Лідер першого туру президентських виборів Володимир Зеленський упевнено прямує до остаточної перемоги. У вівторок, 16 квітня, таку тенденцію засвідчило опитування Київського міжнародного інституту соціології. За його даними, розрив між претендентом та нинішнім главою держави Петром Порошенком сягає 30% на користь першого. Того ж таки дня нещодавно створений рух «Медіа за усвідомлений вибір» оприлюднив відкрите звернення до Зеленського з проханням «виявити повагу до журналістів та громадянського суспільства, яке було локомотивом усіх реформ у країні після Революції гідності», та провести прес-конференцію для ЗМІ не пізніше як 18 квітня. Підписантами стали 10 видань (серед яких і Тиждень) і дев’ять громадських рухів та ініціатив. Того самого дня в Зеленського заперечили можливість організації такого заходу. За словами речника штабу кандидата Дмитра Разумкова, цей проект «слабо реалізувати». Він додав, що Зеленський може дати прес-конференцію вже після дня голосування. «Може й не дати», — резонно додала директорка Інституту масової інформації Оксана Романюк, реагуючи на такі новини.
«Ті основи, які озвучили, зовсім нікуди не поділися. Їх озвучував не раз Зеленський, їх озвучували представн ики його команди, їх прописали в програмі. І казати, що ви не чуєте позицій від Володимира Олександровича, я думаю, не зовсім коректно», — відповідав той самий Разумков на запитання журналістки «Громадського» про майже повну відсутність прямого спілкування з пресою. І запитання, і відповідь пролунали ще 31 березня.
Читайте також: Зеленський і пустка
Відтоді поведінка кандидата та його команди не змінилася. У Зеленського вдають, що жодної проблеми не існує. Однак вона є і поволі виходить на перший план. Найкраще та без зайвої коректності її сформулював не журналіст, а чинний політик. 14 квітня лідер кримських татар Мустафа Джемілєв заочно поставив Зеленському п’ять запитань про ставлення до проблеми окупованого Криму. Уже за добу Джемілєв отримав відповідь від прес-служби кандидата, яка не містила нічого сенсаційного або суперечливого. Її суть можна звести до того, що Крим є невід’ємною частиною України, яку окупувала Росія, повернення має відбутися дипломатичним чином із допомогою західних союзників. Кримські татари ж повинні отримати конкретний план підтримки, а не «пусті політичні обіцянки». Проте це не влаштувало досвідченого українського нардепа. «Власне, це не відповідь Зеленського, тому що команда — то така річ, завтра він може сказати: «Я не в курсі, і команди в мене немає, я її вигнав». Тому я хотів би почути самого Зеленського», — відреагував Джемілєв.
Тож проблема в дефіциті не спілкування як такого, а комунікації, яку не повністю контролює сам Зеленський. Це одна з рис, що ріднить українського кандидата в президенти із західними антисистемними політиками, які останнім часом здобули владу в низці країн.
У суботу, 21 січня 2017-го, задовго до українських виборів і походу в політику коміка Зеленського, президент США Дональд Трамп оголосив війну. Ворогом стала преса. «Я перебуваю в стані війни з медіа. Журналісти — одні з найбезчесніших людей на Землі», — наголосив він. Ця заява пролунала наступного ж дня після його інавгурації. «Бойові дії» відтоді тривають зі змінним успіхом, але не вщухли й досі. Український кандидат Зеленський поки що далекий від повномасштабної війни проти журналістів. Навпаки, відвертого хамства з його боку немає і точно не буде аж до завершення виборів. У штабі Зеленського з журналістами спілкуються підкреслено ввічливо. Уже згаданий Разумков завжди додає слова «з усією повагою, але» тоді, коли хоч трохи критикує дії журналістського цеху. Утім, відсутність гострого конфлікту тепер не означає, що його не буде згодом.
Читайте також: "Іспанський сором". Реакція соцмереж на першу публічну розмову Порошенка та Зеленського
«У будь-який нормальний виборчий рік ми порівнювали б двох кандидатів у президенти за різними темами. Однак це не стандартний рік виборів. Таке порівняння стає марною тратою часу, якщо один кандидат має досвід роботи та набір прагматичних ідей, тоді як інший не пропонує нічого конкретно щодо себе або своїх планів, обіцяючи місяць та зорі відкладеним платежем», — це не цитати з тексту якогось українського ЗМІ про нинішні вибори, а уривок із редакційної статті The New York Times, датованої 24 вересня 2016-го. Вона вийшла в розпал виборчої кампанії за океаном. Нинішній президент США так само починав політичну кар’єру як загадковий бунтівник проти еліт, який раніше був відомий завдяки участі в телевізійних шоу, епізодичним ролям у кіно та організації конкурсу «Міс Всесвіт».
Якщо повернутися до України, то варто визнати: Зеленський не перший з українських політиків, хто намагається уникнути відкритого спілкування з пресою. Наприклад, чинному президентові Петру Порошенку часто дорікали тим, що він збирає прес-конференції раз на рік, а то й рідше. Крім того, робить це лише в найвигідніші для себе моменти. Принципова різниця між політиками попереднього покоління та Зеленським у тому, що вони намагалися або повністю контролювати медіа, або перетягнути їх на свій бік іншим чином. У свою чергу, нинішній лідер рейтингів намагається позбутися медіа та самостійно контролювати канал комунікації з виборцями.
Опоненти зауважать, що Зеленський не повністю позбувся ЗМІ, а має у своєму розпорядженні грандіозний ресурс — телеканал «1+1». На це можна заперечити двома аргументами. По-перше, агітація за Зеленського на «плюсах» мало скидається на класичну політичну джинсу старих часів. Тим, хто сумнівається, варто порівняти перегляд «Слуги народу» або фільму про Рейґана з озвучкою голосом Зеленського та 20-тихвилинні розповіді Юрія Бойка про все й нічого водночас на каналі «112». По-друге, той самий Трамп також має у своєму розпорядженні Fox News. Поки телебачення виконує ключову роль в інформуванні громадян, його не уникнути. Інша ситуація з класичною текстовою журналістикою, яка майже повністю мігрувала на онлайн-ресурси. Уникнути та замінити власними каналами цю частину ЗМІ доволі легко. Річ у тім, що Зеленський зможе просто уникати журналістів до моменту перемоги у виборах. Після цього доведеться шукати винних у власних невдачах. І тоді журналісти, найімовірніше, опиняться по один бік зі «старими політиками», які заважають постати дивному новому світові. Саме ця деталь ріднить антисистемних популістів у США, Італії, Великій Британії та низці інших країн, де вони перемогли. Наприклад, у публікації Wired, яку українським читачам переклали texty.org.ua, стверджується, що Джанроберто Казаледжо, ідейний натхненник «Руху 5 зірок» (формально очолювана коміком Беппе Ґрілло партія, яка здобула владу в Італії. — Ред.), систематично пророкував занепад журналістики. Казаледжо звинувачував її в конструюванні «віртуальної реальності» на догоду власникам ЗМІ. В Італії, як і в Україні, ними часто є олігархи.
Читайте також: Камікад-Зе
Головне не це, а те, що в момент, коли маски буде скинуто й конфлікт перейде у відкриту фазу, журналістам слід визнати, що частину провини за наявний стан справ лежить саме на них. «Він мстивий, і, здається, у нього алергія на факти. Однак складно відкинути підозри, що бодай частина його реакцій спричинена тим, що ми, журналісти як клас, відчужені від половини країни. Занадто багато з нас не розуміє виборців Трампа, а тим більше не ідентифікує себе з ними чи погоджується з різних питань. Ми досі не змирилися з тим, що вибір Трампа — це відкидання нас, як й інших еліт, проти яких він виступав», — написав у січні 2017-го в колонці для The New York Times журналіст Раян Чіттум. Заклики зрозуміти виборців Трампа та причини його перемоги залишилися якщо не поодинокими, то точно рідкісними. Більшість мейнстримних ЗМІ у США обрала шлях загострення конфлікту. В Італії чимало журналістів висміювали «Рух 5 зірок» та кандидатів від цієї партії. В обох випадках постраждали передусім самі медіа.
У Сполучених Штатах опозиційно налаштовані до Трампа журналісти припустилися низки помилок, намагаючись якомога швидше опублікувати викривальні матеріали про президента. Цим зашкодили собі та підкинули Трампу партію боєприпасів для використання у своїй «війні». Можна навести приклад із нещодавнім матеріалом видання Buzfeed щодо проекту будівництва «вежі Трампа» в Москві. Неточність матеріалу тоді визнали в офісі спецпрокурора Роберта Мюллера, який займався розслідуванням можливого російського впливу на президента США. Брак чітких доказів зв’язку Трампа з Кремлем після роботи Мюллера став узагалі чи не головним ударом по американській журналістиці, яка від початку зайняла позицію обвинувачення стосовно чинного господаря Білого дому. Така поведінка ЗМІ лише дає змогу популістам зацементувати свою позицію «хороші ми» проти «поганих еліт».
Цих помилок і варто уникати українській пресі. У соцмережах вже ширяться образи та насмішки на адресу виборців Зеленського та його самого, які підхоплюють окремі журналісти. Потенційне звання «головного ворога Зеленського» — сумнівне задоволення порівняно з втратою зв’язку з половиною країни, яка за фактом уже відбулася. Тому інший напрям дій — ґрунтовна робота над собою та усвідомлення причин, які призвели до нинішньої ситуації. Власне, інший бік перемоги Трампа в США в тому, що вона народила, якщо й не нові жанри в журналістиці, то точно нові підходи. Брак тісного контакту з Білим домом змусив політичних журналістів шукати інакші шляхи комунікації та способи розповіді своїх історій. В Україні ми теж маємо два варіанти: реагувати на поведінку Зеленського та втягуватися у війну або спокійно викривати його та оточення. По-справжньому виграє та сторона, яка нав’яже свій порядок денний.