Слабка-сильна рука

Легенда свідчить, що коли молодий офіцер почту російського імператора Павло Скоропадський чергував у Зимовому палаці, він побачив у залі з експонатами зброї гетьманську булаву. Взяв до рук, але не втримав, і вона з гуркотом упала. В цей час до зали зайшов цар Микола ІІ і жартома сказав: «Ти, Скоропадський, напевно, хочеш стати гетьманом!» Попри те, що Катерина ІІ вимагала, аби «саме ім’я гетьманів» мали забути, мрія про булаву не полишала українців – навіть настільки «несвідомих», як тодішній Павло Скоропадський. Ця ж легенда нагадує нам і про те, що булаву часом буває легко взяти, та важко втримати…

 

Наше сьогоднішнє суспільство все частіше згадує про «сильну руку», яка б приборкала безлад. Але, бачачи в телевізорі вервечку потенційних «рятівників країни», починаєш замислюватися над тим, що таким персонажам не довіриш не лише державу, а й звичайний ЖЕК. Тож поки ми перебуваємо у прикрих сумнівах, варто згадати, що 29 квітня маємо річницю встановлення (у 1918 році) останнього українського режиму одноосібної влади – гетьманування Павла Скоропадського. Що нам порадить цей історичний досвід?

 

Як свого часу не лаяли Павла Петровича: і «німецькою маріонеткою», і «узурпатором», і «сентиментальним дегенератом» (останнє визначення – від Володимира Винниченка). Сьогоднішні історики також сповнені суперечностей в оцінках «скоропадщини»: це і «поодинокий приклад конструктивної державницької роботи», й «вимучена псевдомонархічна авторитарна конструкція». Істина, як завжди, лежить десь посередині – поміж одвічних україн­­сь­­­-
ких напівтонів, добрих намірів, незавершених справ та гарних, але не підкріплених діями, слів.

 

 

В указі президента Віктора Ющенка з приводу відзначення 90-річчя від початку подій Української революції 1917–1921 років Павла Скоропадського відверто проігноровано, хоча він був знаковою постаттю тієї доби. Цікаво, чому? Чи то президент уважає гетьмана «недемократом» на тлі інших затято народолюбивих діячів? Чи контрреволюційний гетьманат не вписується в поняття «Українська революція»? Радше, нинішня українська влада підсвідомо відчуває чужорідність образу Скоропадського, на тлі ближчих за духом демагогів і популістів. А може, це якийсь комплекс? Як писав у 1918 році завжди пристрасний Дмитро Донцов про тодішніх «демократів»: «Ці люди не знесуть в своїм окруженню ніякого пана. В цім корінь їх опозиції до гетьмана». Натомість: «Ми потребуємо блиску, авторитету, старих традицій історичних – коротко: пана на гетьмана, а не якогось провінціального адвоката, не з пенька панка». Можна погодитися принаймні з тим, що тодішня Україна справді потребувала свого Бонапарта, – але прийшов він запізно й «царював» недовго. Чому так сталося? Чи винна в цьому особиста вдача Скоропадського, чи нездоланні зовнішні обставини? Мабуть, і те, й те, – але зважимо на спадщину, яку отримав гетьман 29 квітня 1918 року.

 

Центральна рада 1917 року сформувалася й діяла за своєрідними неписаними законами тогочасної революційної демократії: суцільні радикальні ліві партії, які вважали, що прийшов їх зоряний час для цілковитого зламу «старого режиму». Світова революція мала настати ось-ось, а через це відродженій Україні непотрібні ані регулярне військо, ані бюрократія, ані соціальні рештки минулого: поміщики, підприємці, чиновники, генерали й офіцери. Члени Ради (переважно молоді й запальні люди) вважали, що для створення «нового світу» достатньо виголошувати палкі промови, проводити масові маніфестації з прапорами та кидати в маси нездійсненні обіцянки на кшталт: «А тепер у вас буде все, що ви хотіли!» (Нічого з сучасності не нагадує?) Маси щиро повірили, але оскільки через певний стиль менеджменту влада Ради не могла вийти за межі Києва, їм довелося взяти реалізацію цих планів на себе. Тому панські маєтки грабували і спалювали, землю розтягали, поняття приватної власності зникло, а сотні тисяч солдатів із фронту розбігалися, перетворюючись на банди мародерів. У країні запанував хаос.

 

Коли до нас завітали інші революціонери – більшовики, – довелося в паніці шукати якогось рятівника, вже байдуже, «демократичного» чи ні. Прийшли практичні й дисципліновані німці, яким вистачило місяця, аби дійти думки, що радівці – це «політичні фанатики й авантюристи, які загадковим чином отримали владу». Що далі? Компромісом стала ідея дозволити комусь із місцевих «кадрів» зберегти державність та навести якийсь лад. Можна сперечатися з приводу того, «хотів» Скоропадський влади чи «не хотів», німці це ініціювали чи він сам, та взяти булаву він за тих обставин просто мусив. Але його можливості були вже чітко й жорстко обмежені реаліями, які лишила йому безпорадна українська демократія.

 

 

Очевидною «вадою» гетьмана була занадто ліберальна вдача: ніколи не вирізняючись тиранічними схильностями, він спокійно поставився до опозиційної діяльності щойно повалених ним українських лівих. Радівські міністри були швидко випущені з в’язниці, а перед Петлюрою гетьман навіть вибачився. Тотальних репресій так і не дочекались, монархом чи диктатором він себе не проголошував. Гетьман сподівався, що, оцінивши стан речей, «свідомі українці» погодяться спів­працювати з новим режимом, який ставив за мету зміцнити українську національну державність. «Кандидати», вголос лаючи «узурпатора», поодинці тихенько бігали до Скоропадського на «оглядини» (він скаже: «Всі вони хочуть бути міністрами»). Втім, далі запрацювали ті чинники, про які писав Донцов: царський генерал, представник імперської аристократії Скоропадський був чужим і неприйнятним для людей, які звикли роками лаяти все, що він у собі втілював. І те, що гетьман за півроку перед тим цілеспрямовано вивчив українську мову, а тепер провадив суцільну українізацію адміністрації й освіти, не стало аргументом на його користь. Не змінило ситуації ні створення Академії наук, ні Національної бібліотеки, ні українських університетів та інститутів, ні цілої купи інших установ і структур повноцінної державної нації. Боротьба за вплив України в Криму та на Кубані, визнання її багатьма державами світу, найвигідніші за всю історію країни кордони «справжні патріоти» також не оцінили. Як і масштабні чистки корумпованих чиновників. Українські партії за гетьманом так і не пішли й почали таємно готуватися до реваншу.

 

З ким йому залишалося працювати? З проросійською партією кадетів, зі старою бюрократією тих же настроїв. У виборі між юначим патріотизмом та відпрацьованою квалі­фікацією гетьман спирався все ж ­­на досвідчених адміністраторів, які сумлінно виконували свої обов’язки, та до українізації вони ставилися, звісно, без ентузіазму. Можна вважати це помилкою, але ж гетьман відчував жорстокий кадровий голод. Через три місяці влади він спересердя скаже: «Ну, де є ті українці? Ну дайте їх мені! Таких, як мені треба, з якими я міг би говорити і працювати! Де вони є?» І ще: «Хочу збудувати Україну на зло українцям»…

 

Створити регулярне військо неможливо за один день, а пильне німецьке командування вважало, що їхньому «союзникові» буде більше довіри, якщо він триматиметься на німецьких багнетах, а не на своїх. Випущеного Радою та більшовиками джина тотального переділу землі вже не зупинила розробка цивілізованої аграрної реформи. Село відчайдушно воювало проти всіх, і йому байдуже було, німці це чи українська влада. За ті півроку, поки Скоропадський міг якось впливати на перебіг подій, він так і не зумів знайти собі надійного соціального ґрунту під ногами. Су­спільство ще не було готове до «правої» версії українства. Та й саме су­спільство лише ставало «українським». Це потім, в еміграції, після гіркого досвіду всіх українських влад гетьманський рух стане впливовим серед свідомих українців. У 1918 році вони його не зрозуміли й не оцінили.

Павло Скоропадський як практичний політик діяв й у власних інтересах, але діяв у межах можливого. Роз­чарувавшись в українстві, підпише «Федеративну грамоту» з Росією; потім він визнає це помилкою. Але його свідомо українські опоненти доведуть справу незалежності до цілковитої поразки.