку держави.
Незважаючи на це, було зроблено досить багато — дещо було слушним і корисним, а дещо менш методологічно продуманим і радше містифікувало розуміння історії України як великого фронтиру між Сходом і Заходом.
— Концепцію прикордоння в Україні можна застосувати до багатьох регіонів. Чим саме Слобожанщина як контактна зона відрізняється від інших історичних регіонів України?
— Нещодавно вийшла книжка за редакцією Сергія Громенка про Україну як мультифронтирну політію («Український мультифронтир. Нова схема історії України (неоліт — початок ХХ століття)». — Авт.). Я не впевнений, що аж такий широкий підхід завжди доречний. Щодо Слобідської України — концепція прикордоння якраз добре показує загальноукраїнську специфіку, але водночас має свої особливості.
Можемо сказати, що протягом XVII–ХІХ століть Слобідська Україна пройшла трансформацію від фронтиру до імперського прикордоння. Цей регіон виникає в середині XVII століття, коли його масово заселяють вихідці зі східних воєводств Речі Посполитої, а потім і Гетьманщини. У цей час Слобідська Україна є фронтиром між трьома державами, чиї кордони не були чітко визначені, — Річчю Посполитою, Московією і Османською імперією. Дике Поле, або просто Поле — територія сучасної Східної та Південної України, на яку претендували три держави і де не було чіткого розуміння належності — це була, сучасною мовою, «сіра зона».
Читайте також: Збережена і знищена спадщина Східної Слобожанщини. Друга розмова з Олегом Корнієнком
Але поступово, в ході колонізації — переважно української, але в XVII столітті також відбувалась і російська колонізація з Півночі, — цей регіон заселявся. Він залишався фронтиром, але вже в іншому розумінні — як окраїна політичного регіону, яка має власний політико-адміністративний устрій, свою соціальну та правову систему. І це вже була частина Московії, потім Російської імперії у XVIII столітті, яка, однак, і далі істотно відрізнялася. Кордон з Османською імперією тут постійно рухався, зберігаючи фронтирність до межі XVIII–XIX століть. З анексією Північного Причорномор’я та Криму фронтирність зникає, і регіон стає імперським прикордонням.
Відмінність полягає в тому, що прикордоння вирізняється наявністю чіткого кордону між державами або адміністративного кордону всередині країни (як, наприклад, українсько-російське культурне прикордоння всередині Російської імперії).
А конфронтація з татарами була настільки тривалою і значущою в українській історії, що визначила специфіку українського національного міфу та самоусвідомлення. У цьому сенсі історія Слобідської України є доволі характерним випадком, який може нам багато розповісти про специфіку модерної української історії.
— Це цікаво, адже основоположним ядром української ідентичності з ХІХ століття звикли вважати Наддніпрянщину, центральну Україну, а не прикордонну Слобожанщину. А сьогодні «периферія» стає «центром» — як у деконструкції Жака Дерріди. А в який спосіб Слобожанщина впливала на формування української національної ідеї?
— Сам концепт прикордоння натякає на багатокультурність, контактну зону. Тут відбувалося стихійне, незаплановане заселення, і його результатом ставав контакт українців із великоросами й татарами, але не лише. У Слобідській Україні з’являлись і вихідці з Молдавії, Валахії, Балкан, калмики, німці, яких імперія наділяла землями. «Population management» був невід’ємною частиною імперської експансії та модернізації. З одного боку, зустріч різних культур потенційно породжувала конфліктні ситуації, які виникали на ґрунті боротьби за економічні та соціальні привілеї. З другого боку, міжкультурна взаємодія давала потенціал для інтенсивної культурної креативності. Не кожне прикордоння може стати таким культурним та інтелектуальним центром, але деяким це вдається — зокрема, вдалося Харкову, як столиці регіону, який із другої половини XVIII століття став центром і для Слобідської України, і для регіону Південної Росії, а в певний час — і для всієї України. Контакти між різними етнічними групами були досить плідним середовищем для переосмислення ідентичностей та цінностей.
Наведу такий приклад. Саме в Харкові починається дискусія про український національний характер (у рамках ширшої європейської дискусії про національні характери, започаткованої працею Монтеск’є «Про дух законів»). Її починає етнічний росіянин Іван Переверзєв, вихідець із російської частини слобідського прикордоння, який навчався в Харківському колегіумі й потрапив під вплив латинської вченості в її українському варіанті. У 1788-му році у своїй праці «Топографічний опис Харківського намісництва з історичною передмовою» він робить цікаві спостереження про те, що сьогодні називаємо національною ідентичністю. Він одним із перших починає говорити про українців у Слобідській Україні, Гетьманщині, Галичині як про один народ, об’єднаний спільною культурою. Він порівнює національні характери українців і росіян та виразно засвідчує прихильність саме до українців. Концепти культури й національного характеру були новими просвітницькими віяннями XVIII століття. Згодом, уже в ХІХ столітті, українські автори — Григорій Квітка-Основ’яненко, Микола Костомаров та Володимир Антонович — продовжать дискусію на тему національного характеру й українсько-російських стосунків, започатковану Перевєрзєвим.
Читайте також: Слобідська еліта: видатні роди, постаті та долі. Третя розмова з Олегом Корнієнком
Після заснування Харківського університету Харків і Слобідська Україна знову стають культурною контактною зоною в добу романтизму. Ця історія більш відома. Окремі росіяни, німці, чи вихідці з Балкан, які опинилися в Харкові, починають цікавитись українським минулим, фольклором, починають розвивати літературу українською мовою, здійснюють етнографічні й історичні дослідження. Це прояв культурного прикордоння в позитивному сенсі.
Але прикордоння могло мати й негативні конотації. Це пояснює, чому його не любили деякі українські національні історики й політики, бо на прикордонні ідентичності розмивалися, і швидше відбувалася русифікація (чи полонізація, чи будь-яка асиміляція, коли говоримо про інші регіони). Саме у Слобідській Україні найперше була скасована козацька автономія, лише потім на Запоріжжі та в Гетьманщині. Тут інтенсивніше просували русифікаційні політики. Вже в радянський час саме з Харкова починалися репресії в 1920–30-ті роки. Завдяки прикордонності та гібридності місцеві ідентичності були більш амбівалентними, невизначеними, і це викликало несхвалення з з перспективи традиційного національного наративу. Отже, це була складна та багатовимірна історія, яку не варто спрощувати.
— Як постать Сковороди, Харківський колегіум та згодом університет сприяли самоусвідомленню української еліти на Слобожанщині та формуванню власної версії Просвітництва, відмінної від російського просвіченого абсолютизму?
— Історія українського Просвітництва досі залишається малодослідженою. Хоча ця історія починається не в Слобідській Україні, а в Гетьманщині, у Києво-Могилянській академії, з Феофана Прокоповича і його подорожей до Італії та Німеччини. Проте Харків і ширше Слобідська Україна тісно пов’язані з інституалізацією Просвітництва в першій половині XIX століття, зокрема у зв’язку із заснуванням університету у 1804 році.
У Харківському університеті на початку домінували німецькі та французькі вчені, але також були й українські та російські, які створили тут регіональну версію імперського Просвітництва. Прикордоння давало більше свободи від дисциплінарних проєктів, які нав’язували традиційні культурні центри, як-от Київ чи Петербург.
Не випадково, що українські дискусії про «самість» (персональну ідентичність) розпочалися саме в Харкові, їх започатковує Григорій Сковорода. Він, хоч і народився в Гетьманщині, однак більшу частину дорослого життя провів у Слобідській Україні, де відчував більшу свободу для проявів індивідуальності. Для нього мислення про персональну ідентичність, самопізнання, надзвичайно важливе. Це було інспіровано не так західним Просвітництвом, як античною культурою у взаємодії з візантійським християнством та протестантизмом.
Читайте також: «Ці люди були європейцями», — Олег Корнієнко про українську еліту Східної Слобожанщини
Але і просвітницька версія дискусій про персональну ідентичність теж бере свої початки зі Слобідської України. Її основоположником є Роман Цебриков (1763–1817), вихідець із харківської старшинської родини й один з найцікавіших українських інтелектуалів доби Просвітництва. Він навчався в Харкові та Ляйпциґу, згодом працював у Петербурзі й часом повертався до України та Харкова. Про ці подорожі він залишив детальні щоденники. Більшість його праць, на жаль, досі не видана, але принаймні збережена. Саме він вперше в українській інтелектуальній традиції починає вивчати поняття персональної ідентичності, спираючись на ідеї Локка, Гельвеція, Платнера, Канта та інших просвітницьких філософів. Цебриков, серед іншого, першим в українській інтелектуальній традиції впроваджує ідеї космополітизму та пацифізму. І його походження з простору слобідського прикордоння відіграло тут важливу роль. Воно полегшувало вихід за рамки традиційних станових, регіональних та етнічних уявлень й дозволяло мислити у більш універсальних категоріях.
— Чому суспільство Слобожанщини, яке звикло до особистої свободи й цінувало її, не чинило опору російській інтеграції та запровадженню «регулярщини»?
— Заміна козацьких полків гусарськими, скасування полково-сотенного устрою на користь губерній і повітів, запровадження подушного податку, обмеження соціальної мобільності та інші прояви «регуляризації», ініційовані російською владою на Слобідській Україні, таки викликали опір — найбільш очевидно на рівні селян і козацтва, але також і серед старшини. Однак цей опір, який негайно, фізично і жорстко придушувався імперською владою, так і не переріс у велике повстання. Імперська влада діяла грамотно, треба віддати їй належне. Вона скасовувала політичні та адміністративні інституції й запроваджувала нові, які спочатку не дуже відрізнялися. Наприклад, адміністративний устрій — губернії та повіти — ніби копіював полки та сотні, і гусарські полки за умовами служби попервах зберігали певні регіональні особливості. А головне — станові привілеї старшини та козацтва зберігалися, ба навіть — розширювалися, як у випадку старшини, яка стала частиною російського дворянства.
Російська влада використовувала соціальні протиріччя між старшиною та козацтвом, козацтвом та селянством. Та й правління Єлизавети, Єкатєріни ІІ та Алєксандра І — це період модернізаційної імперії, яка обіцяла у багатьох аспектах привабливий проєкт майбутнього, зокрема колонізацію південних територій, від якої Харків дуже виграв — адже став одним з головних транзитних хабів на шляху між Північчю та Півднем імперії. До того ж, у ті часи багатьом здавалось, що локальний український патріотизм і лояльність до імперії є повністю сумісними.
Еліти Слобідської України, які були багатоетнічними, значно успішніше за Гетьманщину скористалися скасуванням автономії, бо змогли виторгувати собі привілеї як в економічному, так і в культурному сенсі. Гетьманщина лобіювала створення університету ще з часів Розумовського, і тоді це не вдалося. А еліти Слобідської України пролобіювали це на початку ХІХ століття, й успішно. Отож саме Харків стає першим центром того, що зазвичай називають «національним відродженням», або, якщо точніше, — одним з головних центрів зародження модерного українського національного руху.
— З одного боку, Слобожанщина певний час асоціювалася з прихистком неблагонадійних утікачів-маргіналів, а з другого — тут постав конструктивний проєкт і власна еліта. Як це узгоджувалося?
— Нащадки козаків — такі постаті, як Цебриков, Сковорода, Квітка-Основ’яненко — формували образ Харкова і Слобідської України як «українських Атен», саду культури та економічного процвітання на землях, колонізованих зусиллями козаків. Ми зараз багато говоримо про деколонізацію і бачимо себе як колонізованих росіянами. Але слобідські козацькі еліти у 18 ст., та їхні нащадки у наступному столітті, бачили себе не колонізованими, а колонізаторами, а свій регіон визначали як колонію. Це був важливий дискурс, предмет гордості, який досі не достатньо прорефлексований в українській інтелектуальній традиції.
Читайте також: Хлібороби й лицарі в українському гранднаративі
Сам Сковорода цінував Слобідську Україну сильніше, ніж Гетьманщину, за більшу індивідуальну свободу, відсутність дисциплінарних рамок та слабке домінування столичних культурних центрів. Проте важливо пам’ятати, що цей образ регіону створювали здебільшого харківські еліти, тоді як у Сумах, Охтирці, Богодухові чи Змієві ситуація могла виглядати дещо інакше. Це приклад того, як столичні еліти поширювали свої уявлення на цілий регіон.
Водночас стосунки між Слобідською Україною та Гетьманщиною радше були антагоністичними у XVII–XVIII століттях, оскільки тут знаходили прихисток козацькі еліти, переважно опозиційні до гетьманів. Це формувало відповідні культурні уявлення про регіон. У Гетьманщині з’являлися праці, які зображували мешканців Слобідської України як волоцюг, утікачів, людей, які лише видають себе за козаків, а самі прислужують імперії і є не лицарями, а «гречкосіями». Цей образ теж існував, але створювався переважно поза межами Слобідської України.
— Підсумовуючи, як змінювався образ Слобідської України в нашій символічній географії?
— Починаючи з XVII століття, цей регіон сприймався як «Україна» у значенні «окраїна», прикордонна територія. Проте вже незабаром з’являється поняття «слободи», що апелювало до ідеї «свободи» (від англійського «liberty») — як станових та регіональних привілеїв, так і персональної волі. Козацькі еліти це добре усвідомлювали і наголошували, що назва регіону походить саме від свободи, асоціюючи себе із цим поняттям.
Читайте також: Наші ментальні мапи. Ренесансна фортифікація й барокові сади
У середині XVIII століття слобідський та український дискурси поєднуються. Це закріпилось і в назві Слобідсько-Української губернії, яка була створена після скасування автономії в 1765 році. Під впливом просвітницьких ідей про національний характер та зростання зацікавлень етнографією, українськість наповнюється новими етнічними та національними сенсами. У XIX столітті, в добу романтизму, відбувається зародження модерної національної культури, і цей регіональний етнокультурний дискурс зберігався і розвивався в працях місцевих літераторів та науковців.
Паралельно із цим з’являється дискурс «Півдня Росії». З одного боку, це було відсиланням до історичних дискусій XVIII століття про Північну (Новгородсько-Московсько-Володимирську) та Південну (Київську) Русь. З другого — експансія Російської імперії на південь формувала новий регіон, що включав і Новоросію, і Слобідську Україну. Харків починає претендувати на статус центру «Півдня Росії» — економічного регіону, що поєднував старі території ядра імперії з новими, щойно підкореними та колонізованими. Харків бачив себе столицею (іншими претендентами на цю роль були Київ та, Одеса). Це був уже імперський конструкт, значно амбівалентніший, де українськість вже була лише периферійним елементом.. Конкуренція слобідсько-українського та південноросійського наративів визначала обличчя регіону аж до 1917 року.
Після революції Харків знову опиняється в центрі української національної історії як столиця радянської України протягом перших 15 років її існування. Це спричинило новий пошук коріння та ідентичності серед митців та інтелектуалів. Проте вони не завжди знаходили чітко артикульоване національне минуле та сучасність (як, наприклад, у Тичини: «Харків, Харків, де твоє обличчя?»), що часто породжувало розгубленість та фрустрацію. Після завершення українізації, початку репресій та втрати столичного статусу місто знову опинилося в периферійному становищі, і травма та невизначеність, породжені цими подіями, продовжували визначати ідентичність регіону протягом радянського періоду. Після розпаду СРСР ця амбівалентність, з одного боку, зберігається, а з другого — починається відродження національного слобідсько-українського дискурсу, зокрема й під впливом перевидання праць харківських науковців та письменників XIX та XX століть. Деякі спроби відродити слобідсько-українську концепцію мали виразно неорадянські конотації. Зокрема, у 2003 році регіональні влади Харківської та Бєлгородської областей створили єврорегіон «Слобожанщина». Проєкт був передусім економічним, але з виразним ностальгійним радянсько-імперським присмаком.
Читайте також: Передвісники незалежності: український Харків напередодні розпаду СРСР
Водночас, у 1990-х та 2000-х роках з’явилося ціле середовище митців — найвідоміший із них Сергій Жадан, але також і інші поети, музиканти, художники, театральні діячі, — які переосмислюють українську ідентичність із перспективи прикордоння. Тетяна Захарченко пропонує цікавий аналіз їхньої творчості у контексті дискурсу прикордоння («Where Currents Meet: Frontiers of Memory in Post-Soviet Fiction of Kharkiv, Ukraine». — Авт.).
Після початку повномасштабної війни цей дискурс втрачає свою актуальність. Поетика прикордоння заміщується поетикою спротиву. Постає питання, чи ми зараз спостерігаємо завершення історії регіону як культурного прикордоння? Тетяна Журженко пропонує описувати цю трансформацію за допомогою метафори «від прикордоння до кривавих земель» (From Borderlands to Bloodlands // Krytyka, 2014. — Авт.). Наразі важко сказати, що буде далі, адже ми перебуваємо всередині цієї історії.
Читайте також: Залишитися в Харкові: філософія воєнного фронтиру