Кілька років тому я їхав із рідного Дніпра до Києва й випадково розговорився з попутником — київським програмістом. Візит до Дніпропетровська його вразив. Йому дали адресу на вулиці Дзержинського й пояснили, що їхати треба проспектом Карла Маркса. І ось він, людина ще з радянською шкільною освітою, вирішив провести експеримент: почав навмання згадувати комуністичних героїв і запитувати перехожих: «Як проїхати на вулицю Леніна? Кірова? Будьоного? Косіора?». І завжди виявлялося, що така вулиця в місті є. Випадковий попутник підсміювався, а для мене це стало поштовхом для міркувань про нас, мешканців Дніпропетровська та області.
Не найкращий імідж
Погодьмося, що ще кілька років тому Дніпропетровщина мала репутацію бази регіоналів. Не Донецьк, звичайно, але якихось поважних побоювань у бонз Януковича ми не викликали. Своїми нас сприймали й російські ідеологічні десанти. У 2012‑му до нашого міста прибув «аж сам Затулін» із почтом московських професорів. Теоретично вони мали говорити про подорож Єкатєріни ІІ нашими степами, практично просували «Новоросію». Вони цілком щиро сприймали назву «катерининка» стосовно квартир кінця ХІХ — початку ХХ століття як ознаку доброї пам’яті про «матінку-царицю», а російську мову, яку чули на вулицях, трактували як домінування тут росіян. А ті, звичайно ж, чекають не дочекаються приходу «русского міра».
Читайте також: Випробовування на міцність
Чи є в цьому правда? Якась є. У нас реально частина людей ідентифікує себе з Росією чи СРСР. Ці люди дуже різні. Хтось живе радянськими часами й пам’яттю про «ковбасу по 2,20». Брєжнєвську добу дуже багато представників старшого покоління згадує як «втрачений рай». Це був час відносного добробуту для всього радянського суспільства, а для Дніпропетровщини, рідної для генсека, тим більше. У магазинах були якісь товари, зарплату платили за невиснажливу роботу — чого ще бажати невибагливій радянській людині? Якось я потрапив у чергу з чотирьох осіб у касі супермаркету. Попереду стояла жіночка «60+». За кілька хвилин вона почала обурюватися чергою і волати, що за Брєжнєва таких не було! Пам’ять — річ вибіркова, особливо коли йдеться про час, коли ти був молодим.
Але становище й уподобання Дніпра та області змінюються. Якщо, наприклад, у 2004–2010‑му співвідношення «російсько-радянських» та «українсько-європейських» виборців було 60:30, то у 2012-му — 55:38, а 2014-й символізував перехід більшості до українських сил — 33:60. Чому відбувається така зміна?
Перша відповідь, яка спадає на думку, — природна зміна поколінь. Адже в 1991 рік область увійшла фактично без людей із нерадянським досвідом: дещиця старих, які народилися до 1917-го, і трохи переселенців із Заходу країни вагомої ролі не відігравали. Минали роки, поступово дедалі більше ставало людей, для яких незалежна Україна була єдиною реальністю. Це важить багато. Я викладаю з 1995-го, і на моїх очах студентство змінюється: все менше совка й сподівання на когось, все більше прагнення діяти й вірити в себе.
Але тільки такого пояснення буде геть не досить. Адже якщо ми приймемо, що в нас на 1990-ті роки питомими стали радянсько-російські риси, то така зміна настроїв молоді неможлива. Попри українські підручники, стару свідомість мали підтримувати батьки, вчителі, російські серіали та пісні — все це ми мали в повному обсязі. До всього на 2015-й населення аж ніяк не могло оновитися на 60%, які набирають українські сили.
Пояснення, на мою думку, варто шукати і в точних цифрах національного складу населення, і в невловних категоріях культурних кодів, які творять люди й земля. За даними останнього перепису, майже 80% мешканців області — українці. Так само рідною мовою домінуюча більшість називає українську.
Складна пам’ять
Є ще цікавий нюанс: наші люди відчувають свою закоріненість у добі козацтва, і це абсолютно не випадково. Мережа населених пунктів краю якраз і сформувалася в часи Нової Січі. Можемо почати з великих міст. Біля джерел обласного центру стояли Новий Кодак і Стара Самарь, Половиця і Лоц-Кам’янка тощо. Дніпродзержинськ має в основі Кам’янське, Тритузне й Романкове, Новомосковськ — Самарчик. Такі приклади можна наводити й далі.
Найчастіше в переказах про заснування села фігурує зимівник якогось запорожця. Навіть у тих випадках, коли воно назване на честь російського поміщика, все може бути не так просто. Візьмімо для прикладу Василівку — мальовниче село в Новомосковському районі, на правому березі Самари. Нормальне поміщицьке село, але якщо копнути глибше, то виявиться, що найстаріша його частина має назву Горішнє або Остапівка — за іменем козака-першопоселенця.
Така пам’ять про козацтво не рідкість у наших селах. Найчастіше це саме історія про засновника, але час від часу можна наштовхнутися на цікаві легенди, що пояснюють назви балок чи сільських кутків. Іноді крізь імлу століть проривається навіть таке: «Моя бабуся розповідала, що їй розповідала…» Якщо стисло, то «три бабусі тому» жінки з цієї родини носили їсти козакам, які стояли командою он на тому горбочку! Правда чи вигадка — сказати важко, але архівна перевірка показує, що під час російсько-турецької війни 1768–1774 років тут і справді стояла козацька команда. От і думай, вірити чи ні.
Читайте також: «Досвідченою та вмілою рукою»
Збираючи крихти історичної пам’яті, можна наткнутися на справжній скарб. Так було в Перевізьких Хуторах на Базавлуку, де мені пощастило спілкуватися з дідом 1924 року народження, який походив із родини перевізників через оцей самий Базавлук. Він охоче водив нас на річку, показував місце, де стояв «порон», і бідкався, що комуністи той «порон» забрали, так хоч би для себе використали — згнив марно без хазяйських рук, та й усе.
Але найцікавіше не це і навіть не те, що в діда, який пройшов Другу світову, найгіршими лайками були слова «москаль» і «комуніст». Ще маленьким хлопчиком він був поводирем для свого сліпого дідуся і перейняв від нього безліч розповідей про свій рід та козацьких легенд. Сидячи на березі степової річки, я занурювався у світ запорожців: «розумних», які пішли під турка, та «простаків», до яких належав предок оповідача і які лишилися під владою Росії. Перед моїми очима поставав «найманець», що йшов руйнувати Січ і розкопував дорогою кургани в пошуках золота, а козацтво рило глибокі ями для своїх скарбів, засипаючи їх «гноєм» та «гівном» і кілька днів ганяючи табуни запорозьких коней. Ми довго говорили з дідом, і я розумів, що мені хоч краєчком повезло долучитися до світу традиційної української культури, який майже зник.
Нищення цього світу — одна з ключових причин тривалого совкового голосування моїх земляків. Але, як тільки імперія впала, цей світ почав пробиватися крізь асфальт колишніх заборон. Є ще один дуже цікавий психологічний феномен, який багато що пояснює, — «стокгольмський синдром». Цей феномен властивий не тільки окремим людям, а й частинам народів. На українському матеріалі це явище вивчила Ірина Рева. Вона показала, що весь набір умов, за яких формується «стокгольмський синдром», був присутній в українському суспільстві 1930-х: ізоляція від об’єктивної інформації, смертельна загроза Голодомору та репресій, маленькі вияви доброти від насильника. І так частина українців зламалася. Вони почали виправдовувати, а то й любити комуністичну владу, яка вбила їхніх рідних. Не може залишитися тим самим батько, на очах якого вмирають від голоду діти, а він не здатен зарадити цьому.
Проблема полягає в тому, що життєвий сценарій передається дітям. І якщо батько схильний уникати відповідальності, покладатися на державу у вирішенні власних проблем, покірно зносити все, що робить влада, то є дуже великий шанс, що й син буде таким. Плюс протягом десятиліть додавалася вміла робота комуністичної пропаганди, і ми маємо на виході величезну кількість покірних рабів, які готові співати осанну Лєніну чи Путіну та мріяти про миску дешевої юшки, яку держава гарантовано дасть кожному.
Нефальшива дружба народів
Погляньмо на сучасний Дніпро та область. Нас недарма називають форпостом і бастіоном: наша роль у відбитті російської агресії величезна. Ми виходили охороняти обладміністрацію, коли до нас лізла «русская вєсна». Ми йшли добровольцями та мобілізованими на фронт — і тут місто й область серед лідерів по всій Україні. Ми народили безліч волонтерських ініціатив. Основою цього і є відновлення отого давнього світовідчуття наших козацьких предків, які воліли ризикувати життям, але не втратити свободи. Дослівно процитую хлопців, звичайних українців із Дніпропетровщини й Запоріжжя, з якими я разом воював у 93-й бригаді: «Чого та кацапня лізе?». Але якщо лізе — значить треба зупиняти.
І зупинили. Проте зупинили не тільки українці. Той культурний код свободи, який властивий нашому краю, впливає на всіх. Складовою путінських планів було сподівання на те, що в умовах війни ми вчепимося одне одному в горлянку: українці, росіяни, євреї, вірмени тощо. Але свобода як ключова ознака України єднає нас, і тому ми разом вчепилися в горлянку Путіна, який прагне забрати в нас свободу. Тому БМП моїх друзів, чиї прізвища закінчуються на «-ов», — Михайла Кізілова та Володимира Позднякова, — добряче заливала сала за шкуру ворогові, що ліз штурмувати Піски. А станція техобслуговування, яка належить Мікаелу Саакяну, дає друге життя старим машинам, що вирушають на фронт. Таких прикладів багато.
Читайте також: Геннадій Корбан: «За словом «децентралізація» нічого немає»
Національні меншини Дніпра та області переважно виявилися україноорієнтованими. Шоком для російської пропаганди став феномен «жидобандерівства». Складова підготовки російської агресії проти України — формування образу українського націоналіста як ненависника євреїв та поплічника нацистів. При цьому дослідження фахівців, які вказували на відсутність в ОУН якоїсь певної програми стосовно євреїв, на амбівалентність дій під час війни (з-поміж оунівців були ті, хто сприяв нацистам, і ті, хто рятував євреїв), не сприймалися ані західними лівими лібералами, через яких ідея «націоналістів-антисемітів» переважно транслювалася в Україну, ані сучасними юдофобами, які радісно записували ОУН до своїх лав.
Оскільки об’єктивно інтереси євреїв та українців, які не хочуть асиміляції своїх спільнот «русскім міром», збігаються, то вже у 2000–2010-х роках окреслилася співпраця між активістами, особливо помітна в Дніпропетровську. Спільні культурні акції, взаємопідтримка українських і єврейських організацій, презентації в єврейських центрах не просто книжок, а книжок про ОУН — усе це стало шоком для багатьох російськоорієнтованих. Як висловився один такий персонаж на дніпропетровському міському форумі: «Плохо. Жиды с бандеровцами спелись».
Ефективність такої співпраці проявилася в умовах російської агресії, коли спроби російських спецслужб розхитати ситуацію в Дніпропетровську наштовхнулися не тільки на опір українських активістів, а й на протидію великого єврейського капіталу, а євреї, зокрема ортодоксальні, пішли захищати Україну в добровольчі батальйони та Збройні сили. Показовим також є той факт, що з кількох десятків старших людей, які прийшли на відзначення 9 травня 2015 року до Єврейського культурного центру, лише один чоловік вдягнув «колорадську» стрічку. Більшість була з маками в синьо-жовтих кольорах.
Приблизно раз на місяць я їду на «передок» відвезти хлопцям із рідної роти всілякі смаколики, і вагома частка цієї волонтерської допомоги надходить від єврейської громади. А вже тут випадково наштовхуєшся на бійця, який до свого підпису на прапорі додає побажання на івриті. Він трохи хвилюється з приводу орфографії, але, думаю, ані його ребе, ані ми з вами не картатимемо його, навіть якщо він зробить помилку.
Мені дуже просто відповідати на запитання: «Хто ми?», коли воно стосується дніпрян. На українській основі в нас активно формується політична нація, об’єднана відчуттям свободи. Тоді тут народжується Сергій Нігоян, для якого, як і для всіх українців, свобода є необхідною умовою існування, а вірші Шевченка — частина нормального життя. Тоді тут і в стінах університету, і від воїна-дніпрянина на вітання «Слава Україні!» ти почуєш «Героям слава!».