Східні торги

Перша світова війна, спричинила появу нових незалежних держав у Центральній і Східній Європі, які відзна­ча­­лися своєю економічною та політичною нестабільністю.

Після поразки Німецької імперії в Першій світовій війні й більшовизації Росії Польща стала основною державою, на яку в Центрально-Східно­євро­пей­сь­кому регіоні зробив ставку Захід. Після Рапалльських домовленостей 1922 року й Берлінсь­ких угод 1926-го дві кра­­їни-ізгої тодішньої світової політики, Росія та Німеччина, розгорнули у вій­ськово-еконо­мічній сфері колосальну співпрацю, спрямовану насамперед проти Польщі та Франції. Цілком очевидно, що Париж і Варшава переживали з приводу можливого союзу Берліна й Москви. Французькій дипломатії в 1929 році вдалося пом’якшити відносини з Німеччиною. У фарватері дій Парижа йшла й польська дипломатія, яка теж домоглася розрядки на німецькому напрямку.

Водночас у СРСР розпочався відомий «наступ соціалізму на всьому фронті», який остаточно поховав непівський економічний лібералізм, а невдовзі знищив село й політичну опозицію сталінізму. Й без того поганий імідж СРСР у світі далі погіршується. В січні 1930-го радянські спецслужби здійснюють нахабну операцію в Парижі – викрадають білогвардійського генерала Кутєпова. Францією прокотилася хвиля антирадянських публікацій і протестів. Німецькі політичні кола також заявили про недоцільність продовження «рапалльської політики». В лютому 1930 року нарком закордонних справ СРСР Максім Літвінов констатував «кінець Рапалло». Німеччина все більше дрейфувала в бік Франції та Англії. Натомість французи обіцяли до липня 1930 року вивести свої війська з Рейнської області. На СРСР почали дивитися як на єдиного ворога західної цивілізації. В Польщі з’явився шанс отримати від Заходу мандат на роль «наглядача» за всім Центрально-Східноєвропейсь­ким простором.

У Варшаві все частіше починають вести мову про поновлення українсько-польського союзу 1920 року, повторення походу на Схід. За ідеєю створення великого Центрально-Східноєвропейського простору під польським патронатом усе чіткіше вимальовувалися силуети Франції, Британії та Німеччини. Європейські газети хором почали говорити про перспективу «хрестового походу проти більшовизму». В лютому – березні 1930 року в СРСР було оголошено «воєнну тривогу». Радянське командування передбачало одночасну атаку фортеці більшовизму по всій довжині західного кордону з одночасною висадкою англійських і французьких сил на території Північного Причорно­мор’я.

Проте можливий похід залишився в планах. Польща усвідомлювала, що сама не впорається з більшовицькою Росією (згідно з мобілізаційними планами, Червона армія мала виставити 100 дивізій на випадок війни, а Військо Польське могло розраховувати лише на 60). Потрібні були чіткі гарантії про участь Франції, Британії, Румунії й Німеччини в майбутній війні. Проте союзники з такими гарантіями не поспішали. Французи й англійці традиційно бажали зробити всю справу руками східноєвропейців, не гублячи своїх солдатів у далеких і незрозумілих краях.

ПОЛІТИКА СИЛИ. Внесок СРСР у перемогу дозволив Рузвельтові і Черчіллю дивитися крізь пальці на встановлення кривавого сталінського режиму у Центральній Європі
 
Шлагбаум відкрито

30 січня 1933 року новим канц­лером Німеччини став Адольф Гітлер. Європа з інтересом поглядала на ексцентричного політика, який здобув найвищу владу в своїй країні. Прихід Гітлера до влади збігся з цікавими подіями, які тоді точилися в дипломатичному світі Європи. З кінця 1932 року Франція, Італія і Британія обговорювали пропозицію Беніто Муссоліні відродити в Європі «Священний союз» у вигляді підписання пакту чотирьох держав – Італії, Франції, Британії та Німеччини. Римський диктатор пропонував повернути Німеччину до клубу великих держав, які контролюватимуть усю політику в Європі й зокрема матимуть право переглядати систему кордонів, яка склалася в Центрально-Східній Європі та на Балканах. 7 червня 1933 року в Римі було парафовано відповідні умови терміном на 10 років. Відповідно до цієї угоди Центрально-Східна Європа стане зоною впливу нової, відродженої Німеччини, а Балкани – Італії. Але різкий протест із боку Франції й Польщі нівелював угоду чотирьох. Французи змушені були заявити про гарантії недоторканності кордонів на Сході континенту. Спроба керувати Центрально-Східною Європою та Балканами з чотирьох «цивілізованих» столиць провалилася.

Невдалі зусилля домовитися з Парижем про патронування Сходу підштовхнули німецького канцлера до нового кроку. Наприкінці 1933-го – початку 1934-го німецька дипломатія розгорнула активні переговори з Польщею. Перемовини завершились укладанням 26 січня 1934 року пакту про ненапад на 10 років і суттєвим зближенням між двома колишніми супротивниками. Французькі політичні кола, які в попередні роки толерували Варшаву не в останню чергу задля того, щоб гарантувати собі союзника на Сході в можливій новій війні з Німеччиною, були відверто розчаровані. З січня 1934 року починається невпинне зближення між Парижем і Москвою, найбільшими прихильниками якого стали французькі військові – маршал Петен і генерали Гамелен та Вейган. Французькі дипломати прагнули укласти «Східний пакт», за яким до зони впливу СРСР потрапляли фактично всі європейські країни на схід від Німеччини. Пакт мав передбачати спільний захист жертв можливої агресії з правом Червоної армії вступати на територію сусідніх держав для їхнього «захисту» та виконання «союзницьких зобов’язань». Варшава відмовилася підписувати пакт, який було зведено до двох договорів у травні 1935 року – французько-радянського й чесько-радянського. Обидва договори передбачали надати військову допомогу країні, яка постраждала від агресії. До того ж перша допомога Чехословаччині мала надійти від Франції, а лише потім від СРСР.

 Налякані войовничою риторикою Гітлера, французи широко відчинили двері для повернення на арену світової дипломатії давнього господаря Центрально-Східної Європи – Росії.
 
Розірвані «ланцюги Версаля»

Німецькі дипломати заявили низку протестів проти підписання французько-радянського договору, який порушував баланс сил у Європі. Гітлер пішов на рішучі дії – окупацію демілітаризованої Рейнської області. 7 березня 1936 року з трибуни Рейхстагу канцлер заявив: «На дружні пропозиції та миролюбні запевнення, що неодноразово повторювала Німеччина, Франція відповіла військовим союзом із СРСР, спрямованим виключно проти Німеччини, який є порушенням Рейнського пакту. Відтоді Локарнські угоди втратили своє справжнє значення й перестали існувати. Отже, Німеччина не вважає більше, що пов’язана цими згаслими угодами». «Ланцюги Версаля» було розірвано, стримувальні договори порушили всі підписанти. Через два роки до складу гітлерівського рейху без жодного пострілу приєдналась Австрія. Німеччина прискорено мілітаризувалася, поглядаючи на можливість нових територіальних придбань.

Французькі політики розуміли – що довше Німеччина буде зайнята проблемою повернення своїх колишніх територій на Сході, то спокійніше буде на Заході. Та й більшовизм утратить будь-яку нагоду через голову нової Німеччини захопити позиції на Заході континенту. В Парижі й Лондоні ухвалили: йти на поступки територіальним вимогам Берліна в Центрально-Східній Європі, аби лише не було війни… на Заході. На початку вересня 1938 року Гітлер почав відверто брязкати зброєю, погрожуючи Чехословаччині війною. В цих складних умовах гаранти чеської незалежності й територіальної цілісності – Британія та Франція – не знайшли нічого кращого, як зрадити чехів. Тим часом фюрер вирішив остаточно окупувати Чехію й після цього розв’язати війну з Польщею.

Гітлеру потрібно було подбати про швидке завершення східної кампанії, а воно було можливе за умови, що СРСР не вступить у війну на боці Польщі. Німецька дипломатія почала зондувати ґрунт на предмет зближення з більшовиками. Розуміючи натяки з Берліна, Сталін 10 березня 1939 року в своїй доповіді на ХVІІІ з’їзді ВКП(б) чітко вказав, що є найбільшим подразником у німецько-радянських відносинах: «Характерним є той галас, який зчинила англо-францу­зька й північноамериканська преса з приводу Радянської України. Діячі цієї преси до хрипоти кричать про те, що німці йдуть на Радянську Україну, що вони вже тепер мають у руках так звану Карпатську Україну, яка налічує близько 700 тис. населення, що німці щонайпізніше весною цього року приєднають Радянську Україну, яка має понад 30 млн. населення, до так званої Карпатської України. Схоже на те, що цей підозрілий шум мав своєю метою підняти лють Радянського Союзу проти Німеччини, отруїти атмосферу й спровокувати конфлікт із Німеччиною без видимих на те підстав. (…) Звичайно, цілком можливо, що в Німеччині є божевільні, які мріють приєднати слона, тобто Радянську Україну до кузьки, тобто до так званої Карпатської України. І коли справді є там такі безумці, можна не мати сумніву, що в нашій країні знайдеться необхідна кількість гамівних сорочок для таких божевільних». Сталін також наголосив на тому, що саме у Франції, Британії та США очікують «походу Гітлера» на Радянську Україну й розглядають війну Німеччини проти СРСР як плату за згоду Заходу приєднати до рейху Судети і знищити Чехо­словаччину. Спротив Української Карпатської Республіки був потоплений у крові угорськими гонведами, «українська проблема» була принесена в жертву геополітичним інтересам могутніх європейських гравців. Взаємопорозуміння між Сталіним і Гітлером «із півслова» відкрило шлях до подальшої співпраці.

Пізньої ночі з 23 на 24 серп­­ня 1939 року в Москві відбулася подія, яка стала піком практики цинізму в ставленні «великих держав» до долі дрібніших країн Центрально-Східної Європи. Весь Схід Європи від Фінляндії до Румунії був розділений між двома диктаторськими режимами. Найбільше не поталанило польській державі – її поділ в СРСР обґрунтовували необхідністю приєднати етнічні українські та білоруські землі, проте первісно до Радянського Союзу мали відійти території аж до Вісли. Ідея про «захист західних українців і білорусів» виникла тоді, коли в Кремлі шукали пристойну формулу, під прикриттям якої можна здійснити агресію. Німецьке МЗС підкинуло ідею про «захист єдинокровних братів». Сталін відвів війська й поміняв центральну Польщу на Литву. Щоправда, передав при цьому під німецьку зону окупації суцільний український етнічний масив Підляшшя, Холмщини, Грубешівщини, Надсяння й Лемківщини, але чого не зробиш заради такої великої справи.

Переговори за мурами

Доки берлінський диктатор займався Заходом Європи, його московський колега послідовно окуповує території, які відходять до радянської «сфери впливу». Хоча й припускається двох помилок – неприємно заскочений опором фінів, він не поглинає Фінляндії цілком. 12–13 листопада 1940 року В’ячеслав Молотов вів переговори в Берліні з Йоахимом Ріббентропом та Гітлером. Останній запропонував СРСР приєднатися до пакту Берлін–Рим–Токіо й зосередити свою увагу на захопленні територій Британської імперії в Азії – Афганістан, Іран, Близький Схід, Ірак, Індія. Натомість радянське керівництво додатково забажало отримати у свою сферу впливу всю Румунію, Угорщину, Болгарію, Сербію, Хорватію, Словенію, Грецію, протоки Боспор і Дарданелли.

Молотов вимагав, щоб Німеччина заплющила очі на остаточне поглинання Радянським Союзом Фінляндії й дала добро на створення військово-морських баз СРСР у Швеції та на Шпіцбергені з правом вільного виходу кораблям радянського ВМФ через данські протоки з Балтики до Північного моря. Фактично в Кремлі бажали створити два коридори, такі собі «Північний і Південний потоки» для експорту комунізму в Західну Європу. Тодішнє німецьке керівництво не погодилося на такий сумнівної якості товар. Було зрозуміло, що метою СРСР є панування над всією Європою. Гітлер віддав наказ завершити плани війни проти СРСР і розгромити ненаситну сталінську імперію до завершення війни на Заході.

Після 22 червня 1941 року розпочалася найстрашніша війна в історії людства, війна за життєвий простір на Сході Європи. Перші тижні боїв Сталін лише прагнув якнайшвидше змусити Британію відкрити Другий фронт у Європі. Для цього 12 липня 1941 року було підписано великий договір із Британією, згідно з яким обидві сторони обіцяли не укладати сепаратного миру з Гітлером. А наприкінці липня 1941 року радянський посол у Лондоні Іван Майський домовився з лідером польського екзильного уряду Владиславом Сікорським про відновлення дипломатичних відносин. Домовився ціною відмови СРСР від західноукраїнських та західнобілоруських земель, що було зафіксовано відповідними угодами.

Після низки поразок Німеччина все більше уподібнювалася до політичного трупа, й тому для Сталіна настав час вести торгівлю Сходом Європи не з Берліном, а з Вашингтоном і Лондоном. Президент Рузвельт був не проти поділити світ на двох із Сталіним, до якого відчував дивну симпатію. Черчілль, намагаючись будь-що втриматися в «клубі трьох» задля збереження Британської імперії, вслід за Рузвельтом прийняв пропозиції Сталіна щодо майбутнього контролю СРСР над Центрально-Східною Європою. Наприкінці листопада 1943 року троє лідерів антигітлерівської коаліції зустрілись у Тегерані. Ця зустріч стала першим великим переділом Центрально-Східної Європи і Балкан на завершальному етапі війни. Зустріч у Ялті продовжила лінію Тегерана.

В грудні 1943 року відбулася ще одна важлива подія в міжнародному житті, яка стосувалась українських земель. Екзильний президент Чехословаччини Едуард Бенеш підписав угоду, якою СРСР визнавав цілісність території ЧСР станом на кінець 1937 року. Українське Закарпаття мало стати розмінною монетою на шляху до порозуміння з чехами. Щоправда, через 11 місяців Бенеш був дуже здивований, коли дізнався, що радянські пропагандисти розгорнули на Закарпатті кампанію за приєднання цих земель до СРСР і через неповний рік таки приєднали їх остаточно.

У вересні 1944 року в Любліні маріонетковий уряд Польщі уклав із маріонетковим урядом УРСР угоду про кордон і обмін населенням. Сталін не був певний того, що Захід визнає новий кордон, тому зарезервував простір для маневру, підписуючи угоду руками своїх київських васалів. Кордон жодним чином не відповідав етнічній межі між українцями й поляками, залишаючи з польського боку великі українські етнічні території зі стародавніми містами Холмом, Ярославом, Перемишлем, Сяноком, Грубешевом тощо. 9 жовтня 1944 року до Москви прибув прем’єр Польщі в еміграції Станіслав Міколайчик разом із британським лідером Вінстоном Черчиллем. Після складних перемовин, які точилися навколо майбутніх кордонів Польщі, Сталін із Черчиллем поставили польського керівника перед фактом необхідності визнати нові рубежі країни, закріплені Ялтинськими угодами.

Згодом, у липні 1945 року, на Потсдамській конференції відбулося фактичне закріплення нових сфер впливу в Європі. Західна Європа була знову врятована ціною здачі сталінському режимові східноєвропейських народів. 50 років по тому Польща та Балтійські країни змусили Європу почути свою правду. Ці країни визнано жертвами радянської агресії й прийнято як рівноправних до ЄС.

 Україна ж іще мусить виписати своє окреме місце в історії ХХ століття. Адже головна відмінність між нами та іншими країнами Центральної й Східної Європи в тому, що Друга світова війна для України не початок трагедії, а трагічне продовження долі бездержавної східноєвропейської нації, що втратила незалежність у 1919 році.