І був він тоді піднесеним, як апостол, і радісно-збудженим, наче Піфагор, який вигукує «Еврика!». «А як же ще?» — дивувався Сергій Петрович: півтори тисячі років тому в цих степах жили скіфи-орачі; десь біля Новоукраїнки Геродот натрапив на дивовижну місцевість Ексампай, про яку натхненно оповів у своїй «Історії». І скіфський казан царя Аріанта місткістю шістсот амфор, у якому готували настояний на зміях-мідянках «напій слави», також мав бути там! Ні, тільки Скіфопіль!
Скіфських слідів тут, по обидва береги Інгулу, справді чимало. За 30 верст від Єлисаветграда, біля села Топило (Знам’янський район Кіровоградської області) у вересні 1763 року з ініціативи головнокомандувача Новосербського корпусу генерал-поручика Алєксєя Мєльґунова розкопали так звану Литу могилу і виявили в ній багате скіфське поховання VII–VI століть до н.е. Про скіфів тоді знали зовсім небагато, вважаючи їх якимось напівлегендарним племенем. Тож скарб Литої могили став для науки справжнім відкриттям!
Читайте також: Страсті по Калнишу
Ім’я щасливця Мєльґунова легко відшукати в багатьох енциклопедіях. Був він ровесником Григорія Сковороди (народився у 1722 році в сім’ї петербурзького віце-губернатора; помер у 1788-му). Здобув блискучу освіту, володів кількома мовами. Входив до найближчого кола Пєтра ІІІ, якому зберіг вірність і під час палацового перевороту 28 червня 1762 року. Був заарештований, проте немилість Єкатєріни ІІ тривала недовго: у 1764-му імператриця призначила Алєксєя Мєльґунова генерал-губернатором Новоросійської губернії. Так генерал потрапив до Єлисаветграда, де саме розслідувалися серйозні зловживання й авантюри Івана Хорвата (ініціатора заснування Нової Сербії — держави в державі на теренах, контрольованих раніше Запорозькою Січчю). Мєльґунов зарекомендував себе не тільки як відданий інтересам держави адміністратор, а й як людина з культурними запитами — театрал, любитель історії. Згадаю лише один вельми красномовний факт: у фортеці Святої Єлисавети він організував друкарню, розпочав видавничу справу. Ця подія, між іншим, зафіксована в багатотомній «Історії української культури»…
Про скарби Литої могили я свого часу прочитав у дослідженні Євґенія Прідіка «Мельгуновский клад», виданому ще 1911 року (його примірник є в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського; тепер ця праця доступна й користувачам інтернету). Курган заввишки понад 10 м із кам’яною бабою на вершечку виявився похованням скіфського царя. Коштовностей, покладених у його могилу, багато. Інформацію про них Прідік подав у супроводі чорно-білих ілюстрацій, тож можемо уявити, наприклад, перський меч-акинак завдовжки 43 см і завширшки 3 см, а також ножни до нього. Рукоять меча обтягнута золотою бляхою із зображенням якихось фантастичних тварин, схожих на турів із великими рогами. Між ними дерево життя. Ножни також прикрашені: два леви з відкритими пащами, які погрожують один одному лапами; крилаті чудовиська, що стріляють із лука; якесь фантастичне створіння з головою орла; лев із хвостом скорпіона… Стиль і робота майстра чудесні, констатує Євґеній Прідік. І додає: всі ті чудовиська мали «астральне, астрологічне первинне значення» й були виявом «давньосхідної фантазії».
Чи тільки «давньосхідної», подумав я, роздивляючись скіфський «звіринець». За якоюсь асоціацією раптом згадалися полотна нашої Марії Примаченко, її усміхнені леви, дженджуристі птахи, «карнавальні» вовки… Може, в обох випадках маємо справу з дуже глибинними архетипними уявленнями про світ?
Читайте також: Архангород Євгена Маланюка
Серед скарбів Литої могили було й чимало інших коштовностей: золота діадема, золоті пластинки, на яких можна бачити мавп та ібісів, 17 фігурок степових орлів із розпущеними крилами… Ті орли тепер стали елементом герба Кіровоградської області! А найгірше, що скіфське добро з «мельгуновського скарбу» давно не належить Україні. Невдовзі після завершення розкопок 1763 року комендант фортеці Святої Єлисавети відправив знахідку до Петербурга, тож нині більша його частина експонується в Ермітажі… Гай-гай: який аудит покаже, скільки коштовностей із України в різні часи було вивезено за кордон!? Подібне зітхання я колись відчув, читаючи детективно-пригодницьку повість Павла Загребельного «Ангельська плоть» (1992). У ній також ідеться про Ермітаж, про наші козацькі хоругви в його фондах…
І ще подумалося: великі світові музеї, відвідувачі яких милуються мистецтвом, — то ж історія війн, пограбувань, кровопролить, анексій, трофеїв! Так і є, тільки що вдієш із жорстокими парадоксами історії?
Повертався я з Топила до Кропивницького через село Трепівка й зупинився, вражений панорамою степового поля: перед очима відкривалося ціле гроно курганів, скіфських поховань, які ще чекають на новітніх археологів. Тієї миті з’явилося навіть містичне відчуття, що, як і в Литій могилі, тут також на глибині двох метрів ховаються неабиякі скіфські скарби. І що Скіфопіль, вимріяний романтиком Сергієм Плачиндою, ось, зовсім поруч, довкола нас.