У глибині душі я дуже консервативний,
я просто граюся в ці підривні речі.
Славой Жижек
Славой Жижек не представник англо-американського постмодернізму. Він не американець, не британець, не канадець, не австралієць. Жижек — словенець, але пише й виступає переважно англійською ще з дев’яностих років минулого століття. Окрім англійської, він вільно володіє своєю рідною словенською і німецькою мовами. Попри його східноєвропейське походження, Жижек усе одно лишається ключовою постаттю в контексті наших міркувань щодо англо-американського постмодернізму. Ба більше, ми почали цикл текстів, присвячених постмодерністам, саме з диспуту, який відбувся між Жижеком і Пітерсоном. Безперечно, словенський філософ сьогодні досягнув неймовірно високого рівня популярності не тільки в колах філософії, соціальної теорії та психоаналізі, а й у популярних медіа. Жижек створив самого себе за посередництвом численних книжок (які ми навіть не наважимося перераховувати) та статей, інтерв’ю, публічних виступів і лекцій, а також документальних фільмів. Жижек — це філософ з парадоксальним способом мислення. За глибокий аналіз популярної культури його називають Елвісом від філософії, інші ж порівнюють із Джеком Горобцем з «Піратів Карибського моря», якого вважали найжалюгіднішим піратом, на що той відповідав: «Так, але ж ви про мене чули!». Його манера висловлюватися не завжди прозора, більш двозначна, цинічна й провокативна. І це робить Жижека справжнім критичним філософом. Хоча деякі його критики таврують блазнем, клоуном і навіть невігласом, не можна відняти того, що він є дуже відомим серед мас, які визнають цей талант пояснювати складні речі, за що його щиро любить численна аудиторія. У своєму аналізі останніх тенденцій масової культури Жижек пішов далі Фредріка Джеймісона, який більшою мірою працював над феноменами високої культури. Міркувати про словенського філософа не просто з тієї причини, що логіка в його текстах дуже часто є прихованою. Але тим, хто відкриває ті праці, маленька порада: треба читати Жижека до кінця, бо існує вірогідність упустити якраз головне в його текстах. Щоб уникнути відчуття фрагментарності, варто його перечитувати, бо насправді жодної фрагментарності в нього нема. Словенський культуролог, соціальний філософ та фрейдомарксист Славой Жижек народився в Любляні 1949 року, і вважається одним із засновників Люблянської школи психоаналізу. Хоча він представляє Східну Європу, варто розглядати його спадщину в межах (ширшої) західної англомовної традиції. Також зазначимо, що Жижек, будучи лівим за переконаннями, на відміну від деяких правих активно підтримує Україну.
Тема постмодернізму, якою переймалися критичні філософи протягом довгого часу, не могла пройти стороною і повз Жижека, який стверджує, що ми живемо в суспільстві ризику (за визначенням німецького соціолога Ульріха Бека, 1944–2015, та британського соціолога Ентоні Ґідденса, 1938). У постіндустріальному й постідеологічному суспільстві Жижек працює з ідеями постмодернізму, використовуючи лаканівський психоаналіз, марксистську критику політичної економії та діалектичне гегельянство. Через ці практики він намагається розкрити (на його думку) збочене ядро релятивістського й параноїдального цинізму постмодернізму. Постмодернізм характеризується Жижеком як «заперечення заперечення», відмова від універсальності й «крах авторитету великого Іншого». Через аналіз суб’єкта як місця фантазії та фетишизму він здійснює свою критику постмодернізму, бо саме постмодернізм визначає суб’єкт бажання пізнього капіталізму як лібідозну опору для (постідеологічного) державного апарату, який вимагає існування постійної насолоди. У своїй книжці про вступ до теорії Жака Лакана «Погляд навскіс» (український переклад видавництва «Комубук», 2018) Жижек пише, що «постмодерністський» розрив бере свій початок не з Дерріда, Фуко або Дельоза, а саме із Жака Лакана, «оскільки той впроваджує у своїх теоріях певне реальне, травматичне ядро, статус якого залишається глибоко амбівалентним: реальне чинить опір символізації, але водночас є її власним ретроактивним продуктом». У книжці «Піднесений суб’єкт ідеології» (1989) Жижек відносить деконструктивістів до структуралістів, а єдиним (справжнім) постструктуралістом вважає саме Лакана. Словенський філософ не зводить протиставлення модернізму й постмодернізму до звичайної діахронії, як це роблять деякі. Хоч як парадоксально це звучало, пише Жижек, але якоюсь мірою (логічно, а не темпорально) постмодернізм навіть передує модернізмові. У будь-якому разі він оголошує про радикальний розрив з усіма різновидами деконструктивістської, постніцшеанської та постгайдеґґерівської філософії. Він відкидає постмодернізм і постструктуралізм, бо вважає їх таємно релігійними або антифілософськими. Більшою мірою Жижек нагадує теоретиків Франкфуртської школи (хоча порівняння тут не доречне, бо Юрґена Габермаса, як не дивно, він вважає постмодерністом) і працює над капіталізмом, революційною політикою і психоаналізом.
«Куди цікавіше, ніж запитання про те, що від Маркса лишилося живого на сьогодні, себто що сьогодні все ще значить для нас Маркс, буде запитання про те, що сам теперішній світ значить у Марксових очах» (Жижек «Метастази насолоди», 1994)
Жижек також один з послідовних критиків сучасного марксизму / неомарксизму. Тут важливо підкреслити, що цю критику (на відміну від невдалих спроб того ж Пітерсона) він упроваджує зсередини, а не ззовні марксистської теорії. У 2008 році шведський соціолог Йоран Тернборн (1941) у своїй книжці «Від марксизму до постмарксизму?» (Göran Therborn «From Marxism to Post-Marxism?») зазначає, що, попри політичну поразку марксизму, його творча енергія не згасла. На початку 2000-х з’явилися кілька безкомпромісних дискурсів, які відштовхувалися від спадщини марксизму. Серед таких дискурсів була творчість Славоя Жижека, який стоїть в одному ряду з практиками західного марксизму в сенсі читання й застосування Маркса через призму інших великих традицій Європи: через психоаналіз Лакана, через весь спектр філософських систем з Гайдеґґером у центрі.
Ієн Паркер у своєму критичному вступі до «теорії» Славоя Жижека (Ian Parkerм «Slavoj Žižek a critical introduction», 2004) пише про три мотиви, які підштовхнули Жижека до праці саме в марксистській традиції. Перший мотив стосується його розробки теорії ідеології в межах поля марксистських дебатів наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років. Жижек зіграв на почуттях постмарксистів, коли поставив старі істини про класову боротьбу під питання й проштовхнув уперед дебати лівих навколо аналізу суб’єктивності як ідеологічного процесу. Саме цей аналіз можна знайти в першій англомовній книжці Жижека «Піднесений суб’єкт ідеології» (1989). Вона вийшла в британській постмарксистькій серії, де програма лівих перероблювалася з позиції «радикальної та плюралістичної демократії». Ця книжка досі залишається його найкращою працею, так само як і його прочитання Маркса та Фройда щодо предметів споживання й бажання. Другий мотив — це ширше звернення Жижека до марксизму. Можна сказати, що це його спроба відтворити щось радикальне в історії марксистської думки з уламків східноєвропейського сталінізму. Тут Жижек звертається до тих, хто намагається відродити революційний марксизм. Зважаючи на те, що інтелектуальна спадщина Лєніна, до якої він звертається, є неоднозначною, Жижек робить висновок: те, що потрібно сьогодні, на відміну від старого марксистського вибору між приватною власністю й націоналізацією, — це повне переосмислення політичного. Третій мотив стосується його здатності характеризувати різноманітні форми політичної організації, де можна застосувати гегельянські та лаканівські концепти й зрозуміти політичне. На цьому етапі Жижек уже майже не звертається до революційного марксизму й навіть дистанціюється від марксизму з тієї причини, що той відхилився в сторону немарксистських ультралівих позицій (а, як відомо, перехід від ультралівого до ультраправого дуже швидкий).
У будь-якому разі Жижек вважає, що Маркса треба читати, але те, що нам сьогодні по-справжньому потрібно, — це не стільки пряме читання його текстів, скільки уявне: практика того, як Маркс відповів би на нові теорії, запропоновані на заміну марксизму, який начебто застарів. Ще за часів «Захопи Волл-стріт» (англ. Occupy Wall Street) Жижек критикував лівих за спокусу нарцисизму й милування піднесеною красою повстань, які приречені на поразку. Ліві мають відповісти на запитання: а яке нове позитивне суспільство має замінити старе після того, як піднесений ентузіазм вичерпає себе? Жижек вважає, що лівим треба перейти від політики спротиву, яка паразитує на тому, «а що саме нам треба відкинути?» (від чого ще емансипуватися?), до політики, яка відкриває новий простір поза межами теперішнього стану. Він критикує тих лівих, які більше працюють над різними формами протестів, ніж створенням реальних політичних проєктів. Він зазначає, що сьогодні ми не відчуваємо нестачі в антикапіталізмі, навпаки, ми чуємо про надлишок критики на адресу жахів капіталізму. Ми читаємо про це в книжках, у газетах, у різноманітних розслідуваннях, бачимо в телевізійних репортажах щодо компаній, які забруднюють наше навколишнє середовище, чуємо про жадібних чиновників, які й далі отримують величезні компенсації, тоді як звичайні люди не можуть собі дозволити деяких базових речей. Але в усій цій критиці, пише Жижек, лишається дещо непомітне, а саме те, що не ставиться під сумнів, — той факт, що хоч якою жорстокою видавалася б критика, вона здійснюється в демократично-ліберальній рамці боротьби проти таких ексцесів капіталізму. Виходить так, що ціль критики в тому, щоб демократизувати капіталізм і розповсюдити демократичний контроль на економіку через тиск медіа, через парламентські розслідування, суворіші закони, чесні поліційні розслідування тощо. Але водночас не ставиться під сумнів сама ця демократично інституціональна рамка (буржуазної) держави. Вона так і залишається «священною коровою», яку не наважуються торкнутися навіть самі радикальні форми так званого етичного антикапіталізму. Радикальні зміни завжди відбуваються за межами сфери законних прав.
Жижек закликає нас подумати над тим, що демократичні процедури є частиною державного апарату «буржуазного» системи, яка забезпечує безперебійне функціонування капіталістичного виробництва. Саме «демократична ілюзія» прийняття демократичних механізмів як кінцевої рамки будь-яких змін перешкоджає радикальній зміні капіталістичних відносин. Жижек дотримується ідеї про можливість радикальної політичної альтернативи тієї моделі ліберальної та капіталістичної, а сьогодні й мультикультурної демократії, яка існує на Заході. У своїх дослідженнях Жижек відштовхується від суперечностей, які існують у марксистській теорії, але якщо ви серйозно ставитеся до марксизму, як до теорії та практики колективної боротьби проти сучасного капіталізму, то словенський філософ для вас буде радше перепоною, ніж активом, у межах цієї політичної програми. Щодо постмодернізму, то для Жижека «буржуазні» Сполучені Штати Америки є образом постмодерністського мультикультуралізму в мініатюрі, де глобальний ринок і законодавча система служать більшою мірою осереддям (а не плавильним котлом) для нескінченного розповсюдження приватних групових ідентичностей.