Ви двічі працювали в Україні. Чим обумовлений такий вибір?
— Я потрапила до України зовсім випадково. Країна мене приваблювала, але попередньо я про неї нічого не знала. Інтерес прокинувся через події 2013-2014 років, про які дуже багато розпоідала преса. Спочатку я працювала у правозахисному НГО, де опікувалася біженцями та кандидатами на політичний притулок. Моя робота полягала в напрацюванні пропозицій законів для українського парламенту, які б трохи більше захистили права цієї категорії людей. Ми також займалися переселенцями з українського Сходу. Україна — це моя любов з першого погляду! Я приїхала відразу після Майдану. Відчувалося, що країна рухається вперед. Мені дуже сподобалося, як мене прийняли, вразив динамізм людей, з якими випало працювати…
Ви відчули Україну європейською державою, чи “не до кінця європейською”, як люблять визначати у Франції?
— Я не вперше потрапила до Східної Європи. Перед тим вже відвідувала Росію, Польщу, балтійські країни… Я вже знала, чим характерна слав”янська ідентичність. Проте в Україні все було інакше. Я почувалася набагато краще, ніж, скажімо, в Росії, – менше обмежень, легше інтегруватися… Звичайно, існують відмінності, порівняно до Західної Європи, стосовно того, як люди поводяться, або на рівні архітектури, але що мені найбільше подобається, – люди не скаржаться! Їм вдається оптимізувати приємні моменти з щоденного життя дуже автентично. Такими ж автентичними є взаємини між людьми. Ми на Заході дещо травматизовані надмірним духом споживання… Отже, мій перший досвід був дуже позитивним, навіть якщо надворі стояла люта зима. Я познайомилася з багатьма людьми, з українськими родинами, дітьми, які навчалися у французькій школі при посольстві… Щойно повернулася до Франції, думала лиш про одне: як повернутися знову до України? Мені пощастило: вдалося знайти роботу в делегації Євросоюзу. Тут я змогла відкрити для себе інший аспект України: справжню фестивальну культуру, захоплюючий культурний розвиток. Дуже цікаво було зрозуміти, як працюють інституції, як ЄС та міжнародні організації співпрацюють з українською владою. Це дозволило усвідомити реальну вагу громадянського суспільства та зрозуміти, наскільки саме воно грає засадничу роль. Щось потужне відбувається на цій землі, я це відчула.
Читайте також: Філіпп де Сюрмен: «Заява про розірвання контракту пролунала доволі різко й несподівано»
Українські інституції не справили на Вас враження неповоротких бастіонів бюрократизму?
— Може й справили, але це — загальна проблема. Тут, у Франції, не краще.
Наскільки, на Вашу думку, впливові європейські столиці усвідомлюють, які саме виклики стоять сьогодні перед Україною, і наскільки, на Вашу думку, Брюсель готовий зрозуміти, що насправді відбувається в Україні?
— Я можу висловити тільки власне враження, яке відповідатиме лише моєму баченню. Чесно кажучи, думаю, що існує чимало західних європейців, яким складно визначити Україну як повністю незалежну державну ідентичність, з самостійною політикою. На жаль, це насамперед пов'язано з Росією. Все просто: наприклад, у Франції, окрім тих, хто спеціально досліджував Східну Європу, люди просто не знають Україну. Під Східною Європою багато хто розуміє передовсім Росію, та можливо, такі країни, як Польща. Загалом, у нас не знають інші слов'янські культури, крім російської. Це на загальному рівні. На політичному ж, я думаю, Україна не є пріоритетом. Французькі медіа про неї майже не пишуть. Коли я приїхала працювати в делегації ЄС в Україні, була здивована, скільки всього відбувається на Сході. Щодня — атаки, поранені, загиблі, але нічого цього не знайти в західних медіа. На мою думку, це наслідок низької зацікавленості політиків. Влітку, скажімо, делегація Міністерства закордонних справ Франції їздила на Схід, але це зовсім ніким не висвітлювалося. На рівні ЄС, у нашій делегації люди дуже активно працювали, зі справжньою віддачею, вони вже знали країну. Але на рівні Брюселю, Україна — це лиш одна з багатьох тем, над якими працюють.
Чи припускаєте Ви, що цей брак інтересу — наслідок також і роботи проросійського лобі?
— Складно сказати. Що я помітила, коли працювала в Києві, то це те, що російська політика моїм колегам не дуже подобалася. Коли ти щодня працюєш з українцями, важко, думаю, залишатися політично проросійьким. Навіть якщо я думаю, що західним людям не просто ставити себе на місце українців, розуміти їхнє бачення, усвідомити, що означає для них війна з Росією в щоденному житті. Ми дивимося на ситуацію ніби ззовні, відсторонено.
Безвізовий режим для України вкотре перенесли на невизначений термін. На Вашу думку, провідна причина — в особливостях української ситуації, в обачності та побоюваннях Заходу, в чомусь іншому?
— Думаю, є всього потроху. З одного боку, Євросоюз надав над міру широкі критерії до надання безвізового режиму Україні. Переговори тривали занадто довго. Критерії не беруть до уваги всі дисфункції системи того ж електронного декларування, наприклад, хоча згідно з критеріями, Україна виконала всі умови. В той же час існує очевидний острах з боку Європи, бо ЄС нині має послаблені позиції, і Брюсель почувається між Росією та Україною, наче поміж двома стільцями… Це — виключно моє спостереження, але думаю, що чим більше Євросоюз зможе тягти час, тим довше тягтиме.
Читайте також: Французькі праймеріз: вода на московський млин
Ви працювали в Україні з біженцями. Хто були ці люди? Ті, хто сподіваються на політичний притулок, економічні мігранти або ж бажаючі потрапити на Захід?
— Я бачила кілька росіян, відомих дисидентськими позиціями, а також осіб з Середньої Азії, які прямували до Західної Європи й вимушено зупинилися в Україні… Всі ці люди мали зовсім небагато прав й перебували в дуже складних ситуаціях. Також бачила чимало вихідців з Чорної Африки…
Їх повертали до держави, звідки вони походили, допомагали залишитися в Україні чи сприяли в тому, щоб вони змогли продовжити свій шлях?
— Тих, кого затримували в аеропорту, при перетині кордону, зазвичай відправляли назад. Якщо ж людей брали під арешт в Україні без документів, без подання на притулок, їх скеровували до спеціальних центрів, де вони залишалися часом на довгі місяці. Коли ж запит на притулок зареєстрований, відповіді інколи доводиться чекати рік, якщо не більше. Це — досить важкі умови життя, допомога від держави геть символічна… Україна має забагато інших нагальних справ. На жаль, цей контингент і не може бути пріоритетом, бо є власні переселенці зі Сходу.
Як Ви бачите розвиток подій довкола війни на Сході?
— Чесно кажучи, я думаю, що це триватиме роками. На жаль, існує забагато прикладів у сусідніх країнах. Усі спроби припинення бойових дій тривають якісь три дні — тиждень, і все починається знову. Україна не відступить, це зрозуміло. Не можливо уявити – ані з політичних, ані з культурницьких, ані з історичних міркувань. І якщо не буде жесту з боку Росії, ситуація не зміниться.
Допоки Путін залишається при владі, не буде жесту…
— Згідна. Надто важливо для Росії не відпускати Україну від себе.
Читайте також: Ніколя Енен: «Конфлікт між лібералами та популістами, на мою думку, значно важливіший, ніж боротьба правих та лівих»
Ви плануєте знов приїхати працювати на українські землі?
— Так, сподіваюся! Цього року почала вивчати українську мову. В Україні почуваюся неначе вдома та відчуваю, що є купа цікавих справ. Атмосфера дуже стимулююча, це дає бажання долучитися.
Як Ви пояснюєте той факт, що французький політичний клас настільки масово підтримує Росію, коли в інтелектуальних та дослідницьких колах чимало людей поділяють близькі до ваших позиції, ставляться до України зі співчуттям та симптією та намагаються її зрозуміти?
— Французький політичний клас — це переважно люди віком 50-60 років та більше, які знали СРСР. Вони мають зовсім інше бачення, ніж мої ровесники. Їх виховували в системі інших символів, їм складно сприймати кожну країну колишнього СРСР як окрему державну ідентичність. Для молоді Україна принадна, і ця сила притяжіння частково створена російською агресією. Ми бачимо українців як народ, який бореться, аби відбутися, і цього в Європі вже давно не бачили! Це для нас Євросоюз — давно здобута реальність. У Франції – демократія, гарантовані права, привілеї… Аж раптом до європейської сім”ї народів долучається молода, динамічна країна, яка відвойовує свою незалежність, бореться за свої цінності, і також захищає Європейський Союз… Що принаджує також, то це культура — старовинна й автентична водночас. Викликає повагу прагнення українців залишатися близькими до своєї культури та коріння. У Франції, на жаль, надто ревно скасовують традиції.
—————————————————-
Сюзанн Баркеро — народилася в листопаді 1990 року. Має дві вищі освіти: лінгвістичну та політологічну. 2015 — працювала в Києві в ГО HIAS. 2016 — робота в політичній секції делегації Євросоюзу в Україні.