Єдиним, хто зіпсував романтичний пафос, був сам полководець, який у розмові із власним ад’ютантом, поетом Константіном Батюшковим повністю спростував ті перекази: «Правда, я був попереду. Солдати задкували. Я підбадьорював їх. Зі мною були ад’ютанти, ординарці… Але дітей моїх не було тієї миті».
Приблизно з таких самих «вірувань» зшита практично вся історія франко-російської війни 1812-го. Міф починається із самої її назви.
Війна Отєчєствєнная й закордонна
Терміна «Отєчєствєнная» в офіційних документах царської імперії не вживали ані впродовж самої війни, ані відразу після неї. Так нарекли цей міждержавний конфлікт його учасники, та аж ніяк не через те, що 1812 року вони билися за вітчизну. У 1816-му з’явилася книжка «Подвиги добродетели и славы русских в отечественную и заграничную войну, почерпнутые из Русского Вестника, и изданные Сергеем Глинкой». Чому саме «в отечественную и заграничную»? Насамперед тому, що Росія мала щонайменше три збройні протистояння із Францією: під час Італійського та Швейцарського походів фельдмаршала Алєксандра Суворова у 1799 році; у складі воєн Третьої та Четвертої коаліцій (ця боротьба закінчилася для Росії поразкою під Фрідландом і Тильзитським миром 1807 року); і, нарешті, у 1812–1814 роках царська армія воювала проти військ Бонапарта переважно за межами імперії. Винятком була лише кампанія 1812-го, коли бойові дії точилися на території Росії – «в отєчєствє». Саме через це ветерани й стали називати війну «отєчєствєнной».
«ВОРОГИ». Підписаний 1807 року Наполеоном та Алєксандром І Тильзитський мир фактично означав поділ континенту між Французькою та Російською імперіями
На офіційному рівні ця назва закріпилася тільки 1839-го з виходом книжки Алєксандра Міхайловского-Данілєвского «Описание Отечественной войны 1812 года по высочайшему повелению». Замовник запровадження в історію нового терміна був указаний прямо в назві твору. Та навіть за Ніколая І святкували не річницю подій 1812-го, а дату закінчення конфлікту – 1814 рік. Саме тому монумент на Бородінському полі спорудили в 1839-му – до чвертьстолітнього ювілею вступу російської армії в Париж.
Особливого розвитку культ «Отєчєствєнной войни» набув у другій половині ХІХ століття, після поразки Росії у Кримській війні (1853–1856), у якій одними з переможців виявилися французи. Та остаточної завершеності міфові надали більшовики. Війну СРСР проти нацистської Німеччини Сталін для того й назвав «Велікой Отєчєствєнной», аби, окрім іншого, виправдатися за ганебний відступ Червоної армії в перші її дні та мобілізувати населення СРСР на боротьбу проти окупантів.
Запланована «народна війна»
Ще один міф, пов’язаний із подіями 1812-го, звучить так: агресор Наполеон напав на мирну Росію. Його творці постійно «забувають», що відносини між царською імперією та Францією напередодні збройного зіткнення регулював Тильзитський мир 1807-го, за яким Санкт-Петербург зобов’язався допомагати Парижу в будь-якій війні й підтримувати торговельну блокаду головного супротивника Наполеона – Великої Британії. Але 1810 року російський уряд увів загороджувальні мита проти низки французьких товарів і дозволив необмежену торгівлю з нейтральними країнами. Фактично це був початок товарообігу з Англією через посередників. В очах Бонапарта, який з останньою воював безперервно від 1798 року, такий крок бачився ворожим і означав перехід Петербурга на бік Лондона.
В ІНШОМУ ВИМІРІ. Батальні художні сцени Бородінської битви з демонстрацією ура патріотизму та доблесті російських військ не співвідносяться з реальними перипетіями на полі бою
Окрім того, Росія ударними темпами готувалася до бойових дій. Ще в 1810 році її військовий міністр генерал Міхаіл Барклай де Толлі запропонував цареві план, за яким у разі війни з Бонапартом армія мала відступати вглиб країни, залишаючи ворогові «випалену землю». Так мало тривати до настання холодів, відійти передбачено було до Волги. А тим часом годилося сконцентрувати резерви на флангах супротивника, щоб зловити його в пастку. На морози та безмежні російські простори генерал покладався недаремно. Царські збройні сили на той момент уже були ганебно биті французами під Аустерліцом (1805) та Фрідландом (1807), а отже, змагатися з ворогом на рівних не могли. Бонапарт зазнав доти лише однієї поразки – в Єгипті, де його переміг не супротивник, а несприятливі погодні умови.
Із низки причин саме план Барклая де Толлі фактично був реалізований 1812 року. А це означає, що «дубіна народной войни» виникла не стихійно, а була підготовлена заздалегідь.
Бородінський розгром
Цікавий факт: сучасники й товариші по службі не вважали головнокомандувача Міхаіла Кутузова ані видатним стратегом, ані навіть моральною особистістю. «Кутузов… поєднував у собі спритність, хитрість і справжні таланти із вражаючою аморальністю… Його жорстокість, грубість, коли він гарячкував або мав справу з людьми, яких нема чого боятись, і водночас його підлесливість, котра доходила до раболіпства стосовно поставлених вище, непоборна лінь, яка поширювалася на все, апатія, егоїзм і неделікатне ставлення у грошових справах були протилежними сторонами цієї людини», – так охарактеризував свого найвищого військового начальника генерал граф Алєксандр Ланжерон. «Змінивши Барклая, який не був великим полководцем, ми й тут утратили», – підсумував Ніколай Раєвскій після перебрання командування царською армією Міхаілом Кутузовим від Барклая де Толлі наприкінці серпня 1812-го. Ще різкіше висловився генерал Пьотр Баґратіон: «Кутузов має особливий дар битися невдало».
Усі ці риси військового керівника проявилися під час найбільш розпропагованого бою тієї війни – Бородінської битви (7 вересня 1812 року), в якій росіяни мали чисельну і стратегічну перевагу.
Незважаючи на це, царські війська зазнали більших утрат, ніж французи, відступили з поля баталії і здали Москву, за яку, власне, й ішли на багнети. Російські історики вважають, що «битва закінчилася внічию».
Але чому так сталося? По-перше, росіяни примудрились украй невдало обрати місце для битви. «Прибули ми, нарешті, 22 серпня на позицію біля Бородіна. Вона була вигідна в центрі та на правому фланзі, але ліве крило у прямій лінії з центром абсолютно нічим було не підкріплене й оточене чагарниками на відстані рушничного пострілу», – писав у доповіді імператорові командувач 1-ї армії генерал Барклай де Толлі. Попри те, російське командування зібрало більшість своїх сил на укріпленому правому фланзі, де проти них майже не було супротивника. Тоді як неприкритий лівий залишився ослабленим. Барклай пропонував перегрупувати війська, аби його посилити, але головнокомандувач цього не зробив. Нескладно здогадатися, що саме на це крило й центр – на частини 2-ї армії Баґратіона –припав найбільш нищівний удар Бонапарта. Немов передчуваючи свою загибель, генерал написав: «Усе вибираємо місця і щораз гірші знаходимо».
« ЛЕГЕНДАРНИЙ СТРАТЕГ». Міфи про видатну участь Міхаіла Кутузова у вирішальній баталї 1812-го спростовують мемуари самих-таки російських військових
По-друге, Кутузов самоусунувся від вибору місця баталії. Барклай де Толлі свідчив: «Я не казав про Бородіно як про вигідну позицію, але полковник Толь, що його призначив головнокомандувач на посаду генерал-квартирмейстера, обрав її для битви… Полковник Толь заволодів розумом князя Кутузова, якому його огрядність не давала змоги самому проводити рекогносцирування місцевості ані до бойовища, ані після нього».
Бородінська битва має цікаву особливість: офіційна доповідь ставки Кутузова про її перебіг та мемуари учасників суттєво різняться в деталях. Так, згідно з офіційною версією, 7 вересня бій на позиціях 2-ї армії генерала Баґратіона (Баґратіонові флеші) тривав до 12-ї години дня, і після їх падіння та загибелі командувача противник повів наступ на батарею Раєвского, яку захопив аж надвечір, геть виснаживши свої сили. Мемуари ветеранів усупереч цьому свідчать, що й флеші, й батарея були втрачені вже о 10-й ранку і що російські війська втікали по всьому флангу.
Учасники баталії змальовували вражаючі картини. Ад’ютант командувача 1-ї армії майор Карл Левенштерн писав: «Генерал Лавров сказав мені, що він не в змозі виконати наказ генерала Барклая, оскільки полковник Толь… щойно взяв у нього два гвардійські полки… Барклай вийшов зі своєї звичної байдужості й вигукнув: «Отже, Кутузов і генерал Беннінсґен вважають бій програним, а втім, він лише починається. О дев’ятій ранку використають резерви!» Далі майор розповів, як командувач армії поскакав у ставку, коротко переговорив із Кутузовим, дуже швидко повернувся й почав віддавати накази. Батарея Раєвского була вже втрачена.
Про що говорив Барклай де Толлі зі своїм зверхником, історія мовчить. Але про те, як той керував битвою, свідчать мемуари офіцера квартирмейстерської частини Алєксандра Щєрбініна: «Кутузов наказав Толю вирушити на лівий фланг, мовивши йому: «Карле, як ти скажеш, так я і зроблю».
Що ж сталося? А власне те, що Бонапарт стрімкою атакою розмазав розтягнуті позиції 2-ї армії Баґратіона. Аби врятувати становище, ставка почала кидати в бій резерви. Але французи перемололи їх частинами, після чого захопили батарею Раєвского й змусили росіян утікати. Царська армія стояла на межі катастрофи, від якої її врятувала виключно ініціатива Барклая де Толлі.
ІЛЮЗІЯ ТРІУМФУ. Легенда про «битву, що закінчилася внічию», та «зірвану перемогу Наполеона» міцно утвердилась у російській історіографї та суспільній думці
Таким чином, замість переможного оборонного бою, в якому ставка Кутузова задіяла свої резерви й виснажила ворога, відбувся частковий розгром російської армії, що ледве не став цілковитим. Саме через це, маючи кращі передумови, царські війська програли Бородінську битву. А легенда про успішну оборонну кампанію з’явилася на світ завдяки тому самому полковникові Толю, який був справжнім автором усіх звітів ставки Кутузова до царя Алєксандра І й мав потребу якось виправдатися за недбало обрану позицію для битви й подальші невдачі. Решту зробила ідеологічна машина імперії.
Друге обличчя «генерала Мороза»
Що французів перемогла російська зима, відомо здавна. Однак поза увагою істориків нашого східного сусіда залишається факт: воюючи на своїй землі, росіяни страждали від холоду, голоду і хвороб не менше за своїх ворогів.
«Трофеїв у нас багато; лаврів подіти нікуди; а хліба – ані шматочка… Ти не повіриш, які ми голодні! Через украй погані дороги та швидкий рух нашого війська, наші обози із сухарями відстали», – писав офіцер, поет і декабрист Фьодор Ґлінка. «Ноги мої боліли жахливими болями, у чобіт відвалилися підошви… жакета не було, і все це прикривала солдатська шинель із вигорілими на бівуаку полами», – згадував генерал Ніколай Муравьйов. Тяжкі спогади про похід залишив представник британської місії при штабі Кутузова, адмірал Роберт Вільсон: «Армія була весь цей день без їжі, і я боюся, що те саме станеться й завтра, тому що фури з харчами були залишені на доволі далекій відстані… Як шкода, що вони мають такого керівника, що вони мають утратити ту винагороду, котрої достойні за свою хоробрість».
ЛЮТІ МОРОЗИ. Несприятливі кліматичні умови були однаковими як для гостей-французів, так і для господарів-росіян
Британський адмірал точно визначив винних у скрутному становищі російської армії. Саме головнокомандувач Кутузов не забезпечив її вчасно провіантом і теплими речами. Не дивно, що зі 130 тис. багнетів і шабель, які він вивіз із тарутинського табору, до кордону з ним дійшли тільки 27,5 тис. солдатів та офіцерів. А загальні втрати російської армії у кампанії 1812-го вбитими виявилися навіть більшими за французькі – 210 тис. солдатів та ополченців проти 200 тис. бійців у Бонапарта. За міфами й легендами про 1812 рік криється страшна правда про реальну ціну перемоги над Наполеоном, яку сплатили народи Російської імперії. Але кремлівські історики про неї воліють не згадувати.