Нині тільки й мова про перспективи переформатування парламенту, створення антипрезидентської більшості та повернення в дію Конституції парламентсько-президентської республіки як один із основних можливих несилових варіантів виходу з кризи. Розстановка сил у ВР така, що досягнути цього неможливо без розпаду фракції Партії регіонів. Потужний тиск і залякування депутатів особисто Віктором Януковичем свідчить як про високу ймовірність розколу, так і про неготовність поки що регіоналів до такого кроку. Тиждень вирішив пригадати історію формування ПР, її сучасного персонального складу та накопичення внутрішніх суперечностей, які могли б призвести до її фрагментації.
«Як гартувалася сталь»
До початку 2000-х сучасна Партія регіонів формувалася як об’єднання переважно донецького червоного директорату і партфункціонерів-адміністраторів. Ще 1992-го Валентин Ландик виступив одним із ініціаторів Партії труда, яку певний час очолював Микола Азаров. У жовтні 1997 року, напередодні парламентських виборів 1998-го, що мали пройти за змішаною системою (попередні відбувалися тільки за мажоритарною), було створено Партію регіонального відродження України (ПРВУ), яку очолив тогочасний міський голова Донецька Володимир Рибак. Однак на перших виборах вона отримала лише 0,9% і прохідний бар’єр не подолала.
На початку 2000-х розпочалася активна політична структуризація регіональних еліт, які прагнули збільшити свій вплив у країні через парламент. У жовтні 2000 року відбулося об’єднання ПРВУ з Партією труда, а також партіями «За красиву Україну» Леоніда Черновецького, «Солідарність» Петра Порошенка та Всеукраїнською партією пенсіонерів. На чолі новоствореної політсили стали Порошенко, Рибак і Ландик. А серед членів президії виявилися, зокрема, Микола Азаров, Юхим Звягільський та Леонід Черновецький.
Під час політичної кризи навесні 2001 року її було реорганізовано – позачерговий з’їзд перейменував її в Партію регіонів. Формальне керівництво перейшло до рук тоді голови Державної податкової адміністрації Миколи Азарова. Контроль перебрали на себе донецькі, витіснивши інших учасників на треті ролі. ПР публічно почав підтримувати очільник Донецької ОДА та облради Віктор Янукович, зусиллями якого відбулася тотальна мобілізація на її підтримку місцевого адміністративного та бізнесового ресурсу, а першим заступником Азарова наприкінці 2001-го став перший заступник Віктора Федоровича в ОДА Андрій Клюєв. Тоді такі гравці, як Петро Порошенко та Леонід Черновецький, дистанціювалися від ПР та інтегрувалися до «Нашої України» Віктора Ющенка.
«Всєх пастроім!»
Парламентські вибори 2002 року виявили найвищу ефективність саме донецьких регіональних еліт у використанні адміністративного та бізнесового ресурсу для отримання потрібного владі результату волевиявлення. Вони сигналізували про початок «зіркового часу» регіоналів. ПР взяла участь у кампанії в складі пропрезидентського блоку «За єдину Україну!» («За ЄдУ!»), який очолив тогочасний глава АП Кучми Володимир Литвин, але 16 із 18 округів по всій країні, де цей блок переміг за партійними списками, забезпечила саме Донецька область. Лише в ній «За ЄдУ!» вийшов на перше місце та здобув 36,8%, тоді як у решті країни – тільки 8,2%.
Спираючись на свій внесок у результат партії влади, донецькі висловили претензію на портфелі прем’єр-міністра, міністра фінансів та низку інших у коаліційному уряді. На тому етапі ПР видавалася монолітною вузькорегіональною політсилою, однак уже з 2003–2004-го розпочався процес активного залучення до її складу місцевих еліт з інших регіонів (включно з центральними та західними) на основі лояльності до прем’єра й кандидата від влади на посаду президента Віктора Януковича. Це стало поступово розмивати донецький кістяк партії.
Усе менше місця
Пік популярності ПР поміж виборців припав на помаранчевий період, коли вона сконцентрувала симпатії левової частки громадян, невдоволених ситуацією в країні, й водночас поглинула більшість політичних сил на своєму електоральному полі. Так, на виборах 2006-го регіонали неочікувано для самих себе отримали 32,14% голосів (у результаті до ВР потрапило чимало випадкових людей), у 2007-му – 34,4%, тоді як через п’ять років – лише 30%.
Однак поповнення її лав «неофітами» з кожною наступною виборчою кампанією посилювало внутрішню конкуренцію та конфлікти. У 2005-му ПР поглинула політичну партію «Нова демократія» багаторічного очільника Харківської ОДА, а після Помаранчевої революції голови облради Євгена Кушнарьова. Цей політик керував виборчим штабом під час перегонів 2006 року. У ньому вбачали можливу альтернативу Вікторові Януковичу як лідерові, але 2007-го за загадкових обставин Кушнарьов загинув на полюванні. Нова хвиля поповнення відбулася після повернення Януковича на посаду прем’єр-міністра у 2006–2007-му, особливо в результаті «тушкування» низки депутатів від «Батьківщини» і «Нашої України» навесні 2007 року. Перед достроковими виборами 2007-го до ПР влилися вихідці із СДПУ(о) (Нестор Шуфрич, Михайло Папієв), «Трудової України» (Валерій Коновалюк), Республіканської партії (Юрій Бойко), «Віче» (Інна Богословська), ПППУ (Анатолій Кінах), тушки з БЮТ та «Нашої України».
Водночас їхня подальша доля в ПР підтвердила, що домінуючим принципом у політсилі була і є система самопожирання, яка завжди завершувалася маргіналізацією «поглинутих». І ось показові приклади: Євген Кушнарьов, Анатолій Кінах, Валерій Коновалюк, Сергій Тігіпко. Несприятливим виявився також досвід взаємодії з ПР для Володимира Литвина, Петра Порошенка та Віктора Балоги. Попри амбітні плани щодо такої співпраці, аж до завоювання партії зсередини, вони швидко перетворювалися в політичній силі на малозначущий планктон, із яким дедалі менше рахувалися і в уряді, і в системі виконавчої влади загалом. Аналогічна доля спіткала й старих адміністраторів та червоних директорів, які свого часу стояли біля витоків політичної сили.
Претензія на спадщину КПРС
За результатами парламентських виборів 2012 року ПР стала претендувати на статус консолідованої партії влади, якої в такому вигляді в Україні не було від часів заборони КПРС 1991-го. Виявом відповідних прагнень став тиск на мажоритарників щодо їх безпосереднього входження до фракції ПР, а не зручнішого для них із низки причин створення окремих зорієнтованих на президента чи уряд груп і фракцій.
Вочевидь, тут мала місце спроба мінімізувати ризики розповзання провладного конгломерату депутатів за прикладом прокучмівської більшості зразка 2002–2004 років, сформованої на основі блоку «За ЄдУ!».
Проте такий підхід не змінив головного: сучасна фракція Партії регіонів по факту стала квазіблоком різноспрямованих політичних груп, а абсолютизація механічного розширення її кадрового потенціалу, не давши такої бажаної однопартійної більшості (максимум, який вдалося зігнати, – лише 210 депутатів), натомість розмила внутрішні підвалини єдності політсили. Останнім етапом еволюції ПР, що стартував нещодавно, стало стрімке посилення в її межах «Сім’ї», що вийшло на фінішну пряму восени 2013 року, коли до політради ПР потрапили відразу сім урядовців на чолі з Арбузовим.
При цьому сучасна ПР вирізняється вкрай строкатим сплавом. Креатури різних олігархів, релікти червоного директорату та ще комуністичних партфункціонерів-адміністраторів, інтегровані під час президентської виборчої кампанії 2004-го та парламентської 2007-го, представники ще кучмівської партії влади, примусово поглинуті пізніше (особливо після 2010 року) представники великого та середнього бізнесу в різних регіонах, частина функціонерів із «Нашої України» тощо. У фракції присутні численні групи колишніх литвинівців, сильноукраїнців, бютівців та нашоукраїнців. Більшість із них нині і є «болотом» незалежно від того, у якій традиційній групі впливу числяться. Вони хоч зараз готові переорієнтуватися на новий центр сили чи то на уламках нинішньої ПР, чи то однієї з нині опозиційних сил.
У деяких представників фракції ПР у парламенті та радах різних рівнів залежно від регіонів часто діаметрально протилежні погляди на питання як внутрішньо-, так і зовнішньополітичної стратегії. Й об’єднує всю цю різношерсту публіку лише боязнь втратити ті вигоди, які надає їм перебування в партії влади, та накликати на себе гнів президента, який усе ще стоїть на вершині неформальної піраміди й контролює карально-репресивний апарат. Така логіка їхньої поведінки свідчить про те, що єдиний мотив, який може змусити представників владного табору покинути його, – страх лишитися без преференцій, котрі надає їм перебування у владі, за невчасного «виходу з гри» та втрата Януковичем і «Сім’єю» можливості реально загрожувати їм після початку «бунту».