Я розумію, чому нинішня українська влада так захоплюється Росією. Історія путінської Росії – це історія успішної та сильної влади як приклад для Віктора Януковича і його команди. Концептуально Україна Януковича – це країна так званого порядку та сильного лідера, цілковито за російськими аналогіями. Цей концепт передбачає декілька моментів. По-перше, це жорстка вертикаль влади з чіткою ієрархією в стилі «цар та його лакеї». По-друге, образ сильного лідера, якого ніхто не сміє критикувати та висміювати. По-третє, посилення ролі силових структур.
Саме це сьогодні намагаються зробити реальністю в Україні. Вертикаль влади сформована не за конституційним принципом формування уряду парламентом, а фактично «царем» згори. Формально незалежний від президента прем’єр щотижня на килимі в Януковича звітує про ситуацію в країні. Всі місцеві еліти чітко усвідомили господаря й навіть у Львові заговорили російською з представниками нової владної команди.
Критикувати та висміювати стало значно складніше. Практично всі головні телеканали країни говорять про владу як про покійника – або добре, або ніяк. Свобода слова стала свободою позитивного слова про владу, поступово втрачаючи присутність гостроти й політичного полемізму. А от силові структури почуваються значно комфортніше. Президент публічно захищає міліцію від нападок опозиції. В той час як міліція дозволяє собі жорстоко розганяти акції протесту, різати дерева в парку Харкова, на яких сидять люди, силою відтісняти опозиціонерів і заводити на їх місце мітингувальників від партії влади. Або ж стежити за керівниками опозиційного каналу ТВі, який виступив із заявою про конфлікт інтересів у керманича Служби безпеки України. Й, нарешті, охорона президента б’є журналіста з телекамерою, як це сталося з Сергієм Андрушком із СТБ (на фото).
.jpg)
ФОТО: МІК
Це все – не нове, й це все вже було. Головне питання – чи можна це втілити в Україні, чи працюють тут «російські рецепти»? Колись так само про нелегальне стеження заявляв Георгій Гонгадзе перед тим, як його вбили. Але врешті це закінчилося багатотисячними акціями протесту та призвело до Помаранчевої революції. Тут варто нагадати, що Леонід Кучма, який пробував на початку своєї другої президентської каденції «закрутити гайки» в країні та побудувати силову державу, пізніше презентував свою книжку під назвою «Україна не Росія».
Схоже, Віктор Янукович так і не зрозумів цієї простої й водночас дуже точної тези свого попередника. Нині владна команда, так захоплена концептом «силової держави», з подивом для себе отримує постійний громадський спротив. Спротив проти своїх намірів керувати інформаційним простором країни у вигляді руху «Стоп цензурі», спротив від багатьох громадських організацій щодо законопроекту про право на зібрання, спротив від молоді як реакція на політику міністра освіти Табачника. Й це лише початок.
Спроби «рулити» в силовий спосіб уже зараз створюють багато незручностей для влади. Вікторові Януковичу та Миколі Азарову постійно доводиться слухати від високих європейських та американських чиновників про проблеми зі свободою слова та свободою зібрань. Вони вже починають розуміти, що їхніх палких запевнень щодо відданості високим демократичним ідеалам недостатньо. На Заході чекають конкретики. Інакше – Україні буде дуже складно продовжити співпрацю з МВФ, від кредитів якого залежить, наскільки швидко країна може виборсатися з економічної кризи. Без цього не буде інвестицій. Адже ніхто не привезе свої гроші в країну, де непрозора система власності, корумповані суди та відсутня свобода слова. Як без цього можна захистити капіталовкладення?
Незручностей вистачає й усередині країни. Хоча б тому, що доводиться вибачатися перед побитим журналістом, або публічно пояснювати причини знищення парку, або відкладати розгляд законопроекту про мирні зібрання задля його публічного обговорення. Суспільство чує багато гарних слів, але спостерігає за постійними скандалами та відсутністю реального обіцяного результату, отого самого «покращення життя вже сьогодні» та розбудови «України для людей». І зараз влада лише приходить до розуміння: для того, аби бути успішною, в Україні треба не застосовувати силу, а шукати консенсус. Хоча б тому, що Україна – не Росія, й усі відповідні поради, концепти та стратегії російських політтехнологів тут приречені на невдачу.
Якщо ж це розуміння не стане усвідомленим – буде дежа вю, й країна втратить черговий шанс для розвитку. Атмосфера несвободи здатна призвести хіба до одного – економічної стагнації та подальшого відтоку пасіонарних і креативних особистостей за кордон. До загострення тих проблем, які сьогодні є в розділеній на дві частини країні. До назрівання невдоволення, яке рано чи пізно виливається в соціальний вибух.