Закінчив Львівську академію мистецтв за спеціальністю «реставрація творів мистецтва». Розпочавши свої художні пошуки як графік-ілюстратор (соціально-критичні теми), сьогодні Садан повністю зосередився на пластиці. Головна ідея його робіт – еволюція духу, виражена у фізичному розвитку.
Тиждень.ua: Раніше ти працював винятково з ілюстраціями, сьогодні – частіше зі скульптурою. Як і чому стався цей перехід до скульптури?
– Змалечку я думав, що малювати – це прикольно й серйозно, тому налягав найбільше на це, а ліплення було завжди тільки хобі. Хоча час від часу я також потроху ліпив. Мені порадив цим серйозніше займатись Павло Гудімов після того, як побачив фото моїх робіт. Згодом пластика втілилося у проект, а потім – у виставку. Серйозно я переключився на скульптуру з 2010 року, тепер майже щодня після роботи – годин 4-5 ліплю у майстерні. Малювати також продовжую, просто не так часто як раніше. Та й на роботі малювання – то основне заняття, тому від того хочеться часом відпочити. Останнє, що зараз малюю – це в основному портрети людей, тих, які є у мене на Facebook. Вибираю когось випадкового і малюю. Дуже цікаво лініями читати всі ці обличчя, більшість з яких я не знаю.
Тиждень.ua: Ти використовуєш якісь особливі матеріали/технологію?
– Та ні. Такий креатин (специфічні матеріали, як то зараз полюбляють використовувати) – то не моє. Звичний скульптурний пластилін. Ті речі, які виставляв у галереях, переводив у пластик. Зараз взагалі нічого не переводжу у тривкі матеріали. Можливо, в один прекрасний день переведу ті роботи, які будуть на той час, у бронзу…
Тиждень.ua: Тебе не відволікає від ліплення щоденна робота в офісі?
– Наразі скульптура – для мене основне заняття, це те, чим я живу, а хобі – це робота в офісі. Мені дуже подобається таке хобі, тому що і там я також займаюсь тим, що мені до душі. Так виходить, що за основне заняття ніхто не дає грошей, а за хобі – дають. Так і живу.
Тиждень.ua: Ти комунікуєш із іншими митцями? Чи можна говорити про якесь творче об’єднання художників-скульпторів у Львові, школу?
– Насправді не дуже цікавлюся тим, що роблять в Україні. Мабуть, тому, що це сумно. З усіх українських скульпторів мені подобається Іван Георгій Пінзель і все. Комунікації із іншими митцями у мене майже немає, з ними навіть пити не хочеться. Я давно у Facebook написав, що художники – це ліниві рагулі, і це те, що дратує у них найбільше. Бо люди вміють робити щось толкове, але просто не працюють над собою, над своїми навичками. Мовляв, сьогодні в мене немає натхнення, тож, ліпше піти й нарубатися у гімно. У мене натхнення немає – я просто приходжу у майстерню і починаю ліпити. Для того, щоб щось зробити, потрібно сідати й робити. Це якщо бути чесним із собою. А якщо ні, то тоді ти продукуєш другосортне лайно, видаючи його за щось вартісне. Лицемірна ситуація.
Тиждень.ua: За освітою, якщо не помиляюся, ти теж художник. Наскільки українська освіта тобі знадобилася?
– Багатьом художникам у наших навчальних закладах кажуть, що вони не вміють нічого робити, але вони все одно роблять це, бо інакше не виходить. Більшість викладачів у Львівській академії мистецтв критикували мене за те, що я нічого не вмію. Але дивлячись на те, що робили багато з них, я розумів, що такі люди не зможуть навчити мене того, чого я хочу. Тобто того, що я зараз намагаюсь створювати, я навчився робити сам. Теперішня система навчання в ЛНАМ не провокує студента на процеси творення. За перші півтора роки навчання вбивається практично весь потенціал. Як результат – дипломи отримують ремеслярі, без необхідної жилки для творення, а лише для симулювання уже існуючого. Не знаю, яким чином можна виправити таку ситуацію. Треба актуалізувати ті знання, які намагаються дати студентам. Все таки мистецтво не стоїть на місці. Є медіа, перформенси, є інсталяції. Всі ці речі – неактуальні в академії. Студентів навчають робити пам’ятники і шклянки. Комп’ютерні науки – це взагалі те, на що увага не звертається. А це ж бо важливіше, ніж вирізати макети інтер’єру з картону.
Тиждень.ua: До речі, як ти ставишся до міської скульптури? Є якісь скульптури в українських містах, які ти цінуєш, які на своїх місцях?
– До якої міської скульптури? До тієї, що у нас немає? Бо те, що я бачив – це пам’ятники, монументи, героїчно-історично-культурні бюсти, пам’ятні таблички, надгробки і архітектурні елементи. А, ну ще є "сучасна" скульптура десь там по Києву розкидана – пиріжки чи ще бозна-що. А міської скульптури в моєму уявленні немає. У нас ця сфера не розвивалась так, як наприклад у тій же Європі, де гуляючи містом, можна в дуже неочікуваних місцях зустріти і кубізм, і експресіонізм, і неокласицизм, і кінетичну скульптуру. Об’єкти, які можна вписувати в міське середовище, можуть бути будь-якими і це точно не мають бути пам’ятники комусь. Головне – наскільки органічно ці об’єкти виглядатимуть в тому середовищі. Взагалі цей ідіотизм давно уже пора відмінити. Позносити всіх ленінів, шевченків, невідомих солдатів і рухатись далі. Ставити скульптури кіборгів наприклад. Вже ж цікавіше))
Тиждень.ua: Твої роботи із соціально-критичним підтекстом. Кого і за що ти критикуєш?
– Я не роблю свою пластику для того, щоб когось лякати. Коли я її роблю, то думаю про якісь буденні речі, про голод, про війну, про безробіття – у когось виходить це проілюструвати по-інакшому, а у мене виходить так, як виходить. Є дві узагальнених форми сприйняття оточення. Моя – негативна. Каліцтво і потворність, як вираження внутрішніх пороків через об’ємні форми. Я людей такими бачу. Вони, напевно, бачать себе кращими.
Тиждень.ua: У твоїх роботах є щось від зовнішніх проявів сатанізму? Яке місце займає у твоєму житті релігія?
– Немає у моїх роботах сатанізму. Це символи. А символи можна трактувати по-різному. Я не вірю в бога. І в чорта не вірю. Я радикальний атеїст. І якщо є якісь натяки на сакральне у моїх роботах, то це не через те, що я віруючий. Релігія – одна із тих сфер, яку варто викорінити із свідомості сучасної людини, тому що це шкідлива і небезпечна сфера, яка уже нескінченну кількість разів дискредитувала себе. От лиш те її рятує від забуття, що люди мало думають, мало вчаться і постійно шукають можливість списати з себе відповідальність. Для цього релігія підходить якнайкраще – ідея бога дозволяє списати особисту відповідальність на щось "вище". Це дуже шкідливо.
Тиждень.ua: Деякі твої роботи нагадують міфічних персонажів – ти усіх їх вигадуєш, чи певні образи береш із тієї ж міфології, фантастики?
– Іноді хапаю якісь образи чи сюжети із різних релігій, міфів. А взагалі створюю власну міфологію.
Тиждень.ua: Коли ти ліпиш, ти вигадуєш контекст свого персонажа, приміром, його біографію, ім’я?
– Уже не один рік всі роботи, чи то графіка, чи то скульптура, я поселяю в уявному світі, який зветься Саданія. Бестіарій цього світу постійно поповнюється. Планую колись створити 3д модель власне середовища, де можна було б поселити всіх цих істот. Іноді створіння мають імена, іноді просто назву виду. Ось та робота, яку ти обізвала „гидотою”, називається Орама…
Тиждень.ua: Є якісь роботи, які ти найбільше любиш?
– Я їх, у принципі, не люблю. Поки що не з’явилась улюблена робота – можливо, не той період. Але не виключаю, що можу зробити щось таке, після чого взагалі перестану будь-що творити. Бо поки ти працюєш і тобі це не подобаєшся, ти розвиваєшся. Коли починає подобатися – ти перестаєш розвиватися. Те, що я робив 4 роки тому, на тлі того, що я роблю нині, – не витримує критики з технічного боку. Для мене це як конструктор – є руки-ноги-голови, які можна збирати докупи гармонійно, а можна – негармонійно. Зараз я бачу, що всі ті кінцівки тримаються купи на порядок краще, ніж тоді. Мені цікаво робити краще й краще, саме це через це не шкода ламати й нищити свої роботи.
Тиждень.ua: Чому ти їх нищиш?
– Не вистачає місця у майстерні. Бо і майстерні немає. Я працюю там, де живу і всі мої скульптури – мої співмешканці. Іноді нам не вистачає житлової площі на всіх і кимось приходиться жертвувати)
Тиждень.ua: А продавати не пробував?
– В Україні заробляють художники, які вміють себе продати. А я не вмію, за своє життя продав 5-6 робіт. Для того, щоб тебе купували, потрібно придумувати всякі історії про те, що ти – крутий чувак і тому тебе треба купувати, постійно перебувати в якихось тусовках. А тоді фактично торгувати уже не мистецтвом, а своїм іменем. А я ж не крутий. Отакий, який є, просто щось собі роблю. Мені того достатньо. Буває, хтось просить зробити щось на замовлення, але я на замовлення взагалі нічого не роблю. Бо не вмію робити те, що мені не подобається. Так що замовлення, за які я таки брався – це були ті роботи, ідеї яких мене зацікавлювали. Окрім того, ненавиджу перероблювати. Мені легше знищити і уже щось інакше зробити. Дурна риса.
Для того, щоб вийти на іноземний ринок, – потрібно витрачати час на це, а мені часу шкода. Менеджера би найняти якогось толкового. Але я невпевнений, що мені то треба.
Тиждень.ua: У тебе вже сталося кілька персональних виставок, але й на їхню організацію потрібен час…
– Коли я їх робив, чомусь думав, що в них є якийсь глибокий сенс. Типу, от зроблю я виставку і на когось вона якось повпливає. Зараз мені смішно з того, що я так думав. Тому останній мій проект зробив за 8 робочих годин. А потім якісь люди казали, що вони у захваті від того, що я зробив. І думається – якого біса? Я посидів над ними один день, а над іншими роботами працюю місяцями. Це все симулякри. І якась дивна форма сприйняття брехні. Коли я говорив правду в роботах, які виставляв, мені не вірили. Коли збрехав – навпаки… Власне, після тієї виставки, в мене і зникло бажання щось десь виставляти. Хіба ото як з друзів хто попросить яку роботу, то даю. Бо раніше вишукував щось, по галереях ходив, в журнали звертався, а зараз не хочу. Працювати і все.
Тиждень.ua: Але це реакція аудиторії. Якби тобі було на неї абсолютно байдуже – ти б не виставляв свої роботи у Facebook.
– Зрештою, у Facebook мої роботи мало хто бачить. Я не багатий лайками)). Там така система, що твої повідомлення бачить лише невеликий відсоток людей. Хоча це насправді неважливо. Мені важливий конструктивний фідбек. Тому я знаходжу людей, з різних кутків світу, які працюють в тому ж напрямку, що і я, намагаюсь від них чогось навчитись, питаю про критику. От недавно один американський скульптор Paul Komoda, який в свій час співпрацював з Гігером, створював персонажів для кіно, оцінив деякі мої роботи. І це було набагато приємніше, ніж пофіг скільки лайків. Просто це та людина, від якої важливо одобрення отримати. В середовищі українських художників таких немає. Тому мені якось неважливо, хто із них і що скаже про те, що я роблю. Те ж саме стосується і "критиків". Вони занурені у богемне життя, до якого я практично ніякого відношення не маю.
Тиждень.ua: Чи можна говорити про те, що сучасне українське мистецтво цнотливе до потворності?
– В Україні є багато людей, які роблять приємні, світлі штуки. Але для того, щоб ти знав, що є добре, ти маєш знати, що є погане. Якщо таких речей не робити, то всі думатимуть, що мистецтво має бути таким няшним і світлим. Я люблю всякі мраки. І я не вважаю, що це дивно чи неправильно. Є мистецтво краси, є мистецтво потворності. Кожен вибирає, в яку сторону рухатись. У деякій мірі те, що я роблю, це маргінальне мистецтво. Мені було б цікаво робити виставки з тими людьми, які на одній хвилі зі мною, а таких – немає. І власне тому це і виглядає маргінальним. Якщо би я займався тим, чим займаюсь, десь, до прикладу в США, то найімовірніше, що я був би в багатому середовищі таких же скульпторів. Тому що там є цілий пласт митців, що творять мистецтво такого спрямування.
Тиждень.ua: А розпіарений жлоб-арт – хіба він приємний? Там теж є дещиця мраку.
– Жлоб-арт – дуже локальне явище. Як твори Шевченка. Він може бути актуальним якийсь час на Україні, може в Росії, але вийшовши за ці межі, він навряд чи буде і далі актуальним. Чи він няшний? Не знаю. Він кумедний. Жлоб-арт трошки засильно заліз в примітивну іронію, тому його по факту не виходить сприймати всерйоз. Це забавки людей, які вирішили, що вони вигадали щось нове і носяться з тим, як з писаною торбою. Ось Олекса Манн робить хороші речі і як людина він хороший, та мені думається, що він не надто вписується в контекст жлобістів. А його роботи мені нагадують ілюстрації до творчості Вільяма Берроуза))
Тиждень.ua: Ти не вважаєш, що реальність останніх місяців в Україні жахливіша за те, що ти робиш?
– Реальність жахливіша за будь-що. Мої роботи ніколи не переплюнуть ту жорстокість, людську жорстокість, яка нас оточує, яку ми продукуємо. А те, що відбувається в Україні.. Хм.. Якийсь час я думав, що це все справді спонтанні події, що це реакція людей на соціальну, правову несправедливість. Уже вкінці грудня я почав розуміти, що надто спланованими виглядають ті всі події. Зараз все те, що почалось восени (хоча я думаю, що раніше) мені виглядає, як добре прописаний спектакль. Де, на жаль, звичайні люди – всього лиш статисти. Виконавців головних ролей, режисера, сценаристів та всю групу професіоналів, що працювали над цим спектаклем, з часом ми ще побачимо… За час Майдану я помітив що деякі люди надто переоцінюють свій вплив і не завжди усвідомлюють існуючий стан речей. Це стосується в тому числі і художників, багато з яких чомусь вирішили, що їхнє мистецтво може на щось вплинути. Насправді ж – нічого. Мистецтво – це така собі розвага для якихось певних класів. Те, що роблю я – також розвага. Більше того – проаналізувавши реакцію багатьох людей на те, що я роблю, можу впевнено сказати, що в очах більшості – це щось схоже на кунсткамеру. Ось такий атракціон.
Тиждень.ua: У тебе немає такого відчуття, що деякі твої твори передбачили реальність? Наприклад, війну й нищення людей людьми на Сході?
– Хіба одна графічна робота, яку я колись намалював як ілюстрацію до тексту Анатолія Ульянова. На ній був зображений зомбі в одязі козака, який показує зігу, стоячи на мапі України. Зараз, якщо все дуже спростити, то виглядає так, що один консерватизм (той що націоналізм), воює з другим консерватизмом (той, що совок). Ні в одному, ні в іншому немає нічого хорошого. Це анахронізми, які треба пережити. А про те, що буде війна, я знову ж таки, говорив друзям ще до нового року. Вже тоді було таке відчуття…
Тиждень.ua: Художник повинен бути щасливим?
– Ні, у принципі, щаслива людина нічого не робить. А нещасна робить щось постійно. Може щоб знайти щастя. Чи ще що…
Світлини з особистого архіву Садана