Сергій Третяков, переселенець, громадський діяч, пенсіонер, 64 роки, м. Київ:
Мінські угоди — документ, прийнятий у 2014 році на невигідних для України умовах, який не підлягає змінам. Але це не означає, що він не підлягає доповненням — вони й визначатимуть умови життя людей після завершення конфлікту. По-перше, вважаю, що українська сторона не вживає жодних заходів у бік доведення невигідності самих угод. Така позиція неправильна і безперспективна.
По-друге, українська сторона не ініціює розгляд у Мінську розгляд проблемних питань, що виникли вже після підписання домовленостей. Наприклад, це проблеми водопостачання, екології, доступу до освіти, лікування.
По-третє, до складу переговорної групи повинні входити представники Донецької та Луганської областей за всіма питаннями, у тому числі й на правах організаторів перемовин. І, звісно, відкритість переговорного процесу має бути значно більшою.
Читайте також: План капітуляції чи варіант Б?
Костянтин Дербеньов, громадський діяч, менеджер у міжнародній компанії, 42 роки, м. Мирноград:
Мінські угоди 1 і 2 були розроблені як комплекс заходів, котрі мали на меті деескалацію збройного конфлікту на сході України. За час їхньої дії відповідно до спільних домовленостей представники України були змушені зробити величезні поступки, зокрема передати території нашої країни під точки розведення, під час звільнення яких чимало наших воїнів склали голови. Військові підрозділи самопроголошених «республік» скористались цим та режимом так званої тиші й виконують дообладнання та укріплення своїх позицій.
Таке враження, що ні про яку деескалацію не йдеться. Слава Богу, що не було допущено до інспекції наших позицій представників «ЛДНР». Росія та її посіпаки водять нашу країну за носа. Європейський Союз може лише спостерігати за цим збоку та закликати Росію, щоб та забезпечувала виконання мінських угод. Але мінські угоди треба переформатовувати, вони вже мертві. На мою думку, першочергово необхідно вирішувати питання обміну полоненими, перетину кордону, водопостачання, електрозабезпечення, пенсій, розмінування тощо. У міжнародних партнерів потрібно вимагати посилення та продовження чинних санкцій щодо Росії. Повернення наших тимчасово окупованих територій — це комплексна, довготривала і кропітка дипломатична робота міжнародних організацій. Основним ініціатором будь-яких зустрічей повинна виступати наша держава. На звільнення цих територій військовим шляхом ми не маємо ресурсів.
Оксана Судак, переселенка, юристка, 31 рік, м. Бахмут:
Загалом я вважаю мінські угоди невигідними для України. Якщо йдеться про напад однієї країни на іншу, можна говорити про перемогу або поразку. Тому ставити на вирішення конфлікту через відведення військ на власній землі — що це, як не зрада? Звісно, я не була серед керівництва держави, коли ухвалювали рішення підписати ці угоди, не знала, які причини спонукали це робити. І не можу знати, чому зараз робляться кроки, які складно назвати вигідними для нашої країни. Ми з однодумцями їздили під позиції, де анонсували спільний із представниками бойовиків моніторинг, щоб показати своє негативне ставлення до такого процесу. Дуже негативно ставлюся й до різного роду скорочення фінансування військових потреб — які б перемир’я не оголошувалися, ми повинні розвивати та готувати до бою свою армію.
Але, чесно кажучи, я розумію, що об’єктивно я серед меншості — більшість моїх земляків згодні на будь-які умови, навіть якщо їх прийматимуть не тільки у Мінську. Для них не є принциповим фізичне та ментальне відокремлення від Росії, їм байдуже, якою буде ціна за «мир», за умови якого можна спокійно слухати російську музику в таксі. Вони толерують будь-які перемовини, якщо йдеться про омріяне повернення до дружніх взаємин із країною, яка напала на нас. Чи вірять вони, що це колись, із цими угодами чи іншими, трапиться? Думаю, так. Хоча мені, наприклад, дивно чути у різних куточках України, що на Донбасі у нас «громадянська війна», тому треба, щоб політики скоріше домовилися, щоб не гинули «наші хлопчики». І що більше я читаю різні історичні книжки, то більше впевнена: жодними перемовинами майже вічну війну з Росією не зупинити.
Читайте також: Нові обличчя та старі маски
Ганна, фрилансерка в сфері косметології, 40 років, м. Донецьк:
Із цими угодами відбувається дуже цікавий процес: якщо по один бік фронту хтось бачить у них зраду інтересів України, то по інший — говорять про зраду інтересів «самостійних та незалежних республік». А я бачу, що угоди скоріше мертві, ніж живі: в них немає ні зради, ні перемоги, особливо якщо не зачіпати тему особливого статусу регіону, що є взагалі нісенітницею. Ідея непогана, але її реалізація не працює. Бо зійшлися сторони, які не мають бажання миритися. В мене склалося враження, що мінські угоди з самого початку були виписані як такі, котрі неможливо виконати. Хоча в ідеалі, якщо будуть доведені до кінця всі пункти, окуповані території бадьорим кроком повернуться в Україну. Але тут уже давно все «заточене» під Росію: всі сплять та бачать себе у складі федеративного округу. І як це може корелювати з виконанням угод, незрозуміло.
Окремий нюанс: участь у процесі перемовин — хоч якесь визнання представників «ОРДіЛО». Їх взагалі помічають виключно у зв’язку з цими угодами. Тому вони користуються ними, як можуть, вважаючи їх ходовою монетою: вимагають, щоб Київ дотримувався найдрібніших моментів, проти чогось протестують, на чомусь наголошують. Наприклад, тут часто дискутують навколо питання, як виконувати угоди — одразу у повному обсязі чи по черзі по окремих пунктах? Вибори — виключно після встановлення контролю над кордоном чи можна спочатку якимось дивом провести плебісцит, а потім вже обговорювати питання кордонів? По цей бік лінії фронту мінськими папірцями користуються нібито просто як приводом для привернення уваги до себе: ми, мовляв, щось виконуємо, а ось ви постійно демонструєте шахрайські звички. Наче діти, що хизуються: «Дивіться, які ми важливі, нас такі великі люди покликали за один стіл перемовин!». Пишатися цим їм навіть не заважає факт, що прізвища учасників від «республік» зазначені без жодних згадок про самі «республіки» — тобто це просто якісь незрозумілі люди.
На момент підписання угод іще була якась надія, що вони спрацюють. Але зараз це навіть не привід для сварки в транспорті, бо за шість років люди просто втомились про це чути. Традиційно про «хитру Україну», яка не виконує своїх зобов’язань, розповідають на місцевих телеканалах, котрі мало хто дивиться. Кілька років поспіль напередодні зустрічей Тристоронньої контактної групи ми чули «святкову канонаду». А люди вже давно перейшли на інший рівень ставлення до всього цього: «ми за мир», «відкрийте КПВВ», «віддайте пенсії», «всі вони брешуть». І загалом людям уже все одно — «Мінськ», «Будапешт» чи «Сизрань». Побутові проблеми б’ють по них набагато відчутніше, ніж угоди, які ніхто не збирається виконувати.
Юрій, переселенець, викладач, 44 роки, м. Краматорськ:
Мінські угоди було прийнято під тиском, коли Україна намагалася оговтатись після декількох поразок на фронті. Тобто прийняття їх було вимушеним, щоб зупинити вторгнення на нашу територію. Формулювання, використані в угодах, дозволяють кожній зі сторін трактувати їх у зручний для себе спосіб. Тому сподіватися на їхню дієвість за великим рахунком — марна справа. Ми читаємо їх як угоди про припинення вогню ворогом, виведення його військ із нашої території, відновлення контролю над державним кордоном. Країна-агресор вважає їх інструментом тиску на Україну для досягнення власних цілей. І не тільки вважає, а й використовує. Наразі немає іншого документа, який визнавався б усіма зацікавленими сторонами, тому, хоч як це сумно, мінським угодам немає альтернативи.
І тому потрібна їх реалізація, проте інша сторона не вважає за необхідне чути позицію нашої країни. Крім того, на сьогодні в України немає і позиції. Доки в контактній групі нашу державу представлятимуть люди, не зацікавлені в перемозі України над ворогом, буде дуже важко домогтись реальних змін у ході їх реалізації. Також слід зауважити, що той, хто нині обіймає посаду президента, не розуміє і не бажає розуміти наслідків відсутності позиції, тому що «ми за все добре і проти всього поганого» — це не позиція.
Читайте також: Епоха відкладених питань
Антоніна, економістка, 43 роки, м. Донецьк:
Про мінські угоди в нас зараз вже й не згадують. Особисто я взагалі не вірю в те, що вони можуть щось вирішити. За ці роки навіть ті, хто щиро вірив, розчарувалися. Не відбувається геть нічого з того, на що ми очікували спочатку. Особисто я все ж сподівалась на повернення нас до України. Але крок за кроком всі домовленості нівелювалися: перемир’я зривалися, полонені залишалися за ґратами, кордони будувалися. Тому угоди, переговорні групи — це для мене зараз порожній звук, просто картинка, яку треба демонструвати стороннім спостерігачам: мовляв, дивіться, ми щось робимо. Але до справжнього прагнення розв’язати конфлікт це не має жодного відношення. Якщо говорити відверто, ми тут взагалі не цікавимося, що саме в рамках перемовин відбувається.
Чули, що «сплив» Сивохо — і що? Хто про це вже пам’ятає і тим паче розмірковує… На мій погляд, нас чекає доля Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії. Ось цим все це завершиться, якщо можна це назвати завершенням. Може, хтось і вірить, що наші території колись заберуть до складу України чи Росії. Я — ні, бо вже стільки часу минуло, що все це мали б зробити, якби було бажання. В тому числі через всі ці переговорні групи. А так по телебаченню, яке дивляться старші люди, постійно розповідають, що Україна зриває переговори. А по факту я бачу, що ми все більше й більше стаємо гетто. Кажуть, що блокпости (КПВВ. — Ред.) закрили через коронавірусну хворобу. А коли всі пхаються через Росію — що, від вірусу дивовижно очищуються на «святій землі»? То, думаю, їх уже повноцінно й не відкриють, тому все йде до замороження конфлікту та капсулювання територій. А всі заяви про досягнення перемовців на цьому тлі — ніщо. Розведення військ? А що це змінює в житті людей? Ані радості, ані спротиву ці рухи не викликають.