13 травня журналіст Деніс Юджель (Deniz Yücel) оголошує своє рішення про відставку з посади президента Німецького ПЕН на тлі конфлікту в організації після близько пів року перебування на цій посаді. В інтерв’ю для Zeit Online новий тимчасовий президент Німецького ПЕН Йозеф Газлінґер (Josef Haslinger) підтвердив, що каталізатором цього конфлікту була тема війни в Україні.
Відставка відбулася на скандальному засіданні Німецького ПЕН у Ґоті, на якому деякі члени зустріли Юджеля освистуваннями й образами. Власну відставку він прокоментував пізніше, не добираючи слів: «Я не хочу бути президентом цієї сосисочної [Bratwurstbude]». Однак для тих, хто слідкував за наростанням напруження в Німецькому ПЕН останні кілька місяців, скандал у Ґоті не став аж такою несподіванкою. Зокрема ще в березні на сцені міжнародного літературного фестивалю «lit.Cologne» Юджель рішуче закликав закрити небо над Україною, що під приводом порушення «пацифістських» положень Хартії Міжнародного ПЕН спровокувало вимогу його відставки з боку п’яти колишніх президентів Німецького ПЕН. Пізніше з’явилися звинувачення Юджеля з боку деяких членів ПЕН в його «авторитарному стилі управління». Утім, навіть після гучного складення повноважень у травні Юджелю вдалося зберегти чимало прибічників і заснувати новий ПЕН-центр Берлін.
Ідейний розкол всередині Німецького ПЕН щодо війни в Україні багато в чому конгруентний розколу в позиціях сучасних німецьких інтелектуалів загалом. Тут можна зафіксувати три ідейні табори, які досить чітко окреслюються навколо питання військової допомоги Німеччини Україні.
До першого табору належать ті, хто виступають проти «прямого чи непрямого» постачання важкої зброї Україні й водночас — за сприяння якнайшвидшому припиненню вогню. Відкритого листа з таким зверненням до німецького канцлера опублікували 29 квітня в журналі Emma. Серед підписантів були, зокрема, журналістка, засновниця і головна редакторка цього журналу Аліс Шварцер (Alice Schwarzer), філософиня і головна редакторка журналу Philosophie Magazin Свенья Фласпелер (Svenja Flaßpöhler), письменниця Юлі Це (Juli Zeh), письменник Мартин Вальзер (Martin Walser), актор Ларс Айдинґер (Lars Eidinger) та інші.
Читайте також: Українська література в Німеччині: не лише Сергій Жадан
Другий табір складається з тих, хто відразу відреагували на цього листа своїм відкритим зверненням до Шольца з прямо протилежним меседжем, тобто з проханням забезпечити не лише невідкладні, а й неперервні поставки важкого озброєння Україні. Цей лист опублікували 4 травня в газеті Zeit Online, а підписали його публіцист, співзасновник і директор організації Zentrum Liberale Moderne Ральф Фюкс (Ralph Füchs), політикиня і співзасновниця цієї ж організації Марілуїзе Бек (Marieluise Beck), письменниця і співпредставниця новоствореного ПЕН Берлін Ефа Менасе (Eva Menasse), уже згадуваний вище журналіст Деніс Юджель (Deniz Yücel), письменник Максим Білер (Maxim Biller), письменниця Герта Мюлер (Herta Müller) та інші.
До третього табору належать ті, хто найдоречнішими вважають обережність і зваженість в ухваленні рішень щодо воєнної допомоги Україні, а тому вітають нерішучість канцлера. Такої позиції дотримується, зокрема, філософ Юрґен Габермас (Jürgen Habermas).
Далі ми проаналізуємо кілька аргументів і контраргументів, озвучених у заявах і жвавих обговореннях німецьких інтелектуалів упродовж останніх чотирьох місяців. Детальніший розгляд цих аргументів і глибше розуміння причин ідейних розбіжностей, представлених у них, дозволить нам ближче познайомитися з дискурсивними практиками німецьких інтелектуалів і, як наслідок, самим стати успішнішими учасниками цих практик, ефективніше переконуючи наших німецьких колег і підсилюючи їхню підтримку.
Табір Шварцер
Аргументація представників першого табору (табору Шварцер) обертається навколо застереження про небезпеку неконтрольованої ескалації у війні в разі постачання важкої зброї Україні. По-перше, вважають вони, це призведе до ще більших жертв з боку цивільного населення, а по-друге, до можливого перетворення Німеччини як члена НАТО на сторону війни, а відтак — до ядерного конфлікту з Росією. На думку авторів і підписантів листа в журналі Emma, з одного боку, відповідальність за можливу ескалацію лежить не лише на «первинному агресорі», але й на тих, хто «дає йому мотив для злочинної діяльності». Тобто передбачається, що така відповідальність лежатиме і на Німеччині, якщо вона «провокуватиме» російський бік своїми занадто рішучими діями.
Аліс Шварцер
З другого боку, «рішення про моральну відповідальність» за життя українських цивільних не «належить винятково до компетенції їхнього уряду». Водночас остання теза частково (і, слід визнати, досить неочікувано) обґрунтовується тим, що «моральні норми мають універсальну природу». Іншими словами, підписанти листа просувають ідею про те, що не лише Україна, а й інші країни (і передусім ті, які долучаються до військової допомоги Україні, як-от Німеччина) мають свій голос в моральній оцінці політичних і воєнних рішень України з огляду на кількість цивільних жертв, до яких можуть призвести ці дії.
Цей лист, підписаний 28 інтелектуалами й інтелектуалками, а також митцями й мисткинями, викликав бурхливу реакцію в німецькому суспільстві, зіткнувшись водночас із гострою публічною критикою. Комплексна відповідь на цього листа була викладена у симетричному зверненні, одним із авторів якого є Ральф Фюкс.
Табір Фюкса
Представники табору Фюкса слушно зауважують, що важку зброю, яку використовує і потребує від своїх партнерів Україна для нерівної боротьби із агресором, слід розглядати як зброю захисту, а не нападу. Автори цього листа нагадують, що війна Росії проти України не є лише локальним конфліктом, а націлена на встановлення нового світового порядку: попираючи міжнародне право і здійснюючи численні воєнні злочини, Росія має на меті знищення української демократії і національної автономії, — а тому завадити перемозі російських військ без перебільшення означає відстояти європейський правопорядок і безпеку всіх європейських країн. На відміну від представників табору Шварцер, автори листа в Zeit Online не розглядають загрозу ядерного конфлікту з Росією як можливий наслідок надмірної завзятості німецького уряду, а навпаки — як цілком імовірний результат браку такої рішучості.
Ральф Фюкс
Фюкс та інші нагадують, що справжню небезпеку для себе Путін вбачає не у «фіктивній загрозі НАТО», а в розквіті демократії в сусідніх країнах. На їхню думку, хоч і не варто ставитися надто легковажно до погроз ядерною війною з боку Росії, також не варто забувати, що ці погрози є «частиною психологічної війни Росії». Хоча «кожна війна несе загрозу радикальної ескалації», також варто пам’ятати, що «загрози ядерної війни не можна уникнути поступками Кремлю, які заохочують його до нових воєнних авантюр». Отже, Фюкс та інші вважають, що загрозі ескалації потрібно протиставляти не стриманість в постачанні зброї, а підсилення воєнної підтримки України як «надійне стримування», яке передбачає «рішучість і єдність Європи».
Табір Габермаса й подальша дискусія
28 квітня у газеті Süddeutsche Zeitung під заголовком «Війна й обурення» («Krieg und Empörung») з’явилася стаття Юрґена Габермаса, в якій автор намагається захистити нерішучість очільника німецького уряду й висловлюється щодо боротьби думок «між колишніми пацифістами, шокованою громадськістю і розважливим канцлером» після нападу Росії на Україну. Варто згадати, що цей текст не залишився без української відповіді: український філософ, знавець і перекладач творів Габермаса Анатолій Єрмоленко критично відреагував на позицію німецького інтелектуала в статті, опублікованій на шпальтах Frankfurter Allgemeine Zeitung. Габермас, як і решта його німецьких колег, однозначно засуджує агресивну людиноненависницьку війну Росії проти України, яка, за його словами, представляє собою очевидне порушення гуманітарного права.
Юрґен Габермас
Водночас, пишучи про жахіття війни, щоденно поширювані в медіа, він додає кілька слів і про складний емоційний стан німецької громадськості: «…це факти, які шарпають нам нерви, а усвідомлення територіальної близькості цієї війни сприяє їхньому шокувальному ефекту». Двома тижнями пізніше, на подіумній дискусії в Ґоті, організованій Німецьким ПЕН, Деніс Юджель (на той момент уже колишній президент Німецького ПЕН) гаряче відреагував на цей уривок зі статті Габермаса: «Там справді так і написано: „шарпають нам нерви“ …мовляв, Ви маєте, будь ласка, перестати воювати, аби нам від цього не дісталося». Юджель спрямовує цей закид і до підписантів листа Шварцер. Цитуючи уривок з останнього щодо «рішення про моральну відповідальність за життя [українських] цивільних», яке начебто не лежить винятково у сфері компетенції українського уряду, він іронічно висновує: це означає, що «не український президент і не демократично обраний український уряд має ухвалювати рішення про це», а й, очевидно, підписанти листа Аліс Шварцер.
Читайте також: Марі-Аґнес Штрак-Ціммерманн: «Розмовляти з Росією знову можна буде лише тоді, коли там вже не буде Владіміра Путіна»
Ще одна учасниця дискусії в Ґоті, письменниця Ефа Менасе, яка теж стала підписанткою листа Фюкса, висловлюється в унісон із Юджелем і називає позицію, сформульовану в зазначеному уривку, патерналізмом: «Ми не маємо казати Україні, яким є її етичний обов’язок перед власним населенням… Країні, на яку напали, не можна казати, що вона має здатися». Менасе не менш жорстко реагує на тезу своєї колеги й підписантки листа Шварцер, філософині Свеньї Фласпелер, яка риторично запитує про потенційну кількість жертв, досягнувши якої ми матимемо «в будь-який спосіб вдатися до дипломатії, а не військового посилення». На такий випад псевдопацифізму Менасе відказує, що «пацифізм найкращий в ідеальному світі, але цей ідеальний світ іноді недосяжний».
Інший учасник дискусії письменник і колишній президент Німецького ПЕН Йогано Штрасер (Johano Strasser) підсилює цю думку, вказуючи на те, що перед обличчям реальності пацифізм швидко демонструє власну суперечливість: «Мир можна забезпечити лише законно й завдяки силі закону. І це знання спонукає мене говорити, що існує моральний обов’язок допомагати тим, на кого нападають. Отже, слід допомагати українцям, і до того ж слід робити це військовими засобами». З віртуальних сторінок Zeit Online Штрасера підтримують автори листа Фюкса: хто хоче досягти миру шляхом переговорів, той має спершу забезпечити Україні сильну переговорну позицію, яка не дозволятиме грубого шантажу воєнною силою з боку Росії. Для цього, наполягають вони, поруч із запровадженням подальших економічних санкцій проти Росії потрібно «посилювати захисну спроможність України і максимально послаблювати воєнну спроможність Росії».
Корені розбіжностей
Високий емоційний градус згаданих вище дискусій свідчить про те, що суперечливість поглядів німецьких інтелектуалів на російсько-українську війну є не лише ситуативною, а радше закономірною розбіжністю. Не претендуючи на вичерпність, пропонуємо виокремити два важливі фактори в історії та політиці, які можуть зумовлювати цю розбіжність.
З одного боку, важливим чинником є, безумовно, багаторічна Східна політика (Ostpolitik) Німеччини, ініціаторкою якої від 1969 року була партія соціал-демократів на чолі з тогочасним канцлером Вілі Брандтом, також партія нинішнього канцлера Німеччини. Ця політика ФРН стосувалася, як відомо, тогочасної НДР, Радянського Союзу та решти країн Варшавського договору і як тенденція зберіглася стосовно Росії також після возз’єднання Німеччини й розвалу СРСР. Східна політика закарбувала у свідомості багатьох німецьких інтелектуалів догму про можливість досягнення порозуміння з Росією шляхом «політики наближення», тобто довготривалої концентрації на спільних інтересах країн, здійснюваної шляхом взаємної «відмови від насильства», дипломатичного врегулювання, а також економічної та торгівельної співпраці. Тому тези таборів Шварцер і Габермаса, які наполягають на утриманні від рішучих кроків, просто свідчать про те, що ці інтелектуали все ще живуть у старих парадигмах німецької політики, відірваних від реальності, яка наступила після 24 лютого 2022 року (а для уважних спостерігачів — набагато раніше). В емоційній перспективі це можна розглядати як зрозумілий, хоч і не виправданий прояв страху й неприйняття.
З другого боку, згадану суперечливість частково можна пов’язати з різними способами осмислення почуття провини за Другу світову війну. Німецькі інтелектуали з кожного з таборів часто використовують цей історичний досвід, який, безумовно, є сильним моральним рушієм для більшості німців, як аргумент у власній позиції щодо надання військової допомоги Україні, однак розглядають цей досвід під суттєво різним кутом. Чи можемо говорити, що причина розбіжності цих трактувань полягає в неоднозначності того, якими мають бути прагматичні висновки з цього важкого й багатомірного історичного досвіду, які доповнювали б теоретичне й декларативне «Ніколи знову»? Чи можемо припускати, що причина цієї неоднозначності криється у змішаних почуттях і вчуваннях німців щодо різних сторін цієї війни?
Читайте також: Зручна вибіркова амнезія, або Німецька історична (без)відповідальність перед Україною
Щодо останнього, йдеться, по-перше, про емпатію до жертви, яка піддалася агресивному нападу, а отже, мусить відповідати насильством на насильство. По-друге, про проєціювання свого минулого досвіду на теперішній досвід агресора, що, втім, рідко веде до виправдання й розуміння дій агресора. І по-третє, про страх за власне теперішнє, яке опинилося під загрозою чергової світової війни. Можливо, у цьому розмаїтті емоцій зароджується динаміка боротьби між німецьким пацифізмом і вимогою якнайшвидшої військової підтримки, між неприйняттям в одних німецьких інтелектуалів незворотної реальності війни й незбагненно нелюдського обличчя її призвідника і безроздільною солідарністю з українським народом — у інших. Можливо, у цьому розмаїтті емоцій на тлі глибоко седиментованого досвіду війни також формується протиборство патерналізму й егалітаризму, претензії на власну моральну експертність і твердого визнання моральної самостійності українців.
Та попри ці досить неоднорідні характеристики, з усього описаного вище можна і варто зробити два позитивні висновки. По-перше, незважаючи на дуже помітні суперечності, у німецькій інтелектуальній спільноті виразно чути голоси солідарності й усебічної підтримки України. Водночас критичні закиди проти тих, хто все ще перебуває в неприйнятті й остраху, здійснюються з досить сильних і впевнених позицій, а число й вага представників табору Фюкса дозволяють говорити про провідну роль цього табору в німецьких інтелектуальних колах. Про силу цієї позиції говорить, зокрема, активність її прибічників: варто хоча б згадати, що Ральф Фюкс і Марілуїзе Бек неодноразово відвідували Україну після повномасштабного вторгнення, демонструючи свою всебічну підтримку на місці, а не лише декларуючи її на відстані. По-друге, є велика надія на дискурсивний спосіб існування німецької інтелектуальної спільноти: погляди німецьких інтелектуалів усе ж не народжуються лише з догм і почуттів, вони формуються також у дискусіях. Навіть найслабші й найпомилковіші їхні позиції не заслуговують на те, щоб їх негайно відкидали, а потребують контраргументів, інформаційної роботи та посиленої адвокації українських інтересів.