Ірландці самостійно вибороли незалежність своєї країни, вступивши у відчайдушну боротьбу з мілітарною потугою Великої Британії. Хоча була й велика допомога ірландської діаспори. Варто нагадати, що в США їх живе у кілька разів більше, ніж в Ірландії. Поміж американських ірландців були сенатори, конгресмени, політики, мільярдери, але головне зробили самі жителі колишньої першої британської колонії. Проте від пропозицій зарубіжних ірландців також ніхто не відмовився.
Якщо придивитися до особливостей виникнення Держави Ізраїль, то ми побачимо, що й там спостерігалася велика допомога могутньої світової єврейської діаспори (над усе США, Британії, Франції) і великих держав, що були морально вражені Голокостом. Але вирішили справу насамперед єврейські партизани, які гинули в боях проти британських окупаційних військ у Палестині та арабських формувань, єврейські національні лідери, які сміливо брали на себе відповідальність за долю свого народу, розуміючи, що все вирішується (за величезної важливості реакції зовнішнього світу) на просторах Ерец-Ісраель. Якби справу було програно там, світ Ізраїлю не допоміг би…
Коли жителі північноамериканських колоній розпочали війну за незалежність, їм допомагали Франція, Іспанія, Росія, але все залежало від героїзму й мілітарного вміння американських фермерів, городян та їхніх генералів.
Отже, в усіх цих випадках на першому місці був внутрішній чинник, а зовнішній виявився лише допоміжним, не вирішальним. Колись Леся Українка вельми промовисто розповідала про перспективи того, хто визволиться сам, і того, хто буде визволений кимось ззовні, без власної участі. Здається, чинна влада України діє за другим варіантом Лесиних передбачень…
Читайте також: Випробування топонімією. Чи достатньо прибрати лише радянські назви
Замість того щоб максимально мобілізувати внутрішні резерви України, Порошенко, Яценюк, Турчинов, Гройсман зробили головну ставку на «Захід, який нам допоможе…»
Але західні уявлення про успіх у припиненні нинішньої російсько-української війни не завжди збігаються з українськими. Для Заходу це може бути й замороження конфлікту із визнанням російських псевдодержав «ДНР-ЛНР», такого собі сучасного московського «Маньчжоу-Го»… Навіть якщо внаслідок усіх цих переговорів від країни залишиться 70% території, для Заходу це не буде трагедією, це буде трагедією для України.
Дивна політика нинішньої української верхівки, цілком капітулянтська, з елементами зовнішнього управління з боку західних союзників, неефективна, часом провальна, пояснюється тим, що Порошенко і Ко не вірять в Україну, бояться її народу (зокрема й особливо третього Майдану) і мають на те підстави, будучи частиною антинародної олігархічної системи, боротися з якою вони не хочуть, що й продемонстрували доволі переконливо протягом року після приходу до влади.
Тому вони намагаються не залучати маси до політичних процесів, тримати їх на відстані від них. А оскільки в ситуації війни і кризи в економіці без мас нічого не зробиш, лишається тільки сподіватися на допомогу й активну участь в українських справах Обами, Меркель, Кемерона та Олланда. Через відсутність потужної опори всередині країни вони шукають її за кордоном і змушені погоджуватися на будь-які умови.
Порошенко і його команда та політичні союзники справляють враження колективного Ґорбачова. Колись цей діяч мав шалений успіх у світі, де натхненні маси скандували «Ґорбі, Ґорбі!». А в СРСР він був предметом анекдотів, глузувань і сарказму.
Наші можновладці ніяк не хочуть збагнути, що авторитет політика на світовій арені на 90% залежить від його реального авторитету всередині власної країни. Чинна влада України також не розуміє деяких, здавалося б, елементарних речей. Наприклад, можна нескінченно просити зброю в західних союзників, але важко їм пояснити, чому країна, що входить до десятки найбільших світових експортерів зброї, не здатна забезпечити нею власну армію. Щось тут не те… Може, досить озброювати шейхів Перської затоки? Час уже подбати про українське військо. Якщо Україна неспроможна очистити свої Міністерство оборони, Генштаб, МВС, СБУ від російської агентури, саботажників, хабарників, корупціонерів, шкідників, то хіба це проблема американського ФБР? Чи, може, США, Британія, Франція, Німеччина повинні позбавити команду Порошенка від усякого шкідливого мотлоху?
Чиатйте також: Коли ж прийдуть нові українці?
Як казав Фрідріх Ніцше: «Допоможи собі сам, і тоді кожен тобі допоможе». Україна в особі Порошенка, Яценюка і Ко вперто не бажає собі допомагати. Тут можна навести цілий мартиролог невиконаних реформ, нездійснених перетворень, неухвалених кадрових рішень тощо.
Звідси доволі холуйська поведінка наших достойників перед західними союзниками, бо треба нею приховувати власну неспроможність.
Так, ми повинні уважно, лояльно й поштиво вислуховувати західні поради і нотації (що часто не мають геть нічого спільного з нашими реаліями), приємно усміхатися партнерам, але, не боячись скандалу, робити своє. Зрештою, все вирішує кінцевий результат, а переможця таки ж справді не судять… Зате переможеним горе, як висловлювався один ворог Риму і вождь племені галлів.
Ну хто б стратив Порошенка, якби під час російської атаки в Дебальцевому він завдав удару на інших ділянках фронту, звільнив кілька міст Донбасу, які на той момент практично нікому було утримувати? У крайньому разі послався б на ексцес виконавця, на гарячкуватість своїх генералів. Позиція бездоганного шкільного відмінника не завжди є найпродуктивнішою. Не треба пнутися зі шкури, щоб здаватися перфекціоністами за рахунок утрати територій і суверенітету.
Виграти цю війну за незалежність України зможе тільки сама Україна. Шинн Фейн!