Регіон, який у західній науці зазвичай позначається як MENA (Middle East and North Africa, тобто Близький Схід і Північна Африка), навряд чи асоціюється з успішними екологічними перетвореннями. Понад те, навіть простий спостерігач, опинившись на вулицях Каїра, Дамаска, Багдада чи навіть успішніших Ер-Ріяда та Дубаї (особливо у кварталах, заселених мігрантами), не лише відчує специфічний запах, а й побачить купи сміття, які там лежать чи не з доісторичних часів. Так само, як і помітить на вулиці трубу водогону, з якої роками крапає така цінна для регіону вода. Звісно, центральні частини міст Затоки, волею східних можновладців перетворені на споживацький рай, на цьому тлі майже ідеальні, хоча очистити повітря від викидів поки що не вдалося й там. Інколи навіть доводиться чути від мешканців східних міст, мовляв, нехай сміття краще буде всюди потроху, ніж в одному місці багато. Традиційний стиль життя, особливо в умовах пустелі чи напівпустелі, безперечно, формує досить специфічну екологічну культуру, що породжує питання, наскільки вона ефективна з погляду сучасності та чи не заведе ця культура (або її відсутність) і без того проблемний регіон у тотальну деструкцію вже в недалекому майбутньому? Як сьогодні на екологічні виклики реагує місцева влада, громадськість і взагалі як серйозно сприймається питання навколишнього середовища в цій частині світу?
Почати варто, втім, не так із питання вуличного сміття (чесно кажучи, більшість провінційних українських міст у цьому сенсі мало чим відрізняються від Близького Сходу), а з тих глобальних речей, які впливають на клімат загалом. Не секрет, що боротьба за водні ресурси історично була одним із головних рушіїв, наприклад, міжплемінних конфліктів Аравійського півострова, так само, як за пасовища й пальмові гаї. Чомусь мало хто воліє згадувати цей факт, але поява такого сунітського релігійно-політичного руху, як ваххабізм, завдяки якому на мапі світу згодом постала Саудівська Аравія, теж була пов’язана з продовольчою проблемою. На 1740-ті припало кільках суворих зим, одного року навіть ударив нетиповий для місцевості мороз, знищивши врожай фініків. Як наслідок, це зруйнувало відносно усталений баланс сил у регіоні, зумовивши значні політичні зміни.
Читайте також: Покоління XYZ — яке воно?
Ціна води
Сьогодні практично всі дослідники в один голос стверджують, що Близькому Сходу загрожує опустелювання й осолонення. Нассер Карамі з Бергенського університету (Норвегія) в нещодавньому дослідженні дійшов висновку, що в цьому процесі в принципі немає нічого аномального, оскільки кліматичні зміни відбуваються на планеті постійно, тут радше слід казати про «нову нормальність», що й визначатиме ситуацію в регіоні. Улітку температура повітря вище 50°C уже стала нормою для більшості міст Затоки. Як стверджують дослідники з німецького Інституту Макса Планка, до 2050 року середня температура на Близькому Сході буде вищою в середньому на 4°C. А ось уже до 2099-го начебто понад 200 днів на рік будуть винятково спекотними. Знову ж таки, серед кліматологів, як відомо, є дві гіпотези глобального потепління, одна з яких розглядає людську діяльність як визначальну й навіть критичну для процесу, інша — тільки як один із чинників.
Традиційно для країн регіону істотною проблемою залишається брак водних ресурсів. І в цьому контексті, якщо казати про певну екологічну політику близькосхідних країн, контрастним є досвід Ізраїлю й держав Арабського світу. Наприклад, кубічний метр води за умови мінімального споживання коштує ізраїльтянину близько $2, тоді як надмірний вжиток вимагатиме сплатити $4 і більше. Згідно з дослідженням Мухаммада ас-Саїді та Суди Дехнаві з Катарського університету, в арабських країнах регіону ціна води для споживачів не перевищує 40 центів за метр кубічний (за винятком сусідньої Йорданії, де ціна лише в два рази нижча від ізраїльської). В Ірані натомість вона набагато дешевша й у деяких містах коштує 7–10 центів за кубічний метр.
Ціна води, утім, постійно зростає, і з 2015–2016 року це особливо характерно для країн Затоки, зокрема Саудівської Аравії, яка недоотримує бажаного у свій бюджет через зниження цін на нафту, тому запроваджує нові тарифи для населення (так званий «План-2012»). Але всі оглядачі зазначають, що в Ізраїлі діють програми зі зменшення споживання води, встановлені відповідні обмеження, постійно ведеться соціальна реклама з економії ресурсів. Водночас в арабських країнах діють затратні програми субсидій для населення, скорочувати які почали лише останніми роками, коли собівартість одного літра води перевищила вартість літра нафти.
Парадоксально, але якщо в багатшому Ізраїлі економити воду вигідно, то в бідніших сусідніх арабських країнах економія води явно не в тренді. У багатьох випадках діє фіксований тариф, не завжди встановлені лічильники, одне слово, певна частка населення має такий собі «безліміт» на воду. Чимало води потребують і різні декоративні речі, зокрема так шановані середнім і вищим класом приватні садки, клумби тощо. Тож поки одні наповнюють басейни, інші страждають від нестачі. Наприклад, у тому ж таки Ірані, зокрема в багатому на нафту регіоні Хузістан, розташованому поблизу кордону з Іраком, питна вода вже така забруднена, що, як жартують місцеві, вони споживають із кранів не воду, а шоколадний коктейль. Чимало води потребує й сільське господарство, і використання старих технологій поливу також призводить до надмірних витрат. Той самий Іран витрачає понад 70% води саме на сільське господарство.
Читайте також: Die Welt: Huawei робить американцям привабливу пропозицію
Дамби розбрату
Але якщо в Ірані ситуація з водними ресурсами ще не найгірша, то в центрі уваги кліматологів нині опинилися великі ріки регіону. Передусім Йордан, який також стрімко втрачає воду. Деякі екологи вже наголошують на тому, що вода в річці надто брудна, а відповідні проекти з очищення досі потребують ширшого впровадження. Знижується й рівень Мертвого моря: деякі цифри свідчать про те, що водойма втрачає до метра щороку. Цю зміну берегової лінії видно навіть неозброєним оком, тим більше ще із 70-х років минулого століття Мертве море виявилося розділеним на дві частини. Ситуація ускладнюється й тим, що регіон транскордонний і потенційно конфліктний: будь-які значні проекти потребують згоди всіх сторін, передусім Ізраїлю, Йорданії та Палестинської автономії. Ідея прокласти канал від півдня Мертвого моря до Червоного моря досі так і не втілена.
Намагаючись зберегти відповідні запаси води в річках, зокрема в таких великих, як Тигр і Євфрат, вживаються заходи, які зазвичай лише погіршують ситуацію. Наприклад, останніми роками Тигр міліє настільки, що багдадці переходять його вбрід. Однією з причин називають будівництво дамби Ілісу в Туреччині, яка перекриває річку в її верхів’ях. У зв’язку з цим між Іраком і Туреччиною точилися серйозні суперечки, і питання стало політичним: Туреччину стали звинувачувати в тому, що вона позбавляє води курдів у північних регіонах Іраку та Сирії. І всі домовленості та комісії, які були створені для врегулювання ситуації, не дали належного результату. Туреччина завершила будівництво дамби 2018-го й відповідно контролює потік води.
Аналогічна ситуація спостерігається й у єгипетсько-ефіопських відносинах. Попри те що країни не мають спільного кордону, у Єгипту є домовленості щодо Нілу із Суданом, на терени якого одна з приток Нілу заходить саме з Ефіопії. Величезний проект «Дамби тисячоліття», або «Дамби відродження», як його називає ефіопська преса, фінансується китайськими інвесторами й повинен забезпечити появу найбільшої гідроелектростанції в Африці й сьомої за потужністю у світі (6,45 ГВт, це в чотири рази більше, ніж виробляє, наприклад, Дніпровська ГЕС). «Дар Нілу», як називає відома арабська приказка країну, може дуже постраждати від нестачі води, а це нагальне питання для десятків мільйонів осіб, і розвіяти ці побоювання поки що ніхто не спромігся. Тому у відповідь очільник Єгипту Абдель Фаттаг аль-Сісі навіть недвозначно натякав, що готовий розв’язати проблему навіть у військовий спосіб.
У липні цього року відбулися чергові зустрічі й перемовини, які повинні забезпечити надійний «водний менеджмент» у регіоні. Щоправда, вже в середині вересня аль-Сісі на черговому з’їзді єгипетської молоді впевнено заявив, що «ніяких дамб на Нілі більше не буде». Тому, ймовірно, усі попередні домовленості про вивчення цього питання (як-от залучення міжнародних організацій для висновку про вплив дамби на рівень води в Нілі), не зможуть вирішити потенційного конфлікту. У відповідь на це деякі екологи натякають, що Ефіопія йде тим шляхом, яким свого часу скористався сам Єгипет, збудувавши за підтримки СРСР відомі Асуанські греблі. Це відповідно забезпечило ефективну боротьбу з повенями, але призвело до значних екологічних змін, зокрема в низов’ях Нілу, на які сильніше стало впливати Середземне море. Як бачимо, греблі стали не просто вигідним інфраструктурним проектом, а й політичним чинником, який дає змогу впливати на ситуацію в регіоні. Проблемною залишається й реальна екологічна оцінка: коли йдеться про багатомільйонні контракти в авторитарних країнах, наївно чекати справді незалежної експертизи.
Читайте також: Кремнієва долина проти кліматичних змін
Небезпечний активізм
Складно на Близькому Сході не тільки з «повітрям свободи», а й зі звичайним повітрям. У Перській затоці, попри значні інвестиції в сферу відновлювальної енергетики (передусім ОАЕ, які претендують на лідерство в цьому питанні), повітря залишається надзвичайно забрудненим. Промислові викиди, ускладнені ландшафтом, передусім піском та продуктами газо- й нафтовидобування, суттєво забруднюють повітря. Міжнародний рейтинг чистоти повітря (State of Global Air), який готують фахівці Інституту впливу на здоров’я (Бостон, США), ставить на найнижчі місця Катар, Саудівську Аравію, Єгипет, Бахрейн, Ірак і Кувейт. Гірші показники по світу лише в Непалу, Індії, Нігеру й Камеруну. Зрозуміло, що це залежить також і від конкретного регіону країни, але згідно з даними відомого експерта НАТО Адріани Сіджл смертність у країнах Перської затоки, спричинена забрудненням повітря, більше ніж у 10 разів перевищує аналогічний показник в Ізраїлі. Хай там як, Ізраїль, здається, лишається чи не єдиною країною регіону, яка має й відносно успішно реалізовує екологічну стратегію. В арабських країнах питання екології залишається здебільшого або другорядним, або пов’язане з популізмом чи політикою. Понад те, в умовах швидкої урбанізації й перенаселення (а в містах нині живе понад 65% мешканців регіону), коли столиці й промислові центри набували нових обрисів, тим, як це вплине на довкілля, взагалі мало хто взагалі цікавився.
Як реагує на проблеми екології неурядовий сектор? Екологічний активізм сприймається передусім як «західна справа», але останніми роками почастішали й голоси зі Сходу. Згадуються насамперед протести на Стамбульській площі Таксим проти знищення відомого скверу (2013 рік). Але чи була це акція на захист довкілля, яка переросла в антиурядову, чи екологічне питання стало просто надуманим приводом, сказати нині важко. Водночас ці голоси належать радше окремим персоналіям або невеликим організаціям (як-от єгипетський «Зелений шлях») і дуже часто стикаються зі спротивом.
Так, у 2018-му у в’язниці опинився відомий захисник дикої природи іранець Амірхусейн Халіджі, якого звинуватили в шпигунстві. Навіть така, здавалося б, мирна практика, як «бьордвотчинг» (спостереження за птахами), особливо з використанням GPS-трекерів та іншого сучасного обладнання, є великою проблемою. Діяльність екологічних неурядових організацій, які на Заході здатні на серйозні дії (блокування шляхів, мітинги, страйки), на Сході практично неможлива. За винятком, певно, Лівану, Туреччини або Тунісу, в інших країнах навіть вихід із плакатом проти якихось «брудних виробництв» закінчиться щонайменше арештом чи штрафом.
Мабуть, чи не єдиною дієвою організацією залишається EcoPeace Middle East («Екомир — Близький Схід»), яка базується в Тель-Авіві й об’єднує активістів з Ізраїлю, Палестини та Йорданії. Власне, саме з їхньої ініціативи з’явився вже згаданий проект наповнення Мертвого моря водою з Червоного. У Туреччині чи не найуспішнішим проектом є Temiz Hava Hakkı Platformu («Платформа за право на чисте повітря»), яка співпрацює з Greenpeace та іншими міжнародними організаціями й щороку готує рекомендації для уряду. Певні екологічні ініціативи можна побачити навіть у мусульман України (акція з висадки дерев GreenDeen, участь у проектах із «безсмітництва» проти використання пластику й так далі).
Читайте також: Die Welt: Нечутливі до великої решти світу
Загалом же, якщо поглянути на країни з найуспішнішою екологічною політикою (Environmental Performance Index) за 2018 рік, на 16-му місці знаходимо Ізраїль, на 32-му Катар, на 38-му Туркменістан, інші держави регіону перебувають у середині списку (Саудівська Аравія — 86-те місце, Туреччина — 108-ме). Виходить, що жодна з країн мусульманського світу досі не виявила себе як успішний захисник довкілля, і це стосується навіть тих, які мають належні ресурси для модернізації виробництв і мінімалізації екологічних ризиків. Утім, сприйняття довкілля в пустельній місцевості й, наприклад, зонах вічнозелених чи змішаних лісів значно відрізняється, тому певною мірою це не лише екологічне (економічне, політичне) питання, а ще й світоглядне.
Парадоксально, але попри значний екологічний потенціал ісламу, про який так часто заявляють мусульманські апологети, абсолютна більшість ісламістських рухів сучасності взагалі не ставить у центр своєї проповіді питання екології. Коранічні тези про те, що «зло з’являється на суші й на морі як наслідок того, що люди роблять своїми руками» (Коран, 30:41), або відомі твердження Пророка про заборону свідомого нищення довкілля загалом так і не стали предметом повноцінного осмислення в світлі сучасності. Навіть маючи значний досвід і перекладу, і опрацювання праць сучасних мусульманських мислителів, важко пригадати хоч одного, хто цілеспрямовано розробляв би проблему екології (окрім деяких іранських авторів).
Фактично маємо той самий парадокс, що й у нас: як пересічні громадяни, так і представники еліт, відвідуючи країни Заходу, люблять фотографувати чисті й охайні вулиці, але, повертаючись до себе на Батьківщину, далеко не завжди докладають зусиль до відповідних змін. А в тих частинах міського простору на Сході, де стикаєшся з чистотою «скандинавського» зразка, це переважно свідомі зусилля влади з виготовлення таких собі вітрин, та й то в туристичних чи ділових районах. Проблемним залишається й перманентний конфлікт: в умовах, коли триває боротьба між різними «проксі» кількох країн, завдаються удари по об’єктах нафтовидобування, екологічні питання навряд чи сприйматимуться кимось усерйоз. Радше «ісламський екологічний активізм», якщо про такий можна говорити, розквітне десь на теренах західних країн, ніж на Близькому Сході.