Підозрюю, одна з причин багатьох речей, що відбуваються (чи не відбуваються) у Шумську, містечку на 5 тис. осіб, ховається в географії. Відстань до найближчих обласних центрів — Тернополя та Рівного — по 100 км, відсутність залізниці та промисловості створюють відчуття дрімоти. Після полудня на базарі зачиняють кіоски, остання маршрутка на села від’їжджає о п’ятій вечора, а останні автобуси за межі району — о шостій вечора тернопільський та о пів на восьму нетішинський.
Здавалося б, окрім знаку на в’їзді «Шумськ 1149», більше нічого не вказує на тисячолітню історію.
Велика Волинь
«З Рохманова подавсь до Шумська. Погане мiстечко, сама жидова, пан продає клапоть поля, але цiна ще солонiша, нiж у Рохмановi, мовляв, при мiстi», — така перша згадка про Шумськ у романі-трилогії «Волинь» Уласа Самчука (1905–1987), який частину свого життя мешкав на Шумщині, у селі Тилявка.
Читайте також: Донецьк. Фронтирне місто
Проте далі трапляється все-таки оптимістичніший опис містечка початку ХХ століття:
«З полудня виїхали на шлях бiля Шумська. Їхали дуже болотяною дорогою через Васькiвцi, потiм звернули до Рохманова. Коли вибрались на рiвне, конi ледве ступали. Для Володька нове видовисько. Злiва видно великий став, велику рiчку, мости через неї, далi мiстечко, будинки критi черепом, високi вежi якихось церков, сонце все то скiсно освiтлює. Дуже тут гарно, даремно мама так нарiкають».
Високі вежі церков і досі можна побачити, якщо дивитися з того самого ракурсу, що й Володько, головний герой трилогії «Волинь» Самчука. Я спостерігала їх щодня з 8-го по 11-й клас, ідучи з Рохманова до Шумська в ліцей. Маршрутки тоді ще не ходили, а поодинокі автобуси були напхом напхані людьми, і ми йшли пішки через дві греблі, на яких завжди було вітряно. Якось поперед нами навіть бігла косуля, ми так і йшли позаду неї половину дороги, аж поки вона не звернула в бік лісу.
Великого ставу вже не було: після тотальної меліорації за Брежнєва він перетворився на луки — луг, як у нас кажуть. Дорогу з Рохманова до Шумська можна було скоротити, іти не асфальтом, а стежкою через луг, перейти через невеликий місток Вілію, русло якої теж було вирівняне, далі повз стадіон і запорошену автостанцію, а там вузькою вуличкою підняти вгору до костелу.
Дві вежі костелу Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії височіють над одно- та двоповерховими будинками. Храм збудували в середині ХІХ століття. Із приходом «других совітів», після 1945 року, святиню закрили, перетворивши її спочатку на склад будматеріалів, а потім на свинарник. А у квітні 1985-го, після Великодня, комуністи висадили костел у повітря.
Ширяться чутки, що ті, хто підривав святиню, закінчили погано: когось паралізувало, хтось помер не своєю смертю.
Теперішній храм відбудовано протягом 1995–2005 років. Зараз там править месу нечисленна римо-католицька громада. Зрештою, мені так і не довелося побувати в ньому, бо він переважно зачинений.
Читайте також: Кропивницький. «Місто-сад» і ті, хто його рятували
Далі дорога до ліцею пролягала повз православний храм, який із початку свого існування встиг побувати під різними конфесіями — від греко-католиків до православних. Нині там по черзі правлять службу громади УПЦ КП і УПЦ МП.
Протистояння Московського та Київського патріархатів на Шумщині особливо загострилось у 2000-х. У сусідньому Рохманові — із бійками, «тітушками» з Почаєва (звісно, тоді їх ще так не називали) та закриттям храму. У Шумську на випускному класи розділялися й кожен ішов у свою церкву: українці, як називали прибічників УПЦ КП, прямували до української, інші — до московської.
Наш клас був у ліцеї чи не першим, який на випускному не розділився, а таки гуртом пішов на молитву до церкви Київського патріархату.
Припускаю, на нас тоді вплинула Помаранчева революція, під час якої ми дружно зривали уроки та йшли під пам’ятник Шевченку. Тож не розділятися на конфесії під час випускного — це було логічне продовження.
***
А що сталося з усіма тими євреями, про яких згадував один із персонажів Самчукової «Волині»?
Така сама трагедія, що й в інших українських містечках: під час Другої світової війни нацисти зігнали єврейське населення району в гетто в Шумську. А в липні 1942 року більшість мешканців того гетто — за деякими даними, близько 2,5 тис. осіб — розстріляли.
Декого з євреїв урятували місцеві жителі та навіть стрільці поліції. Одну з карних справ нацисти порушили проти командира поліційного підрозділу в Шумську Миколи Красіцького саме за допомогу євреям.
Минуле, яке зникає
Будівлю райдержадміністрації — «бєлий дом», як кажуть місцеві, — ви впізнаєте відразу. Вона схожа на сотні інших будівель райдержадміністрацій у сотнях інших райцентрів. Біля неї стоїть пам’ятник зажуреному Тарасові Шевченку, відносно нещодавно пофарбований із червоного в чорне.
Неподалік — серце міста — базар. Місце, куди приходять і приїздять із далеких сіл району та навіть із сусідньої Хмельниччини по-святковому вбрані люди купувати, продавати, роздивитися товари, просто погуляти, попити пива чи квасу та з’їсти курку-гриль у забігайлівці.
Читайте також: Володимир-Волинський. Пафос історії, напівсон сучасності
Іноді мені здається, що на базарі нічого не змінилося ще з часів 1990-х, коли в неділю напередодні 1 вересня ми йшли купувати нові туфлі й зошити: ті ж палатки, навіть розкладка з пресою, побутова техніка з кузова вантажівки, дивани, які стоять просто на асфальті, скиданий докупи одяг секонду та акуратні вішачки з блузочками й кофтинками, привезеними з хмельницького базару.
Якось у дитинстві мені потрібно було продати відро порічок і я чомусь дуже соромилася. Тож першому-ліпшому покупцеві сказала занижену ціну й одразу ж продала всі порічки.
Напевно, ви вже встигли подивитися на костел і церкву, може, навіть зайшли до місцевого краєзнавчого музею, пройшлися центральною вулицею Українською, попили квасу на базарі, купили трохи чорниць, назбираних у шумських лісах, які тягнуться аж до Кременецьких гір і до Дубна. Лісах таких великих, що в 1940 роках там не могли не з’явитися загони Української повстанської армії, які спершу боролися проти нацистів, а потім проти більшовиків.
Минуле в Шумську зникає, як зникли шумські князі, — міркуватимете ви, прямуючи на схід вуличкою, яка веде до озера й парку Соснина, де колись розташовувався князівський град. Блискуча гладінь води, легкий вітерець, шум сосон, гавкання собак у найближчих дворах — здається, ви опинилися десь далеко поза цивілізацією. А проте, це лише десять хвилин ходи від центру містечка.
Читайте також: Львів. Логіка сну
Соснина — це місце, куди традиційно йдуть випускники зустрічати сонце. Хоча його там зустріти складно, бо якраз зі східного боку високий пагорб, порослий соснами. І князівського граду немає.
Можете ще піти в інший бік від центру — на південний захід. На Старому цвинтарі височіє хрест. Це могила курінного УПА Кропиви — Василя Процюка, начальника штабу групи УПА-Південь, який загинув тридцятирічним. А далі, за хлібзаводом і маслозаводом, перейдіть вузьким містком річку Вілію — і опинитеся в первісному хаосі буяння та цвітіння кущів та зілля. Але краще ходіть стежками, напролом пертися не варто, там починаються торф’яники — небезпечно.
Звісно, ми знали дорогу й улітку так скорочували шлях із Шумська до Рохманова. Купували морозиво й потім повільно брели стежкою між верболозами. Сонце припікало, морозиво швидко тануло, ми з подругою теревенили й чалапали додому пішки, як персонажі Самчукової «Волині».
Перед тим, як їхатимете з Шумська кудись далі, може, в Острог чи в інший бік, до Збаража, купіть і візьміть із собою шумського хліба. Колись один мій знайомий так пригостив мене частунком із малої батьківщини: привіз до Києва велику буханку шумського сірого хліба. Це буде вам замість магнітика. І смачно ж.
Фото з архіву Аркадія Боярського