Інколи лобістам здається, що їх не люблять. Джеремі Ґелбрейт із лобістської фірми Bruson-Marsteller розповів про поїздку на таксі вулицями Осло. Він мило розмовляв із водієм, аж доки той поцікавився, ким працює його пасажир. Далі їхали мовчки. Гізер Подеста, лобістка із Вашингтона, зухвало носить значок із літерою L, щоб показати: вона пишається своєю професією.
Звичайно, компанії хочуть так подати свої справи владі, щоб їхній голос почули напевне. У Сполучених Штатах право звертатися до уряду зі скаргами гарантоване Конституцією. І що більше він втручається в економіку, то більше приводів для лобіювання. Але те, що цілком має сенс для окремої компанії, може закінчитися плутаниною на загальному рівні.
Політолог Мансур Олсон стверджував, що невеликі групи виробників мають помітний стимул об’єднуватися для захисту наявних податкових лазівок і субсидій, бо такі пільги їм дуже вигідні. Він виклав свою теорію у виданій 1982 року книжці «Розквіт і занепад націй» («The Rise and Decline of Nations»). Мільйонам платників податків і споживачів, які оплачують ці пільги, вони коштуватимуть мізер, тож у них майже не буде стимулів лобіювати усунення останніх. Тому групи за інтересами постійно міцнішатимуть, а це зменшить потенціал економіки.
Принцип крапельного менеджменту
Лобіювання все ще визначається інтересами виробників. У ході проведеного компанією Sunlight Foundation аналізу лобіювання, пов’язаного з фінансовою реформою Додда – Франка у США, виявилося, що від червня 2010-го до червня 2013 року федеральні регуляторні органи у 14 разів частіше зустрічались із представниками банків, аніж груп захисту прав споживачів. Сам лише Goldman Sachs зустрічався з регуляторами 222 рази, а 20 найактивніших груп, що лобіювали проведення реформ, – 287. У списку найактивніших учасників розмов із регуляторами провідна група на підтримку реформ стоїть на 30-му місці. У Британії виробники напоїв від 2010 до 2013 року провели 130 зустрічей із урядовими структурами; у підсумку план запровадження мінімальних цін на алкогольні напої було покладено під сукно.
Читайте також: Світ про Україну: олігархи та їхні лобісти, роль «праворадикалів» та історичні міфи
Найвпливовішими в цьому ремеслі вважають американських лобістів із Кей-стрит у Вашингтоні, але їхній успіх відносно недавній. 50 років тому найняти професійних лобістів чи мати офіс у столиці США могла жменька великих компаній. Тоді адміністрації президентів Ліндона Джонсона, Річарда Ніксона і Джиммі Картера розширили роль держави і збільшили вплив регуляторних органів.
У середині 1960-х років, коли американський юрист і правозахисник Ральф Нейдер боровся за належну безпеку в автомобілях, концерн General Motors не мав жодного лобіста у Вашингтоні. Вважають, що все змінилося 1971-го, коли корпоративний адвокат Льюїс Павелл подав службову записку, звинувативши американський капіталізм у тому, що на натиск він відповідає «поступками, некомпетентністю й ігноруванням проблеми». Бізнес почав об’єднуватися. Кількість членів Торгової палати зросла від 36 тис. у 1967 році до 80 тис. у 1974-му, а до 1980 року подвоїлася й сягнула 160 тис.
Лобіювання створює власну інерцію. Побачивши його в конкурентів, інші компанії робитимуть те саме, щоб не залишитися позаду. І схоже, воно навіть діє. Поміж 100 найбільших концернів США, за версією журналу Fortune, для 10 найактивніших лобістів у 2010 році середня ефективна податкова ставка дорівнювала 17%; для 80, які найменше займалися лобіюванням, – 26%. Воно може бути потрібне і для того, щоб не допустити ухвалення несприятливих законів, які на руку впливовим політичним групам. В індустрії фінансових послуг лише недавно зрозуміли потребу організовуватись у Брюсселі, де криза 2007–2008 років збурила хвилю політичних суперечок.
За словами старшого партнера у Sunlight Foundation Лі Дратмена, професійним лобістам інформаційна асиметрія лише на користь. Компаніям лобісти потрібні, аби знати, що відбувається в уряді. Їхні інформатори надзвичайно зацікавлені в тому, щоб підігравати всім загрозам і користатися зі зручних нагод, які вимагають іще більше лобіювання. Їм також вигідно заявляти, що компанії повинні лобіювати свої інтереси поодинці, а не об’єднуватися в галузеві асоціації. Коли закони змінюються на користь окремих фірм, вони стають заплутанішими, що викликає потребу додаткового лобіювання для подолання цих складнощів. Дослідження Дратмена свідчить, що найкраще робити прогноз лобіювання компанії на будь-який рік за його ж таки результатами впродовж попереднього.
Схоже, все це ще дужче ускладнило регуляторне й податкове законодавство. Від 2001-го до 2011-го кількість сторінок в американському Податковому кодексі подвоїлася, а слів – збільшилася до 3,8 млн. Ця заплутаність важким тягарем лягає на економіку, що Олсон передбачав іще 30 років тому.
Дискусії з приводу лобіювання зазвичай зосереджуються навколо Америки, але це переважно тому, що вона нічого не приховує. У Китаї, наприклад, ця справа не вважається професійним видом діяльності, але навряд чи хтось повірить, що тамтешні бізнесмени не мають виходів на владу; зрештою, багато фірм перебувають у частковій державній власності.
У Європі лобісти збираються в Брюсселі на вулиці Бейяр, яка стала аналогом вашингтонської Кей-стрит. Правила захисту комерційної таємниці тут набагато м’якші, ніж у столиці Сполучених Штатів; реєстрація в базі даних лобіювання добровільна, тож насправді лобістів може бути набагато більше, ніж близько 30 тис. зареєстрованих. Але принаймні Європа, на відміну від США, запровадила суворі обмеження на внески під час політичних кампаній.
Читайте також: Політика і гроші. Єжи Стемпєнь про особливості фінансування політичних партій
Оскільки лобіювання зазвичай справа великих давно відомих компаній, постає запитання: чи немає тут дискримінації дрібніших нових груп. Складна регуляція створює перепони для входження в цей світ. А зараз, коли виборці обурені зниженням рівня життя, вони хочуть знати, чи не сприяє лобізм виключно багатим.
Що можна купити за гроші
Дратмен наголошує, що «ніхто нікого не купує і не підкуповує. Але гроші є механізмом фільтрування або обмеження доступу». Товстосуми швидше дістануть доступ до конгресменів, аніж бідні. Це може призвести до того, що політика сприятиме багатим людям і великим компаніям, забезпечуватиме їм іще більше коштів, якими вони ще активніше фінансуватимуть лобіювання. Показово, що п’ять найбільших жертводавців президентської кампанії Мітта Ромні 2012 року діяли в галузі фінансових послуг, а працівники Microsoft і Google становили дві із п’яти найбільших категорій донорів Барака Обами.
Таке замкнене коло непокоїло президента Вудро Вільсона ще 100 років тому. На його думку, «країна серйозно зацікавлена, щоб прості люди не залишилися без представлення їхніх інтересів і без права голосу в цих питаннях у той час, коли цілі армії розумників намагатимуться штучно впливати на громадську думку й не зважати на інтереси суспільства задля власної вигоди».
В Америці правила стали суворішими 2006 року, після корупційного скандалу за участю Джека Абрамоффа, який опинився за ґратами через підкуп державних чиновників. Нині закон вимагає від лобістів називати своїх клієнтів і способи оплати. Але в деяких моментах регули дуже дивні. Наприклад, лобісти повинні вказувати, з якими владними структурами вступали в перемовини (наприклад, із Конгресом), а не з якими особами (як-от конкретним конгресменом). І хоча вони вже не можуть пригощати депутатів обідом, але мають змогу фінансувати виборчі кампанії.
У своїй книжці «Достобіса грошей» («So Damn Much Money») Роберт Кайзер написав, що за всю його кар’єру провідний лобіст Джеральд Кессіді із дружиною дали понад $1,3 млн на електоральні кампанії конгресменів.
Читайте також: Щупальця бюрократії
Попри те що лобіювання непокоїть багатьох, воно нікуди не подінеться. Як зауважила Гізер Подеста, «Вашингтон щодня збирає переможців і переможених; хочуть вони цього чи не хочуть, але хтось пан, а хтось пропав. Клієнти, які про себе не нагадують, відразу ж забуваються. Конгрес завжди чує багато різних голосів, що говорять про різні питання; у кожній суперечці є дві сторони,
і вибирають між ними конгресмени». На її думку, жоден депутат не хоче бачитися противником інтересів власних виборців. Зі свого боку, Ґелбрейт звинувачує переважно політиків, а не самих лобістів у сумнівній репутації цієї професії.
Проблема не так у відвертій продажності, як у непрозорості; громадянам не відомо, чи політичні рішення ухвалюють з об’єктивних причин, чи на публічних людей впливають добре проплачені лобісти. А компанії розуміють, що не можуть відмовитися від лобіювання, бо програють. Дратмен пише: «Якщо політика – це ринок, то він більше нагадує східний базар, де ніколи не знаєш, що продаватимуть, і торгівля дуже непередбачувана. Ціни не вказуються й постійно змінюються. Потрібно платити навіть за вхід».