Націонал-соціалістичний арбайтайнзац (залучення до праці) в роки Другої світової війни став найбільшим в історії з часів рабства масовим застосуванням праці чужинців в економіці окремої держави. Якщо врахувати, що 50% цих радянських робітників доставили з території, яку нині займає сучасна Україна, то наші співвітчизники становили одну з найчисленніших груп іноземців, що працювали в Рейху. Мало не кожна українська родина під час окупації вермахту зазнала лиха трудових депортацій. Примусові роботи в нацистській Німеччині та повоєнна радянська політика репатріації трагічно позначилися на долі мільйонів жителів нашої країни, радикально змінивши їхній життєвий шлях.
Читайте також: Біль окупації
ВІД АГІТАЦІЇ ДО ПРИМУСОВОЇ ДЕПОРТАЦІЇ
Перші українці опинилися на німецькій примусовій роботі ще влітку 1939-го. Це були мешканці окупованого угорськими військами Закарпаття, яких вивозили на роботу до Австрії. Наступними на початку вересня 1939-го потрапили до Рейху галичани – військовослужбовці польської армії, які виявилися в полоні й з часом були переведені до розряду цивільних робітників. Перші цивільні робітники з окупованої вермахтом України стали добровільно виїжджати до Німеччини ще влітку 1941-го з дистрикту «Галичина».
До початку німецько-радянської війни нацистське керівництво не планувало використовувати в промисловості своєї країни робочу силу з окупованих територій СРСР (зокрема, й з України). Навпаки, розроблялися схеми масового винищення мільйонів місцевих мешканців (генеральний план «Ост») та німецької колонізації захоплених радянських земель. Зрив «блискавичної війни» восени 1941-го, необхідність проводити позиційні бойові дії та мобілізовувати все більше німецьких селян і робітників до армії змусили Гітлера частково змінити свої екстермінаційні плани й піти на використання трудових ресурсів з окупованих східних територій в економічних інтересах Третього Рейху.
Спершу нацистські функціонери покладали свої надії на кілька мільйонів радянських військовополонених. Однак до кінця 1941-го з 3,5 млн червоноармійців, які потрапили в полон, унаслідок політики геноциду 60% бранців не пережило голодної зими 1941/1942-го. Відтак на захоплених територіях СРСР основні зусилля німців були спрямовані на вербування цивільних робітників.
Агітаційна кампанія нацистів в Україні стартувала взимку 1942-го. Першочергове значення в ній відводилося великим містам: Харкову, Києву, Сталіному (сучасний Донецьк), Дніпропетровську. В умовах безробіття та голоду населення великих промислових центрів ставало бажаною здобиччю нацистської пропаганди.
У розпал голодної зими 1942-го на сторінках київської газети «Нове українське слово» з’явилося звернення генерал-комісара Києва Квітцрау: «Українські чоловіки й жінки! Німеччина дає вам нагоду для корисної й добре оплачуваної роботи. У січні 1942 року перший транспорт поїзда вирушає до Німеччини. Під час переїзду ви отримуватимете добре постачання, крім того, в Києві, Здолбунові та Перемишлі гарячу їжу. В Німеччині ви будете добре забезпечені й знайдете хороші житлові умови. Платня також буде доброю: ви одержуватимете гроші за тарифом і за продуктивністю праці. Про ваші родини дбатимуть весь час, поки ви працюватимете в Німеччині».
Не дивно, що знайшлося чимало безробітних городян, змучених голодом і безпросвітним існуванням у напівзруйнованих містах, які повірили обіцянкам німецьких вербувальників. Перший ешелон із 1117 робітниками-спеціалістами вирушив із Харкова до Кельна 18 січня 1942-го, другий до Бранденбурга – 21 січня. Вивезення трудових ресурсів із Києва розпочалося 22 січня 1942-го, коли до Німеччини було відправлено 1,5 тис. осіб. 24 лютого перший потяг від’їхав із Сталіного. Особливістю початкових німецьких трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага віддавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їхній здебільшого добровільний характер.
Читайте також: Спантеличені війною
У лютому 1942 року нацистські посадовці вже вимагали доставити з України 290 тис. сільськогосподарських робітників, 30 тис. кваліфікованих спеціалістів для німецької промисловості з Києва та 50 тис. зі Сталіного. Однак потік добровольців не задовольняв дедалі більшу потребу в робочій силі, а після перших листів із «вільної Європи» взагалі припинився. Розпочалася широка акція примусового вивезення, у якій брали участь й органи місцевого управління та поліції.
Після запровадження в березні 1942-го посади головного уповноваженого з використання робочої сили, яку обійняв Фріц Заукель, масштаби роботи вербувальних комісій на Сході значно зросли. У своїй телеграмі від 31 березня 1942 року до рейхскомісарів окупованих областей він відкрито вимагав вживати примусових заходів: «Прошу вас форсувати вербування, за яке ви відповідаєте разом із комісіями, всіма доступними засобами, включаючи суворе застосування принципу примусової праці з тим, щоб у найкоротший строк потроїти кількість завербованих».
З весни 1942-го німці розпочали масові облави на місцеве населення із залученням до цього поліції та солдатів вермахту. Запроваджена система з обіцянок, соціального тиску і брутального терору дала їм змогу того року депортувати з окупованих східних територій понад 1 млн цивільних робітників, більшість із яких (714 тис.) були вихідцями з України.
1943-й позначився для наших співвітчизників новою акцією нацистів: мобілізацією на роботи працездатного населення віком від 16 до 50 років. Про добровільність навіть у пропагандистських оголошеннях не було й мови. Відтепер це був обов’язок. Протягом 1943-го німці вивезли з України майже 1 млн 90 тис. осіб, а 1944-го додатково ще 600 тис.
ПІД ЗНАКОМ OST
Жителі України незалежно від того, поїхали вони до Рейху добровільно чи примусово, мали однаковий соціальний і правовий статус, а точніше перебували в безправному становищі. Щоб забезпечити «чистоту німецької крові», запобігти поширенню впливу «більшовицької пропаганди» на німців і досягнути продуктивного використання вихідців зі східних окупованих територій, Головному управлінню безпеки Рейху (РСХА) було доручено розробити комплекс спеціальних документів, які регламентували б згаданий процес. Один із чиновників РСХА Бернхард Баатц запропонував розпізнавальний знак для цієї багатонаціональної категорії робітників у вигляді прямокутника з літерами OST на блакитному тлі (за аналогією зі знаком для польських робітників із Генерального губернаторства, які носили літеру Р). Згодом вихідців з окупованих східних територій за цим знаком стали називати остарбайтерами, тобто східними робітниками. Не всі приїжджі з України були остарбайтерами. Галичани мали в Рейху інший правовий статус.
Читайте також: На скривавленій землі
Основні положення стосовно використання праці східних робітників були викладені в так званих Указах про остарбайтерів, які підготувала спеціальна комісія РСХА і підписав Генріх Гіммлер 20 лютого 1942-го. Вони передбачали контроль над їхньою працею, пересуванням, дозвіллям і навіть статевим життям. Остарбайтерів утримували в спеціальних таборах під суворою охороною. На виробництві ізолювали від німців і решти іноземних робітників, видавали кошти, що становили половину, а то й третину зарплати німця, з яких до того ж вираховували гроші на їх утримання. Норми харчування були найнижчими серед решти категорій іноземних робітників у Німеччині. Штрафні санкції за трудові та політичні провини включали широкий спектр заходів від тілесних покарань до відправлення на кілька тижнів до штрафного чи концентраційного табору. За статеві контакти остарбайтера з німкою – смертна кара для партнера і концтабір для жінки.
Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942-го їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943-го – виходити за межі табору з відома керівництва, наприкінці 1944-го норми харчування вихідців із Радянського Союзу були прирівняні до норм інших іноземців. Однак до завершення війни східні робітники залишалися найбільш безправною і гнобленою категорією у Третьому Рейху.
Шанси на виживання залежали значною мірою від того, куди людина потрапляла: на державне виробництво, де умови праці та побуту були найважчими, чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися. Третина остарбайтерів працювала в сільському господарстві, 45% – у промисловості. За статево-віковим складом поміж східних робітників був найбільший відсоток жінок (51%) і найбільша кількість неповнолітніх (майже 41% серед чоловіків і 60% серед жінок).
Погані умови проживання, недостатнє харчування, тяжка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, поширення різноманітних паразитів і шкідників призводили до того, що серед остарбайтерів спостерігався найвищий відсоток (порівняно з іншими іноземцями) випадків травматизму та смертності від інфекційних хвороб і виснаження. Найбільше смертей було від туберкульозу, серцево-судинної недостатності, сухот, виробничих травм і тифу.
Читайте також: Поперед батька в пекло
За даними статистики, середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943-му сягала 1210 осіб на місяць. Однак у 1944–1945-му вона була ще вищою внаслідок бомбардування авіації союзників. За дуже обережними підрахунками, у Рейху померло від 80 до 100 тис. остарбайтерів.
Від табору до табору, від господаря до господаря умови життя наших співвітчизників різнилися. Багато хто з примусових робітників зміг уже через багато років по війні розповісти про допомогу й співчуття німецьких колег по роботі, людяне ставлення до них «бауерів» (німецьких фермерів – Ред.). Для частини з них це була перша, а часом єдина поїздка не лише за кордон, а й за межі рідного села. І через колючий дріт багатьом вдалося розгледіти значно вищий рівень життя не лише звичайних німців, а й чехів, поляків, французів, своїх братів по неволі. Для декого то була можливість втекти від колишньої радянської дійсності, не повернутися до СРСР.
РЕПАТРІАЦІЯ
Після завершення бойових дій у Європі 1945-го більшість примусових робітників зі Сходу деякий час перебували в таборах переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з міжнародними угодами між союзниками по антигітлерівській коаліції, ухваленими на Кримській та Потсдамській конференціях у 1945-му, повернення (репатріацію) до СРСР було оголошено обов’язковим для всіх громадян, які до 1939-го мешкали в Країні Рад. Таких із території УРСР налічувалося 1 млн 850 тис. осіб, серед яких значну частину становили колишні примусові робітники. Ті з них, хто не побажав повертатися до Радянського Союзу й зміг уникнути примусової репатріації, стали однією зі складових так званої третьої хвилі еміграції з України.
Для забезпечення повернення з-за кордону мільйонів радянських громадян у рекордні терміни було організовано сотні різноманітних таборів і пунктів на території східноєвропейських країн і в західній прикордонній смузі СРСР. Їхнім пріоритетним завданням, на відміну від відповідних установ західних союзників, були політична фільтрація й статистичний облік осіб, які тривалий час перебували за кордоном, а не медична та матеріальна допомога постраждалим від нацизму. Більшість репатріантів проходили перевірку й фільтрацію у фронтових та армійських таборах або збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони і перевірочно-фільтраційних пунктах НКВС, які проводили чекісти. За її результатами тільки 58% з них повернулися у свої родини до попереднього місця проживання. 19% чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14% – до так званих трудових батальйонів, 6,5% передано в розпорядження НКВС, тобто арештовано, а 2% працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах за кордоном. Але й тим, кому дозволили повернутися додому, потрібно було знову пройти перевірку в органах держбезпеки, за результатами якої на кожну особу відкривали так звану фільтраційну справу.
Читайте також: Зашорена історія
Таким чином, незважаючи на декларовані радянським урядом права і свободи репатріантів, у реальному житті політичний статус цих людей фактично мало чим відрізнявся від статусу кримінальних злочинців (бесіди з працівниками НКВС та НКДБ, відкриття спеціальних справ, обов’язкова реєстрація в міліції, заборона проживання в столичних містах).
КОМПЕНСАЦІЯ
У 1946 році Міжнародний військовий трибунал у Нюрнберзі визнав нацистську практику вигнання та примусової праці іноземців як злочин проти людяності й грубе порушення норм міжнародного права. Однак питання визнання примусових робітників жертвами нацизму та їхнього права на компенсацію тривалий час перебувало поза межами міжнародно-правового та внутрішньодержавного регулювання.
Тільки наприкінці 1980-х розпочалися переговори між СРСР і Західною Німеччиною про виплату гуманітарної допомоги колишнім примусовим робітникам із Радянського Союзу, що закінчились у 1993-му підписанням російсько-німецької угоди. На її виконання ФРН надала в розпорядження фондів «Взаєморозуміння і примирення», які були створені в Києві, Москві та Мінську, 1 млрд марок.
У вересні 1993-го на тристоронніх переговорах у Мінську цю суму поділили між Росією, Україною та Білоруссю у співвідношенні відповідно 40%, 40% і 20%. Станом на 1 вересня 1999-го гуманітарні виплати в Україні отримали 631 375 осіб, на що виділили 377 млн 407 тис. німецьких марок.
У вересні 2000-го у ФРН було створено фонд «Пам’ять, відповідальність та майбутнє», участь у якому взяла не тільки Німецька держава, а й промислові кола. Його завданням стало надання не гуманітарної допомоги, а компенсації колишнім примусовим робітникам. За результатами діяльності до червня 2007-го, коли офіційно було завершено виплати, 1,6 млн людей у понад 100 країнах світу загалом отримали €4 млрд 37 млн. В Україні фонд «Взаєморозуміння і примирення» здійснив виплати 471 тис. претендентам, зокрема й колишнім остарбайтерам та їхнім спадкоємцям, у розмірі €867 млн.
Читайте також: Війна. Український рахунок