Ми оголошуємо день національної скорботи, коли трапиться значніша автокатастрофа, проте коли ось за межею кордону на наших очах відбувається методична бійня, то в радіо я чую якраз„Yougottofightforyourrighttoparty”. Щось мені тут не так…
Скільки вже разів спалахувала дискусія на тему оголошення дня трауру? За кожним разом, коли її оголошували після чергового перевернутого туристичного автобуса, то починаються безцеремонні обрахунки так званого трупокілометражу, а скільки ж то осіб загинуло, і чи варто, але ж у вихідні на дорогах гине більше осіб і ніхто чорних стрічок не вивішує. Коли помре великий колишнійполітик, також не бракує таких, що зразу починають дискутувати, ким він був, чим заслужений, навіщо це все, для чого, життя ж іде далі. Ну нехай. Приспускаємо прапори, стишуємо музику, замінюємо в телевізійній програмі «Американський пиріг» на «Хоробре серце». Нехай і так буде.
Але чому такого нема сьогодні? Чому, коли дивлюся в прямій трансляції на телебаченні українських есбеушниківмов із сталінських часів, які убивають людей бойовими патронами, то в моїй улюбленій ФМ-ці пускають Beastie Boys, ведучі розказують один одному анекдоти? Це ж не віковічні племінні війни в Руанді, а трагедія, що відбувається на наших очах, кількасот кілометрів від наших осель. Гинуть люди, з якими ще два роки тому ми весело співали під час Євро-2012.
Чи не прийшла врешті пора, щоб оголосити жалобу? Щоби цієї п’ятниці, або суботи показати людський, шляхетний жест? Підсвітка Палацу культури у Варшаві синьо-жовтими кольорами, лампадки під дипустановами, тисячі поширених із Києва світлин – це все цінне і скріплююче, але бракує якогось державного національного жесту. Саме дня скорботи. Скількох з нас здивувало, коли після Смоленської авіакатастрофи Бразилія оголосила день національного трауру як знак солідарності? Кому, як кому, але нам слово «Солідарність» повинно бути винятково близьке?
переклад: Ярослав Присташ