Вже перший саміт Східного партнерства (СП), який відбувся 7 травня 2009 року в Празі, засвідчив, що нова європейська зовнішньополітична ініціатива у великих країнах – членах Євросоюзу не дуже популярна. З політичних важковаговиків зустріч відвідала лише німецький бундесканцлер Анґела Меркель. Перенесення цьогорічного саміту ініціативи, призначеного спочатку на травень, а згодом на друге півріччя, дає підстави стверджувати, що Східне партнерство відверто пробуксовує. На тлі затяжної кризи в єврозоні та революційних подій в арабському світі ЄС звертає на східних сусідів небагато уваги. Якщо до саміту не станеться нічого якісно нового, 2011-й обіцяє бути переламним для всієї східноєвропейської зовнішньої політики ЄС загалом та СП зокрема.
Україна і партнери
Східне партнерство ще два роки тому сприйняли в Україні неоднозначно. З одного боку, ініціатива мала розвивати специфічний пострадянський напрям Європейської політики сусідства, обіцяла створити додаткові інструменти для подальшої інтеграції та поглиблення співпраці Києва й Брюсселя. З іншого – включала нашу країну до аморфної групи з шести пострадянських країн (Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України), принаймні у двох із яких при владі були відверто авторитарні режими. Це занепокоїло наших дипломатів, давно налаштованих на певний сигнал із Європи щодо можливості членства України в ЄС.
За такого підходу з боку ЄС Україні відводилася роль «одного із сусідів», а сама ініціатива набирала вигляду ширми, за якою ховалося небажання приймати щодо країни значущі рішення.
Події 2010 року ще більше заплутали ситуацію у Східній Європі. Зміна влади в Україні призвела до посилення авторитарних тенденцій у політикумі та суспільстві. Недемократичні президентські вибори в Білорусі наприкінці грудня 2010-го та репресії, які розгорнув після них проти опозиції режим Аляксандра Лукашенка, поклали край відлизі у відносинах Білорусі та ЄС. Депутати Європейського парламенту навіть закликали заморозити або й узагалі припинити членство країни у Східному партнерстві. Вкотре загострилися відносини між Азербайджаном та Вірменією. З учасників ініціативи прогрес демонстрували лише Молдова та Грузія.
Торік 13 грудня на другій зустрічі міністрів закордонних справ країн СП, що відбувалася за участю представників ЄС, у Брюсселі підбили перші підсумки роботи ініціативи, зокрема стосовно переговорів щодо угоди про Асоціацію з Україною, а також із Азербайджаном, Вірменією і Грузією, та роботи над покращенням мобільності громадян країн-учасниць завдяки угодам із ЄС про полегшення візового режиму та реадмісію. Відзначили також співпрацю неурядових організацій країн-учасниць у рамках Форуму громадянського суспільства Східного партнерства. Важко сказати, що ці здобутки викликають захоплення у Брюсселі чи в шести східноєвропейських столицях, де ініціативу, яка фактично запрягає до одного воза лебедя, рака та щуку, не раз називали просто неадекватною.
Перспективи й небезпеки
Утім, ще 2009-го польський міністр закордонних справ Радослав Сікорський заявляв, що ефективність СП стане очевидною лише у 2015–2016 роках, коли вищезгадані угоди почнуть давати перші результати. Тому 2011-й важливий для Східного партнерства не лише з політичного, а й із більш приземленого, фінансового боку. У Європейському Союзі добігає кінця бюджетний період 2007–2013-го, і саме цьогоріч у Брюсселі розпочинається робота над наступним семирічним бюджетом ЄС на 2014–2020-й. Поки що СП фінансується з фонду Інструменту європейського сусідства і партнерства. На 2009–2013 роки виділено €600 млн, з яких €250 млн – це кошти, передбачені Європейською політикою сусідства, а €350 млн – гроші, виділені на реалізацію проекту Східного партнерства.
Керівництво СП намагається розширити фінансування ініціативи. Особливо це розширення має стосуватися тих учасниць, які ведуть переговори про створення поглибленої зони вільної торгівлі з ЄС (тобто України). Проте Євросоюз підійшов до розгляду нових бюджетів ослабленим глобальною фінансово-економічною кризою та жорсткою кризою в єврозоні. Європейці тепер рахують гроші значно уважніше, тож, якщо Східне партнерство цьогоріч не виправдає покладених на нього сподівань, цілком імовірно, що його фінансування можуть не лише не збільшити, а й скоротити. До цього ж може призвести й неефективне використання європейських коштів у країнах – учасницях СП.
За такого розвитку подій виникає небезпека загальної маргіналізації ініціативи. Її повне згортання малоймовірне, проте Східне партнерство може перетворитися на одне з міжнародних зібрань, що оживають лише на час самітів голів держав-учасниць. Євросоюз же розвиватиме й поглиблюватиме двосторонні відносини з тими країнами, які виявляють готовність до співпраці та поділяють його основні цінності: демократію, повагу до прав людини, вільного ринку тощо. Серед пострадянської шістки східних партнерів цим простим критеріям нині найбільше відповідає, на жаль, уже не Україна, а невеличка Молдова. Не можна скидати з шальок терезів і російський чинник, позаяк Москва намагається кулуарно протидіяти укладанню угоди про Асоціацію, перетягуючи Україну ближче до себе.
Невдалий початок
Цього року головувати в ЄС випало новачкам Угорщині та Польщі, тож, здавалося, для Східного партнерства все складатиметься якнайкраще. Але в лютому як грім із ясного неба прозвучала новина про перенесення саміту ініціативи. За офіційною версією, Угорщина побоювалася того, що на той самий період, 26–27 травня, був запланований і саміт G20 у французькому місті Довілі, що міг понизити ранг будапештського. Тут варто пригадати, що світові лідери не надто поспішали навіть на інавгураційний саміт СП у Празі. За інформацією тижневика European Voice, справжньою причиною зміни місця проведення зустрічі було те, що Угорщина, яка переживає глибоку економічну кризу, через звільнення держслужбовців була просто неспроможна якісно провести такий масштабний захід.
Тепер, після революційного вибуху в арабських країнах, експерти вважають, що перенесення було справді вдалим рішенням: коли палає Південь, Євросоюзові не до Сходу. Зрештою, з липня в ЄС головуватиме Польща, яка спільно зі Швецією була ініціатором створення Східного партнерства і не має таких серйозних фінансових проблем. Фактично саме Польща бере на себе основний тягар підтримки ініціативи на плаву: крім саміту вже заплановано проведення Форуму громадянського суспільства країн Східного партнерства у Познані в листопаді, зустрічі міністрів закордонних справ у Варшаві в грудні, зустрічі голів митних та статистичних служб, а ще міністерські зустрічі, присвячені освіті, культурі, економіці, візовим питанням тощо.
Утім, насамперед від Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Молдови та України залежить майбутнє Східного партнерства. Особлива відповідальність при цьому лягає на Україну, від якої на час створення ініціативи Брюссель очікував лідерства у цій групі. Передбачалося, що українсько-європейські відносини стануть моделлю для інших, а Київ ділитиметься досвідом євроінтеграції з рештою колишніх пострадянських республік. Чи Україні під силу таке завдання, покажуть робота над угодою про Асоціацію та поглиблену зону вільної торгівлі, яку заплановано укласти цього року, і виконання плану дій щодо встановлення безвізового режиму між нашою державою та ЄС. Проте влада дотепер так і не спромоглася на змістовні дії, які б відповідали цим очікуванням. Виходить, що Східне партнерство наразі нікому не потрібне, а його перспективи вельми сумнівні.
Що нового?
За задумом ЄС, інноваційним компонентом Східного партнерства мали стати чотири платформи, які повинні були надати можливість шести країнам-партнерам обмінюватися досвідом з таких питань:
• демократія, добре урядування і стабільність;
• економічна інтеграція та зближення з нормами ЄС;
• енергетична безпека;
• міжособистісні контакти.