За словами директора Мистецького Арсеналу Наталії Заболотної, робота не відповідала концепції виставки через «чорнушність». Монументальний твір, написаний саме для цього заходу, де було зображено пекельні муки нечистих на руку чиновників, священнослужителів і «мажорів», директор власноруч замалювала чорною фарбою. Цей дивний імпульсивний жест швидко отримав пояснення: 27 липня виставку мали відвідати «поціновувачі прекрасного» від церкви та влади на чолі з гарантом.
Реакція на дії Заболотної не забарилася – куратор виставки Олександр Соловйов, а також редактор журналу ART UKRAINE Катерина Стукалова написали заяви про звільнення. Групу художників, що стояла на знак протесту проти цензури та клерикалізації з відповідними плакатами напередодні офіційного відкриття, хутко запакували в міліцейський автобус, щоб не псувала урочистої атмосфери (щоправда, ті з митців, хто уникнув цієї долі, продовжили пікет усередині, на місці знищеної роботи). До слова, офіційного відкриття виставки, обіцяного у програмі, так і не відбулося: певно, для уникнення незручних запитань і дискусій.
Там, де мала бути робота Кузнєцова, – величезне полотно з рекламою виставки. Під ним вишикувалися в ряд художники, прикриваючи обличчя чорними картонками. «Мене привело сюди кілька подій, основна з них – злиття держави та релігії, інша – протест проти цензури, виявом якої стала замальована робота, – каже перформер Лариса Венедиктова. – Ця тенденція зумовлена страхом перед волевиявленням свободи – художньої та людської». «Сьогодні заборонили одного митця, завтра – другого, післязавтра прийдуть до мене: я теж маю роботи, які можуть піддати цензурі!» – мотивує свій протест художник Олег Харченко.
Оцінюючи вандалізм Заболотної, мистецьке середовище розділилося на два табори: тих, хто назвав її вчинок актом самоцензури, і тих, хто обстоював версію втручання згори. «Мені здається, це передусім проблема людей, які закривають такі експозиції, тому що нічого аж надто політично некоректного там не було. Те, що цей випадок не перший, говорить про тенденцію: естетика сучасного мистецтва для деяких неприйнятна, і переступити через себе Заболотна не змогла. Це, мабуть, така собі самоцензура. Окрім роботи Кузнєцова з експозиції була вилучена картина Василя Цаголова «Коктейль Молотова», – каже арт-критик Вікторія Бурлака.
Офіційне звинувачення в «невідповідності концепції виставки» видається трохи притягнутим за вуха, якщо пройтися залами, де представлені не лише сучасні митці. Скажімо, графічна робота Анатоля Петрицького «Ескіз костюмів до балету Р. Глієра «Червоний мак», попри художню цікавість і непересічність, вельми складно вписується в тематику хрещення, та й канонічних християнських чеснот узагалі.
«Я бачила «Страшний суд» незадовго перед знищенням і вважаю, що це була найпотужніша з усіх сучасних робіт, представлених на виставці, – каже Катерина Стукалова, (поки ще) редактор журналу ART UKRAINE. – Не розумію, як вона могла не вписатися в концепцію проекту, що мав відобразити вплив християнської іконографії на мистецтво й представити історію українського мистецтва як певну тяглість. Кузнєцов написав доволі класичну композицію «Страшного суду», у якій не було жодного епатажу, насильства, трансгресії, а тільки типова надія народу: нехай зараз провладні свавільники й знущаються з простих людей, і немає для них жодного покарання в сучасній українській реальності, але в перспективі на них чекає вища кара. Це був розпис дуже гуманістичний, і він цілком укладався в загальний життєствердний контекст українського мистецтва, представленого в межах проекту. Куди він точно не вписався, то це в картину світу, яку малюють собі ті, хто відвідав виставку в п’ятницю зранку, – високопосадовці, вищі церковні чини тощо».
«Можливо, Наталія Заболотна погано знайома з іконографією Страшного суду, – припускає художник Микита Кадан. – Може, мало знає про сучасне мистецтво, яке програмно працює в зонах суспільних суперечностей. Так чи інакше, «Велике і Величне» намагалося створити «аполітичну» історію мистецтва, глибоко фальшиву, і зіткнулося з тим, що реальність мистецтва несумісна з такою історією. Питання не в тому, чи відповідали цензуровані роботи концепції виставки, а в тому, чи була ця концепція адекватною справжньому стану мистецтва».
розпис Володимира Кузнєцова «Коліївщина: Страшний суд»
Акт цензури на виставці «Велике і Величне» – не єдиний замах на сучасне українське мистецтво. Схожі випадки трапляються раз у раз. Так зі скандалом була закрита виставка «Українське тіло» в Центрі сучасного мистецтва адміністрацією Києво-Могилянської академії. «Ще раніше, у 1990-ті, були прецеденти зняття національними гвардійцями робіт Дюрича й Подольчака на виставці в Українському домі, заборона виставки Бориса Михайлова в харківському музеї тощо, – згадує Стукалова. – Тобто тенденція не нова. Вважаю, що залишки радянського «худсовєтного» мислення, коли чиновники вважали себе важливішими за фахівців у питанні, що можна дозволити та яке мистецтво потрібне народові, плюс низький рівень загальної гуманітарної освіти в країні плюс розквіт неофеодальних відносин дорівнює тому, що таких скандалів, на жаль, не поменшає».
Можна припустити, що держава, інвестуючи в мистецтво як у найбільш безпечну, нейтральну галузь, недооцінює медійні функції, які воно останнім часом перебирає на себе, дедалі частіше апелюючи до актуальних соціальних проблем. «Можновладці потрапили в пастку, підтримуючи мистецтво, яке зрештою обернулося проти них, – підсумовує Венедиктова. – Основна проблема в тому, що вони не вміють думати».