Кажуть, що новина живе добу. Гучна може прожити з тиждень. Але вже наступного неодмінно потребуватиме свіжої крові. Тоді «старі» історії зникають із телеекранів та газетних шпальт. Забуваються гучні гасла, губляться на мапах цяточки населених пунктів, до яких іще недавно поспішали сотні журналістів. Але тим цікавіше: що відбувається в колишній гарячій точці потім, коли розсмоктується тісне коло телевізійних камер і життя місцевих повертається у звичний тихий вир? Чи змінюється щось?
…Селище Врадіївка, що на Миколаївщині, представлення, певно, не потребує. Два роки тому саме воно виявилося іскрою, з якої, можливо, й розгорілося полум’я Революції гідності: влітку 2013 року там відбулися перші в Україні рішучі протести проти міліцейського свавілля. Рішучі аж до спроби штурму райвідділка замість лежачих пікетів і до крові на асфальті замість яскравих транспарантів… Причиною заворушень стало групове зґвалтування із замахом на вбивство 29-річної місцевої мешканки Ірини Крашкової. Двоє із трьох зловмисників виявилися тутешніми міліціонерами, покарання для яких і вимагали обурені люди, взявши будівлю міліції в облогу. Уваги начебто домоглися.
2014 року, коли від часу врадіївських протестів минув рівно рік, Тиждень побував у селищі. У 2015-му ми вирішили повернутися на колись буремну Миколаївщину ще раз… Тим більше, що минулого тижня Вищий спеціалізований суд України залишив без змін рішення судів попередніх інстанцій, якими чотирьом обвинуваченим (четвертий у цій справі – колишній заступник начальника Врадіївського райвідділу міліції Михайло Кудринський, котрий дістав 5 років позбавлення волі за приховування тяжкого злочину й перевищення повноважень) у справі Ірини Крашкової було присуджено від 5 до 15 років ув’язнення.
«Люстрацію!»
Головною вулицею Врадіївки – повз будівлю міліції та прокуратури й найбільший у селищі «універсальний магазин», повз озеро та зелені хащі – неспішно сунуть не тільки автівки, а й підводи. А ще тут дуже багато велосипедів…
Магазинчики виставляють на вулицю стенди із цінами на популярні товари: гречку (20 грн), цукор, зелений горошок чи консервовані сардини. Із відчинених дверей інтернет-клубу «Торнадо» лунає на всю вулицю торішній російський шлягер: «Ведь я мечтаю о том, что и ты тоже: чтобы журавль в руках, а клинок в ножнах…»
Прикрашену яскраво-жовтим на блакитному тризубом сільраду, як і раніше, охороняє вождь світового пролетаріату. Проти його присутності в центрі селища виступають, здається, тільки голуби.
Читайте також: «Мрію в’їхати до Врадіївки на БТР під російським триколором»
Зате не жаліють тут нинішнього російського лідера. «ПТН ПНХ», – виведено на бетонному паркані. На іншому коротка вимога: «Люстрацію!». Кого люструвати? По приклади далеко ходити не треба. Ще торік місцеві активісти скаржилися Тижню на чи не найвпливовішу особу в селищі: призначеного у квітні 2014 року на посаду голови Врадіївської райдержадміністрації Ігоря Сала. Сало був при владі й раніше: від 2010 року й до моменту зміни крісла працював заступником голови місцевої районної ради. Нове призначення старого обличчя місцеві не оцінили, зокрема різко виступала проти Народна рада, активістів якої потім тягали за це на допити. Але, зрештою (невже-таки й унаслідок протестів?), восени 2014 року Ігоря Сала з посади зняли… аби він повернувся на звичне місце заступника голови райради. «Люстрація» перетворилася на ротацію…
Які ж тоді в селищі новини? У відповідь на таке абстрактне запитання більшість врадіївчан – від молодих мам із візочками до класичних завсідників бару в центрі – лише знизує плечима. Ну які тут можуть бути новини? Один п’яний дядько вчора потрапив під поїзд – тепер лежить у лікарні. І спека страшна. Начебто це все. І начебто все добре.
«Усе заглухло»
Начебто добре все й у 28-річного врадіївчанина Віктора Сідлецького хоча б тому, що залишився живим. Адже донедавна був на війні: служив у Нацгвардії, де став командиром взводу. Тепер повернувся до дружини та маленької доньки. І, звісно, пересів із БТР на улюблений велосипед…
«Загалом у Врадіївці нічого не змінилося… Слава Богу, міліція нічого не робить!» – майже не обмовляється Віктор і усміхається, киваючи на будівлю МВС. Біля дверей уже з півгодини курять і теревенять кілька правоохоронців у блакитних сорочках. Утім, кажучи про «нічогонероблення», врадіївчанин, звісно, має на увазі не так характерну для українських емвеесників імітацію роботи, як відсутність ними-таки скоєних злочинів. Адже траплялося таке й після протестів у селищі, ба навіть після Майдану: наприклад, восени 2014 року новий на той момент очільник міліції Врадіївки побив пенсіонера. У відділенні заяву приймати традиційно не захотіли. Цю історію місцева мешканка розповідала на одному з популярних телеканалів, але хіба таким когось здивуєш… Однак зараз, слава Богу, «міліція нічого не робить». Може, тому що нині вкотре змінився її начальник – і, вочевидь, далі буде…
Чи справді без Врадіївки не було б Майдану? «Думаю, вона певною мірою підштовхнула людей до Революції гідності», – каже Віктор Сідлецький. У дні протестів 2013 року він постійно був у селищі. «Це ми взяли в Ірини Крашкової (постраждалої. – Ред.) звернення до народного депутата України», – згадує доброволець, який завжди мав активну соціальну позицію. І відразу вказує на те, до чого Врадіївка Україну, на жаль, підштовхнути не змогла, адже цього не домоглись і тут: «До того в нас іще вбили дівчинку біля ставка. І в лікарні трапилося вбивство. Ці злочини досі не розкриті».
Були й інші справи. Ще на початку липня 2013 року врадіївчани стали масово свідчити про численні зловживання та свавілля місцевих правоохоронців. «Подавали і в прокуратуру, і в Генеральну прокуратуру. Але там закрили очі: давність справи, давність справи… Так воно й заглухло», – констатує Віктор.
Читайте також :Бунт у Врадіївці очима місцевих мешканців: «Люди у нас спокійні… У нас міліція неспокійна»
«Люстрації в нас, на жаль, немає. А було б добре, якби до влади прийшли нові, молоді люди з честю й совістю… Поміняли хіба що голову адміністрації».
Заміна, відверто кажучи, знову суперечлива. Приклад призначеного у квітні цього року голови РДА Василя Жосана вкотре доводить, що світ дуже тісний. На виборах 2004-го він був довіреною особою майбутнього регіонала, а тоді «третьої сили» – Анатолія Кінаха. У 2009 році – Яценюка. А головне – очолював Березанську РДА, де встановлено факти незаконного продажу під час його «правління» землі на узбережжі Чорного моря…
«У принципі, ця влада не виправдала довіри Майдану», – резюмує небалакучий боєць Нацгвардії. Говорить доволі втомлено. Це втома людини, яка поки що нічого з тим не робитиме. Може, тому що сьогодні ще не розуміє, як діяти. А може, тому що має купу актуальніших проблем…
«Сепаратисти у Врадіївці трапляються, але побутові. Так, балакають собі на вулиці… І зараз уже менше. Це не проблема. Але є переселенці зі Сходу: сюди люди зазвичай перебираються до своїх родичів. Їм обов’язково потрібно допомагати! Хоча б продуктами. Я робив це ще коли приїжджав на ротацію. Звісно ж, є волонтерський рух, громадяни організовуються, активно збирають речі й кошти, допомагають фронту…» – Віктор веселішає і продовжує розмову вже жваво, зі щирим захопленням. Нехай його довіру й не виправдовує влада, але, зрештою, так було завжди…