Про Славутич я нічого не знала до початку 2015-го, коли зірки склалися так, що перекладала зустріч двох мисткинь: Алевтини Кахідзе з України та Катержини Шедої з Чехії. Тоді з’ясувалося, що Катержина починає проект у цьому місті, котрий, як виявиться потім, триватиме кілька років, аж дотепер. Тоді ж у мене з’явилися вікіпедійні знання про місто Славутич: це наймолодше місто України, рішення про його будівництво було ухвалено в 1986-му, вже після аварії на ЧАЕС. Славутич мав стати новим домом (замість Прип’яті) для тих, хто і далі працював на станції, і він став ним для 25 тис. людей. Місто є наймолодшим також тому, що середній вік мешканців найнижчий по Україні, приблизно третина населення — діти. Головним місцем роботи для славутичан лишається електростанція, де до 2016 року спільними українсько-європейськими зусиллями зводили нове укриття над аварійним блоком. Надалі роботи там буде дедалі менше, тому Славутич — це місто, яке «шукає себе».
Фото Олександра Бурлаки
Минулого позбутися важко. Один із моїх приїздів до міста був майже цілковито присвячений спілкуванню з людьми: просто на вулицях, у магазинах, навчальних закладах, церкві, на цвинтарі чи на презентаціях проекту. Ми просили їх розповісти про своє місто, що їм подобається в ньому, а що ні, що вони хотіли б змінити. І майже всі повторювали як мантру: «Хочемо, щоб знову на повну потужність працювала електростанція». Це джерело роботи, добробуту та впевненості в майбутньому. Для багатьох зі станцією пов’язане майже ціле життя.
Читайте також: Як «місто на С.» стало для мене Смілою
Молоді професіонали з усього Союзу приїздили працювати сюди в 1970-х і залишалися, попри небезпеку. Про станцію говорять із теплотою в голосі. Це щось близьке кожному тут. Так само тепло згадують Прип’ять як ідеальне місце для життя, де було все й нічого не бракувало. Єдина проблема: і станція, і Прип’ять — це минуле, яке ніколи не повернеться. Минуле, яке перетворилося на сон, мрію, спогад, на вогник в очах, але не може, не здатне функціонувати в теперішньому, тим паче у майбутньому. Якщо ви були в Прип’яті, то, можливо, погодитеся: справляє враження не закинутість цього міста, не дерева, що ростуть посеред колись люксового ресторану. Справляє враження законсервованість радянського минулого: плакати із зображенням Лєніна, підручники з безпеки життєдіяльності (що робити у випадку радіоактивного забруднення), вивіски в магазинах і транспаранти в комірчинах.
Фото Олександра Бурлаки
Лєніна в Славутичі немає. На центральній площі височіє Білий Янгол — символ міста, який оберігає, охороняє і стереже. Але щось законсервувалося, перейшовши з минулого в сучасне, глибоко в’ївшись у будинки, ретельно спроектовані й збудовані, у площу, задуману для спільних подій, у людей, які в цих спільних подіях (не) беруть участь. Мер захоплено розповідав про те, що в День міста, у першу суботу червня, всі мешканці йдуть на вулиці й проходять центром міста згідно із заздалегідь установленим маршрутом: школи, організації, станція, всі причетні.
Мені важко було знайти потрібне слово для перекладу, щоб пояснити чеській мисткині, що ж відбувається цього дня. Мені й зрозуміти це було важко. Такі походи для мене лишилися десь глибоко в дитинстві, радше якоюсь хмаркою невиразних уявлень, аніж реальністю, змішуючись зі шкільними лінійками та покладаннями квітів у Шевченківські дні від університету — якась обов’язкова загальна подія, на яку ніхто насправді не хоче йти, але хтось усе одно йти має, бо так треба.
Читайте також: Івано-Франківськ. Місто, яке ми зводимо
Зрештою проект Катержини Шедої зосередився на тому, щоб славутичани зробили разом якусь справу (спільна заявка на візу й спільна поїздка до Чехії), що тільки підкреслило оце враження і запитання: чи робимо ми щось справді разом, справді добровільно, справді за власним бажанням, справді від потреби та її усвідомлення, а не від того, що так треба? Що переважає: поведінкова звичка чи власна ініціатива? Йдучи крок за кроком поруч із проектом, я ставила собі це запитання й намагалася знайти на нього відповідь. Не знайшла.
Фото Катержини Шедої
Для мене Славутич став маленькою копією України, дзеркалом, у якому зобразилося багато з того, що ми всі проживаємо, чого вчимося й чого не вміємо позбутися. Славутич хоче. Взяти участь у проекті, зробити все якнайкраще, здивувати, розчулити, посприяти. Але тут завжди якісь проблеми: перенесли зустріч, не знайшли поселення, не ввімкнули опалення, хтось не зміг, хтось захворів, хтось зрозумів не так, хтось просто не хоче і крапка. Хтось плаче, хтось свариться, хтось мовчки спостерігає. Славутич вірить: в Україну та її прапор, у вишиванки й традиції, у світле майбутнє і кожного славутичанина.
Але Славутич не знає, що ж робити: іти, стояти, чекати, починати, зробити крок праворуч чи крок ліворуч, відкрити, закрити, запитати чи краще помовчати. Без керівника, без очільника місто паралізоване й не дасть собі ради, йому потрібно сказати, що ж робити. Кожен славутичанин — це історія, це індивідуальність, це людина, з якою хочеться поговорити. Але, зібравшись разом, утворивши групу, містяни починають або тягти ковдру на себе, або, навпаки, діяти лише за командою згори. Врешті виникає враження, що славутичани є, а Славутича немає.
Читайте також: Квести й кімнати Житомира
Перекладаючи в цьому проекті, тобто — у цьому разі абсолютно точно — будуючи мости між мовами й менталітетами, я не могла позбутися враження, що встановити реальний міцний зв’язок неможливо, що постійно є якесь глибоке непорозуміння, десь на рівні ідеї, головної життєвої позиції, мети, чогось базового й засадничого. Ніби слова прості, ідеї прозорі, всі хочуть порозуміння — і не знаходять. Починаєш шукати причини, хочеш виправити, знайти потрібні слова, бо це ж твоя робота — перекласти, перевести через міст, — і не знаходиш. Розчулюєшся від вишивок ручної роботи, від щирого серця підготовлених на подарунок незнайомим нареченим «на щастя, на довгі роки», а потім сердишся від невчасності, забудькуватості, невпорядкованості чи безініціативності. І розумієш, що це все і про тебе теж, це і ти теж.
Я не живу в Славутичі. Я бувала там кілька разів по кілька днів, прожила зі славутичанами тиждень поїздки до Чехії. Дивлюся на це місто збоку, розуміючи, що це погляд на себе. Це не моє місто, я не залишуся там жити, не стану там своєю, не вболіватиму за кожен день його життя. Але це місто, яке навчило мене дивитися на себе критично, бачити в інших себе, а себе в інших, поважати добро і робити зусилля, щоб із минулого пройти в теперішнє, а потім і в майбутнє. Шукати себе, знаючи й пам’ятаючи про те, що вже колись було.
Фото Олександра Бурлаки
Усі фото взяті із сайта https://madeinslavutych.org/