В Україні існує потужний і непереборний інтерес до творчості Ольги Токарчук. Можливо, причиною цього є її українське коріння. Можливо, це зумовлено її літературними преміями, адже 2018 року Токарчук здобула Букера та Нобеля (і це була, либонь, одна з найскандальніших Нобелівських премій з літератури, що тільки підживлює цікавість). Можливо, це пов’язано з певними сентиментами на адресу українців, викладеними в її романі «Книги Якова». А може, усе й одразу. Та в кожнім разі поміж усіма цими причинами витає один очевидний і беззаперечний факт – твори Ольги Токарчук такі популярні, бо справді заслуговують на увагу.
Тож не дивно, що видавництво «Темпора» друкує дедалі більше книг цієї авторки, не оминаючи і перші її літературні спроби. Так, 2022 року в українському перекладі Остапа Сливинського вийшов другий роман Токарчук – «Е. Е.». Про нього зазвичай не згадують в контексті доробку письменниці, бо ж цей твір ніби лишається в тіні інших – зокрема вже згаданих «Книг Якова» чи «Бігунів». А втім, «Е. Е.» вкрай цікавий і вельми актуальний на сьогодні роман, хоч і розповідає нам історію з минулого. Події цього твору відбуваються у Вроцлаві на початку ХХ століття. Дочка заможного підприємця, підліток Ерна Ельцнер раптово відкриває свою здібність бачити духів. З ініціативи матері та її знайомого Вальтера Фроммера вона переймає роль медіума та починає брати участь у спіритичних сеансах. Фроммер навчає Ерну, пояснює їй тонкощі езотерики та справжню (на думку спеціаліста з цієї сфери) структуру світобудови з усіма її астральними й духовними вимірами. Водночас феномен Ерни зацікавлює студента й майбутнього лікаря Артура Шацмана, який прагне дослідити дівчинку й дати наукове пояснення її дару. Він починає вести записи, де фіксує всі свої спостереження і де дівчина стає лиш об’єктом аналізу, який за тогочасною лікарською модою називає ініціалами – «Е. Е.». Таким чином Ерна Ельцнер стає полем битви двох протилежних світоглядів, а різні люди використовують її задля ствердження власної правоти.
Подекуди роман написано радше схематично, начерками, без суттєвих заглиблень у переживання персонажів. Проте написано це вкрай художньо, метафорично й образно. Замість того, щоб натягувати струнку нитку оповіді, Токарчук виокремлює певні сцени, подає їх читачеві порційно, поєднуючи ненав’язливими переходами від однієї до другої, а все інше – ігнорує. Те саме стосується й описів персонажів, які радше скидаються на записи лікарів щодо своїх пацієнтів: тільки ключові моменти, нічого зайвого чи незначущого. Ці пасажі (які, власне, і складають більшу частину роману) надзвичайно промовисті, і самі лише вони розказують значно більше, аніж цілісна й лінійна оповідь.
Читайте також: Культура в контексті війни
Такий стиль написання обрано недаремно. Він ніби співіснує в парі із сюжетом «Е. Е.»: так, виокремлення ключових ситуацій змушує читача, подібно до персонажів роману, вірити в глибинний і прихований сенс випадків (мовляв, якщо вже авторка звертає нашу увагу саме на це, то в цьому щось має бути, це щось має означати). А ще такий стилістичний прийом корелює з візіонерством Ерни Ельцнер, з її здатністю бачити у снах видіння. Справді, після прочитання «Е. Е.» виникає враження, ніби ця історія наснилася, бо ж її розмитість, безбарвність, подеколи навіть відсутність сенсу й моторошність достоту притаманні сну. Тим паче це враження підсилюється невеликим обсягом книги, який спонукає прочитати її за один вечір.
Насправді ж у романі надзвичайний випадок стається не тільки з Ерною. Певні інциденти трапляються і з її матір’ю, панною Ельцнер, і з її сестрами-близнючками Катаріною та Крістіною, з Терезою Фроммер і її братом Вальтером. Видається, що все їхнє оточення вабить і заманює до себе паранормальні явища, тож у книзі їх досить багато. Утім, паралельно у світі «Е. Е.» існує й наука, яка набирає дедалі більших обертів: це і щойно встановлені електричні лампи замість гасових, і перші моделі автомобілів, і, ясна річ, психоаналіз. Тому зовсім не дивує те, що на сторінках однієї книги співіснують вчення як Фройда, так і Блаватської. Та все ж присутність таких різних позицій змушує замислитися над спільним знаменником, що їх об’єднує, над їхніми подібностями та збігами, адже результат такого незвичайного синтезу є не тільки рушійною силою сюжету, а й об’єктом глибокого творчого аналізу, проведеного Токарчук у цій книзі.
«Е. Е.» – це література, що ставить під сумнів аксіоми. Взагалі, сумнів як явище і як феномен – ключ до розуміння цього роману, адже Ольга Токарчук, проживаючи разом з нами епоху глобального й усюдисущого скепсису, відчуває потребу відрефлексувати його. Тож авторка робить це так, як вміє найкраще, – у письмі. Саме сумнів є тим, що об’єднує й уподібнює початки ХХ і ХХІ століть – ці дві на перший погляд цілком відмінні епохи. Теперішній читач (сучасник Токарчук й очевидець, певно, найбільшого розквіту критичного мислення та всеможливої брехні водночас) здатен дуже добре зрозуміти персонажів «Е. Е.», котрі відмовляються вірити в очевидність світу. Їхній погляд спрямований на другий план, на тло, всередину сутностей, що «лишалися десь далеко, поза сферою повсякденного досвіду», адже персонажів тут «цікавить не так сама річ, як те, що поза нею». Врешті, дехто після своїх глибоких занурень у подібні міркування доходить до загрозливого висновку: «Етажерка, килим на стіні, стіл, стільці – жодна з тих речей не мала ніякого обґрунтування. Під кожною з них – розчахнена чорна безодня».
Читайте також: Олександра Екстер: амазонка авангардизму
Тому в цьому романі так багато окультизму, спіритизму, гіпнозу, медіумізму, теософії, езотерики та інших вигадливих духовних практик. Одержимість ними є не діагнозом, а радше симптомом, що вказує на непереборне бажання персонажів зазирнути за лаштунки зримого. Може видатися дивним і навіть парадоксальним те, що все вищезгадане є саме виявом скепсису, а не тим, що цьому скепсису підлягає, проте насправді ці речі пов’язані: як прибічники спіритизму, так і його критики відмовляються ототожнювати видиме із реальністю та шукають відповідей чи то у світі духів, чи то в психоаналізі – але в кожнім разі не на поверхні. Їх об’єднує жага розгадати таємницю дару (чи діагнозу) Ерни Ельцнер, оприявнити приховане, так що люди з настільки відмінними світоглядами збираються під одним дахом і разом беруть участь у сеансах.
Це захоплення потойбіччям і спробами встановити з ним контакт є вкрай промовистою рисою тієї специфічної доби, яку описує Токарчук. Епосі fin de siècle (з французької – «кінець століття») і справді притаманний тренд на тотальний містицизм, антропософію і навіть сектантство. Межа XIX і XX століть – це такий собі ренесанс релігії в її різних виявах і формах, і Токарчук вдається це передати в «Е. Е.». Проте згадана епоха – це ще й час розквіту медицини, час різних лікарських студій, теорій, досліджень тощо. Не дарма саме в цьому середовищі й часі постають згадані в романі Броєр і Фройд. Тому дещо інтелігентно-лікарський антураж роману Токарчук подібний, наприклад, до книги Ірвіна Ялома «Коли Ніцше плакав» (цікаво, що ця книга була написана всього за 3 роки до появи «Е. Е.»). Не випадково окреслена епоха дає поштовх цим двом різним підходам до вивчення людського буття, бо ж вони й справді подібні переконанням у прихованості істинної природи речей. Віднайти цю природу – ось мета персонажів у Токарчук.
Проте виникає питання: чи існують узагалі підстави для думки, що сутність світу прихована від поверхового погляду? Імовірною відповіддю є те, яким цей світ постає в «Е. Е.». Забарвлення цього роману здебільшого сіре, як і його обкладинка, і цій сірості властиві конотації байдужості, звичності та буденності. Так, наприклад, в одній частині книги «земля була кольору мокрої пилюки, а небо над нею здавалося брудною рядниною», в іншій «з-під снігового покривала виповз сірий, болотяний світ», ще в іншій «дні були стерильними, позбавленими запахів і кольорів», ще в іншій – «світ здавався сірою плямою». Така безформність і безбарвність притаманна не тільки міському простору: природа так само окреслена здебільшого в процесі відцвітання, вгрузання в себе саму, тому, наприклад, в романі річка Одра «набувала кольору ртуті, рідкого металу, чогось, що було твердим, а потім розплавилося й потекло». Прикметно те, що колористика «Е. Е.» видається настільки неприродною, що мимохіть виникає сумнів щодо її справжності. Ця надмірна сірість просто змушує вірити в її несуцільність, змушує вірити (чи радше сподіватися), що поза нею існує щось краще, щось вагоміше, щось приємніше, щось більш втішне.
Читайте також: У пошуках ненаписаної книги
Проте надія, викликана депресивністю світу, має і негативний ефект. У своїх гонитвах за відкриттям прихованого персонажі «Е. Е.» надміру радикалізують власні погляди. Спершу може видатися, ніби роман критикує моду на містику та її фанатів, звинувачує їх у самообмані, в інсценуванні бажаних ними проявів паранормального, щоб вгамувати мрій про краще і яскравіше життя. Така конотація і справді притаманна роману; у цьому контексті неважко вловити зв’язок «Е. Е.» з надрукованим усього на 7 років раніше «Маятником Фуко» Умберто Еко (утім, роман Токарчук зображує фанатичне захоплення містикою значно м’якше, не з такою концентрацією гротеску, як це робить Еко). Проте в «Е. Е.» і противники спіритизму – ті, хто відстоює психоаналіз, – видаються надто закостенілими, надто скептичними. Містики й психоаналітики тут вельми подібні в одній своїй рисі – у надмірі: перші в спробах свого духовного ескапізму радикально заперечують твердий ґрунт під ногами, другі ж заміцно вхопилися за цей ґрунт зубами. Не даремно деякі персонажі помічають цю подібність і врешті ставлять собі риторичне питання: чим психоаналітик «відрізняється від фанатичного, відірваного від світу» спірітуаліста?
В «Е. Е.» немає правильної сторони, як немає і золотої середини. Здається, саме це і хотіла довести Ольга Токарчук. Якщо роман починався з гучних, певною мірою провокативних і фатальних рядків на кшталт «Усяка очевидність ставала умовною, слова “тут” і “тепер” зникали…» або «Так-так, людський рід не терпить нічого надто реального», то друга половина книги звучить значно більш помірним і спокійним тоном: «То чи правдивим є те, що ми бачимо?» Вочевидь, остаточної відповіді на це питання не існує. Проте сьогочасна суцільна потреба в скепсисі, у перманентній недовірі й перевірці будь-якої інформації знову перехилює шальку терезів в один з боків, що лише увиразнюється після прочитання «Е. Е.». Певно, настав час замислитися, чи повноцінний такий алгоритм життя. Настав час сумніву в сумнівах.