Таке звичне для нас сьогодні слово «корупція» вигадали римляни. Corruptio (від corrumpere – псувати, розкладати, розбещувати) позначало ціле ґроно суспільних хвороб, які породжувалися продажністю урядовців, протекціонізмом, шантажуванням, завдаючи шкоди спочатку республіканським, а згодом й імперським інститутам Давнього Риму. До них зараховували всі форми співробітництва між громадянами та владою в «тіньовій» сфері, де до уваги брався перш за все приватний інтерес. Цей приватний інтерес, суперечивши закону, в кінцевому підсумку підважував і послаблював механізми державного управління.
Приблизно в такому самому значенні поняття «корупція повернулося до європейської культури та суспільної думки вже у XVI ст., коли абриси державної будови та механізми суспільних відносин почали пробуджуватися від середньовічної сплячки. З того часу не вщухають суперечки довкола того, чим же є корупція в сучасному світі.
У XXI і особливо, в XX століттях – з їхніми шаленими темпами соціальних змін, економічного зростання й перекроювання політичних систем – в суспільстві з’явилося чимало сфер діяльності, які стали надавати абсолютно нові можливості для виникнення невідомих до того соціальних проблем. Корупція, на відміну від античності, перестала бути монополією влади, сміливо завойовуючи інші життєві простори – приватний бізнес, масмедіа, освіту, систему охорони здоров’я тощо.
Відповідно до нових можливостей, корупційні механізми почали ускладнюватися, групуючись на двох умовних рівнях. Перший з них – це, так би мовити, примітивна корупція, коли, наприклад, за одержання концессії чи певного дозволу чиновникові віддячують «конвертом». Тут в обігу перебувають мільйонні банківські рахунки, дорогі авто, яхти тощо. Втім, у будь-якому випадку «конвертовані» хабарі лишаються таланом низового рівня корупціонерів або ж бідних країн зі слаборозвиненою чи нестабільною економікою та низьким рівнем життя.
Другий, відповідно ієрархічно вищий механізм – це корупція послуг, «невидимих» хабарів. Цей механізм впевнено освоїв не лише високі коридори державної влади, але й став панівним у великих транснаціональних компаніях. На відміну від першого типу, основною цінністю для агентів корупційної оборудки (нею може бути будь-що: укладення вигідного контракту, підписання угоди, прийняття судового рішення) є не гроші, рухоме чи нерухоме майно, а зв’язки, кар’єрні підвищення, доступ до інформаційних ресурсів, перерозподілу бюджетних або фондових коштів. В цій ситуації корупціонер у обмін на свої послуги дістає просування по службі, гарантію вступу до престижного університету когось зі своїх родичів, або отримає відпочинок на дорогому курорті.
Найбільша ж проблема криється у зв’язку корупційних механізмів з традиціями та цінностями суспільства, в якому вони діють. Практика урядування (заснованого на клієнтизмі, родинних зв’язках та ієрархізованому отриманні хабарів) у таких країнах, як Бангладеш або Індонезія погляду європейських демократичних цінностей є цілком корупційною. Та в цих суспільствах такі звички – це серединна вісь, навколо якої обертаються коліщата державної влади, соціальної політики та економіки. А інших – чи то не іс- нує, чи то вони занадто слабкі. Розуміння корупції та усвідомлення її шкідливості великою мірою залежить від правової свідомості – уявлень про законне та незаконне. Відтак суспільство може не тільки дивитися на корумпованість чиновників крізь пальці, але й толерувати й навіть схвалювати їх дії як загальноприйнятні, «нормальні». З цьго погляду зараз вже прийнято говорити про так звану чорну та сіру корупцію, ступінь шкідливості/безпечності якої вимірюється не з позицій національних інтересів, а з позицій ставлення до них пересічних громадян та еліти. До сфери «чорної» (негативної) корупції належать випадки, що їх засуджують і громадяни, й політична еліта, тоді як до сфери «сірої» (помірної) – вчинки, котрі найчастіше засуджуються громадськістю, але виправдовуються урядовою елітою.
Між іншим, згідно зі спеціальними дослідженнями, які проводилися на рубежі 1990 – 2000–х років у Україні, чиновники на 20% рідше за своїх співгромадян засуджували практику використання підношень, хабарів, а то й шантажу для впливу на посадовців…
У випадку корупції, здається, краще мати справу не з «біло-сірими’BB півтонами її специфіки, а все ж таки з її «чорним» варіантом – його принаймні видніше, а, отже, й очевидніше, як здолати.