Прочитала в Тараса Прохаська, що він вважає акт Злуки між Східною і Західною Україною, проголошений 22 січня 1919 року, причиною всіх наших негараздів. Тобто не наших, бо до чого тут я. В мені внутрішній конфлікт – з одного боку, Тарас Прохасько для мене – авторитет, бо я його поважаю, обожнюю його прозу й есеїстику. З іншого боку, країна, в якій бачить своє світле майбутнє Тарас – це та, в якій мене немає.
Я взяла моду ображатися на закиди до Східної України ще давно, бо це місце мого народження. Спектр дражливих для східняка тем надзвичайно широкий. Для початку можете засумніватися в туристичній принадності, наприклад, Херсона, а загалом і всіх інших незахідноукраїнських міст. Сюди ж можете додати невитравну російськомовність Сходу, політичні уподобання, світоглядні особливості східняків, що не піддаються корегуванню, забруднені промисловістю міста, в яких нормальній людині не можна жити, низький рівень культури та інші штампи або радше – мозолі, насправді болючі.
Проблеми, які наше суспільство начебто розділяють – фактично, не є проблемами Західної України. Взагалі-то це проблеми Сходу, тобто мої. Це мою сім’ю політично ділять навпіл кожні наступні вибори. Це я не можу домовитися з братом про спільну позицію в російсько-грузинському конфлікті. Це мені доводиться переходити на російську, приїжджаючи з села в місто і навпаки. У Західній Україні подібної поляризації, мені здається, немає. Порівняно з українським Сходом, життя на Заході – це перебування серед однодумців, яким не треба пояснювати загальноприйнятих істин або доводити очевидне. Доводити все це потрібно нам, тобто нашим. Як не дивно, це не одне й те саме.
Мені не подобається зужите «свідомі українці». Можна умовно назвати нас «агентами Заходу на Сході України». Завербували нас іще в дитинстві. У випадку зі мною в усьому винною пропоную вважати мою викладачку по класу бандури Галину Михайлівну. Вона приїхала до Дніпропетровщини зі львівських Перемишлян і прийшла у нашу школу, щоб набрати собі учнів. Що вона робила? Вона заходила до кожного класу, вся така красива, з русою косою, у великих червоних кліпсах, і починала співати під бандуру. Звісно, опиратися такому було неможливо. Тому я десь із другого класу співала пісеньки про Тису й про смереки. Ну, а далі я вербувалася віршами Грицька Чубая, львівським роком і літературою «станіславського феномену», тим-таки Прохаськом.
От вам і ідентичність. Тривалий час західноукраїнське видавалося мені найбільш українським – справжнім, хоч для цього мені й не треба було бувати на Заході. І що характерно, аж до самого повноліття я не зустрічала жодного живого галицького сепаратиста.
Умовно я також уявляла, що буде, якщо Україна насправді розділиться на дві держави. Що я оберу – Рівне чи Ровно? Перша думка – що, звісно ж, західну її частину як ближчу мені за духом, як зідеалізовану мною – таку, в якій мені дуже сильно хочеться бути своєю. Але, подумавши ще, я розумію, що ні – якщо ми розділимося, я залишуся в Ровно чи десь там. Тобто або ви приймаєте мене з усією Східною Україною за мною і в мені, або я не з вами.
Тим часом криза – може, подякувати їй за це? – дає нам чудову нагоду зрозуміти одне одного краще. Як зауважила моя львівська подруга, мешканці східних міст, де тепер зупиняються індустріальні комбінати-гіганти, опиняються в ситуації, у якій Захід України перебуває постійно. Страшно подумати, якої заспівають тепер західні противники Злуки! Якщо вони не хотіли нас із усією нашою промисловістю й металургією, чого ж чекати в збанкрутілому стані?
Розмірковуючи про наші, Сходу із Заходом, стосунки, я все частіше думаю про любов. Причому нерозділену. А це – завжди драма.