«Зоря Новітньої пори. Ключова мить європейської історії. Бог стає Deus absconditus (прихованим Богом)» (Мілан Кундера. «Сімдесят три слова»)
«Фактів не існує — є тільки інтерпретація» (Фрідріх Ніцше)
Італійський філософ, «оптимістичний нігіліст» Джанні Ваттімо помер 19 вересня 2023 року у віці 87 років у Турині. Він був студентом засновника філософської герменевтики Ганса-Георга Гадамера, а згодом перекладав його тексти. Ваттімо поділяв цінності католицизму та комунізму, мав особисті взаємини з папою Франциском, розвивав ідеї Ніцше і Гайдеґґера та був однією з центральних фігур європейського інтелектуального життя — і, безперечно, публічним інтелектуалом (таким собі італійським еквівалентом Юргена Габермаса). Він пройшов шлях від нігілізму до комунізму, виступав проти симбіозу релігійних і політичних ідей. Обирався до Європейського парламенту (в 1999 і у 2009 роках), відстоював права ЛГБТ та виступав за визволення Палестини. Ваттімо вважається філософом у класичному розумінні цього терміну: всебічно розвиненою, інклюзивною постаттю, яка в зрілому віці прийняла ідею, що філософія є праксисом — як у політичному, так і в будь-якому іншому сенсі. Такий підхід ми знаходимо в витоках західної філософії.
Релігійні погляди Ваттімо можна вважати деконструктивістськими, про що свідчать його книги: «Релігія» (1998), написана у співавторстві з Жаком Дерріда, та «Після смерті Бога» (2006) — з Джоном Д. Капуто. В книзі «Нігілізм і емансипація: етика, політика і право» (2004) Ваттімо був занадто модерним — дитиною Просвітництва. Радикальний політичний поворот відбувається у книзі «Герменевтичний комунізм» (2011), написаній у співавторстві з Сантьяго Забалою. Теми релігії та політики дуже близькі Ваттімо. Ще студентом Гадамера в Гейдельберзі він полишив свої католицько-комуністичні погляди й прийняв так зване католицьке гайдеґґеріанство, згідно з яким Бог Біблії перетворюється на «гайдеґґеріанське Буття», а теолог більше переймається питанням інтерпретації, аніж догматики. Саме Мартинові Гайдеґґеру приписували ключову роль у наближенні Ваттімо до християнства в сенсі відмови від західної метафізики («Бог як найвищий об’єкт, якого я не можу не визнавати»), яка, на думку Ваттімо, завжди асоціюється з політичним, культурним та економічним насильством. У книзі «Віра» («Сredere di Сredera», 1999), назва якої дослівно перекладається як «Вірую, що я вірую», Ваттімо розкрив парадокс «слабкої думки» відповідно до павлініанської концепції кенозису (спустошення). Для Ваттімо втілення (Христа) було ослабленням Бога, рішенням Бога інтерпретувати свою всемогутність через втілення. Бог став людиною з плоті й крові.
«Інтерпретація християнства через “ослаблювальний” ефект герменевтики підкреслює “інкарнацію, кенозис, Бога, який стає людиною і тому відмовляється від своєї сакральності”, що веде до філософії історії, в якій людська емансипація може розглядатися лише як “прогресивне зменшення природного насильства”, що, мабуть, є найважливішою спадщиною “слабкої думки”»
(інтерв’ю з нагоди 80-річчя Джанні Ваттімо, La Stampa, 3 січня 2016 року)
Поєднуючи ідеї Гайдеггера, Ніцше та Маркса, «слабка думка» Ваттімо представляє «постметафізичний» (тобто «антифундаменталістський») і неабсолютистський підхід до філософії, релігії та політики. Справедливо було б назвати це різновидом нігілізму (так вважав сам Ваттімо), але під цим філософ мав на увазі лише те, що ми більше не можемо обманювати себе, думаючи, що сенс та істина є стабільними чи вічними. І хоча вони змінюються з часом, це не означає, що «істина — це те, що одна людина вирішує, як має бути». Натомість істина — це скоріше тимчасовий результат постійного соціального процесу. У зв’язку з тим, що сьогодні в сучасній філософії особливого значення набувають такі поняття, як комунікативне суспільство, діалог, демократія, — істина постає як певний консенсус.
Разом з П’єром Альдо Роватті (1942) Ваттімо розробив концепцію «pensiero debole», або «слабкої думки». Ця тема з початку 1980-х років є однією з центральних у герменевтиці Ваттімо. Вона і зробила його відомим в Італії та за її межами. Концепція «слабкої думки» пов’язана з появою дискурсу про постмодернізм наприкінці 1970-х — на початку 1980-х років. Роватті вважає, що повне осмислення цієї концепції ще попереду. Вважається, що «слабка думка» полягає в інтерпретації нігілізму як ослаблення структур метафізики та розчинення концепції буття як «об’єктивного фундаменту». Вона також розвиває особливе уявлення про постмодерність як досвід «кінця історії», а не як нову історичну фазу (про це книга Ваттімо «Кінець модерності», 1987). За Ваттімо, модерність не є чимось таким, що можна відсунути вбік або лишити позаду — це радше те, що лишається з нами, як сліди хвороби чи біль, із яким ми змирилися. Постмодерність у такому випадку не йде хронологічно за модерністю в лінійний історичний спосіб, а співіснує паралельно з нею, ускладнюючи її та ставлячи їй запитання зсередини. Християнство ж у межах «слабкої думки» (слабкої онтології) розуміється не як метафізична віра, а як дотримання культурної традиції. Між метафізичною теологією та ідеологічним атеїзмом Ваттімо пропонує «слабку думку», яка є «фундаментальним ослабленням буття, коли буття не існує, проте трапляється».
«Я стверджую, що Захід за своєю природою є християнським у тій мірі, в якій сенс його історії показує себе як “присмерк” буття, як ослаблення сили і стійкості “реальної”, що виникає у всіх процесах ерозії об’єктивності, привнесеної модерністю»
(Ваттімо. «Після християнства»)
На відміну від багатьох філософів, які лише висловлюють думки про політику, Ваттімо балотувався на виборах. Його кар’єра як члена Європейського парламенту не завжди свідчила про відмінне судження. Наприклад, він запропонував заборонити носіння чадри (традиційного жіночого покривала-вбрання в країнах мусульманського Сходу) в громадських місцях, оскільки вона виражає «сильну думку», тоді як розп’яття не викликає заперечень, оскільки стало світським символом. Ваттімо стверджував, що якщо християнство — а отже, і Церква, — хоче мати майбутнє, то має стати недогматичною релігією милосердя. Тобто вірою, зосередженою виключно на дедалі більш очищеній любові (сповідуючи caritas та amor) до Бога і ближнього, а точніше — до Бога, якого можна знайти в бідних, знедолених ближніх. Ваттімо вірив, що Ісус навчив нас моделі суспільства, яке відмовляється від показної розкоші заради тих, кого Франц Фанон назвав «прокляті Землі» (Les Damnés de la Terre).
У книзі «Після християнства» Ваттімо намагається розв’язати дилему «Захід або християнство». Ваттімо пише, що коли зникла комуністична загроза, яка спонукала католиків тримати свої когорти згуртованими перед обличчям атеїстичного тоталітаризму і бути не дуже розбірливими у виборі союзників, виявилось, що Захід і західний стиль життя є глибоко ворожими самій сутності християнського послання. Захід, за Ваттімо — це синонім конс’юмеризму, гедонізму, вавилонського стовпотворіння, де царюють плюралізм культур, забуття загальних цінностей і «природніх» законів. Філософ вважає, що поділ на «Захід» та сучасність/модерність не є задовільним і не витримує жодної критики, тому що вони не можуть бути винесені за дужки історії та традиції, до якої ми належимо. Отже, чи можна сказати, що «Захід — це секуляризоване християнство?» Якщо так, то доведеться погодитися з тим, що секуляризація не є радикальним зреченням і втечею від традиції, бо це передбачало би певний новий початок.
«Секуляризацію слід розуміти в веберівському сенсі як практичне застосування етики і світогляду юдеохристиянського монотеїзму в процесі становлення капіталізму, природничих наук і сучасної технології; але цим вона не вичерпується: секуляризація християнства… це ще і виток конс’юмеризму»
(Ваттімо. «Після християнства»)
Веберівський капіталізм, за Ваттімо, слід розуміти як секулярний розвиток монотеїзму і християнської етики. Секуляризація не є поверненням у минуле, до автентичних коренів і забутої сакральності. Це також не спроба побачити щось оригінальне чи унікальне, незалежне від усієї юдеохристиянської традиції. Ваттімо нагадує, що: а) Захід констатує падіння комунізму і водночас відчуває політичний та економічний стимул, спрямований на створення єдиної Європи, а також потребу в зміцненні своєї культурної ідентичності, виявляючи, що єдиним об’єднавчим компонентом цієї ідентичності є спільність християнських коренів, причому в секуляризованій формі; б) наданням християнству нової життєвої сили є перевідкриття християнства як Заходу.
Іншими словами, пише Ваттімо, Європа виникла на фундаменті християнської традиції. Європа і Захід, які сьогодні намагаються віднайти свою ідентичність, відкривають, що її єдиним витоком є їхні секуляризовані християнські корені. Європа, Захід чи сучасність/модерність — це цивілізація, яка характеризується науковою, економічною та технологічною раціональністю. Ваттімо наголошує, що ця раціональність не змогла реалізуватися в інших культурах, навіть коли ті мали всі інші матеріальні умови, бо саме на Заході юдеохристиянська традиція мала найбільший вплив. Саме християнська, а саме протестантська, етика стала умовою розуміння праці, ощадливості, економічного успіху як релігійного імперативу. А значить — і фундаментальним особистісними зобов’язаннями. З іншого боку, сучасний конс’юмеризм став результатом секуляризації християнського ядра. Захід, підсумовує Ваттімо, — це територія «присмерку» Європи, а іншими словами, секуляризації.