Коли ажіотаж (сварка? хайп? срач?) трохи відлунав, можна спробувати відносно тверезо підбити підсумки. Я, безумовно, не про Ліну Костенко — Ліна Василівна не має потреби в моєму захисті, вона за життя здобула той статус, який дозволяє дивитися із заслуженого нею символічного п’єдесталу на наші ворушіння десь там, унизу. І не про Жадана — Сергій має дивовижну вдачу, перебуваючи під мікроскопом суспільної уваги в якості вже не літератора, а медійної постаті, не взяти жодної фальшивої ноти. Мої роздуми — про наші стосунки з відносно давнім минулим. Не пам’ятаю, щоби колись інтерв’ю не з політиком, не зі скандальною зіркою, а всього лише з поетесою, хай легендарною («В нашій літературі кожна людина потрібна» — Ліна Костенко) збурило такі емоційні суперечки серед людей, здавалося б, далеких від проблем красного письменства. Це наочно показує, як багато в нашій спільній свідомості непроговореного, як далеко ми від згоди щодо, здавалося б, констант нашої культурної ідентичності.
Ліна Василівна, краще за інших знаючи ціну своїм сучасникам, тим не менше знаходить майже для кожного з них стримане, але добре слово. Загребельний, Гончар, Бажан, Рильський, Тичина — хтось із них був завзятим функціонером, хтось обмежувався писанням од во славу мудрої партії, хтось насолоджувався своєю владою над колегами, хтось, навпаки, допомагав, просував, захищав, але всі вони були обличчями тієї казенної, нещирої, часом потворної культури УРСР. Більшість із них залишилися в кращому разі рядками в підручнику, а то й максимум назвами вулиць, за якими ані постатей, ані текстів. Хто сьогодні з доброї волі візьме в руки той «Собор» Гончара, який свого часу сприймався мало не як антирадянський? Навіщо читати Загребельного, якщо є Капранови з Кокотюхою й безліч цілком приступного історичного нон-фікшну? Забули, на макулатуру. Й оце Костенкове «так, але…» спровокувало хвилю протесту більш молодих людей, дотичних до літератури: як можна виправдовувати упирів, коли в той самий час убивали Стуса? Переконаний, що саме Ліна Василівна, довгий час гнана, виключена з якихось там письменницьких організацій, невиїзна й, головне, позбавлена можливості друкуватися, має повне моральне право бути — ні, не адвокатом, усього лише мудрим і справедливим свідком.
Чи варто сортувати упирів за ступенем потворності? Адже українські письменники в СРСР по праву зажили слави взірцевих пристосуванців, ідеологічної обслуги режиму. І нікому в світі не було цікаво про нігті й пальці, ніхто не враховував, що найбільшим своїм ворогом імперія вважала не американський імперіалізм і не сіонізм, а «укрáинский буржуазный национализм». З американцями радянські керманичі врешті-решт навчилися домовлятися, євреїв хоча б потроху так чи так відпускали в еміграцію, українців тиснули до останнього — це не моя оцінка, це Йосиф Зісельс, який за свій «сіонізм» отримав дві ходки. А офіційно дозволена українська література стала продуктом негативної селекції. Або капітуляції.
Розповідав приятель, батько якого непогано знав Павла Тичину: каже, той до такої міри перелякався на початку 30-х, коли снаряди лягали буквально поруч, що до кінця днів був, як би тепер сказали, людиною з інвалідністю, ПТРС і все таке. Як? «Партія веде» — всього лише симптом хвороби? Не тільки, то був істеричний вихлюп ілюзії, яку, до слова, сповідували майже всі безумовно лояльні «генеральній лінії» митці Розстріляного відродження. Про ілюзію слід окремо: віра в якийсь там комунізм, тобто теоретичну можливість кращого майбутнього хай ціною численних жертв, зате вже раз і назавжди, була стрижнем свідомості більшості наших інтелектуалів аж до кінця «відлиги», в декого навіть до кінця СРСР. Просто розстріляним «пощастило» не мати шансів далі скурвитися. Може, «скурвитися» — не зовсім точне слово? Квартира в будинку «Роліт», наклади, путівки в будинок творчості в Ірпені, місця в президії, закордонні відрядження — багато для кого то був єдиний зрозумілий сценарій, а можливість чинити опір взагалі не розглядалася, вона була поза межами їхньої уяви. Далі лише варіації в рамках індивідуального розуміння порядності. Страшно? Авжеж. Це й є комунізм, дитино! Не розумієш? Тобі пощастило народитися пізніше.
А як же все-таки Стус, Світличний, той же ж світлої пам’яті Калинець? Виходить, можна було протверезіти? Можна. Мирослав Маринович порахував діячів дисидентського руху за весь час від 1960-х аж до кінця УРСР, вийшло 5 тисяч, десь 0,01%. Нам ще пощастило, деінде в інших країнах і тих сотих відсотка не було. Не забуваймо ще героїв української партизанки, але там зовсім інше тло, інша інерція. Незле було би, якби українська історія складалася б із самих героїв і геніїв: хоробрий Сагайдачний, мудрий Острозький, візіонер Орлик, проривний Шевченко, модерністка Леся. Ну й для рівноваги щось зовсім інфернальненьке, в дусі Шекспіра: несамовитий Святослав, Гонта зі свяченим ножем, безбаштовий Махно… Та не буває ніде й ніколи націй суцільних героїв, озирніться навколо. Наші сьогоднішні герої після повернення теж будуть змушені жити побіч із більш, скажімо так, слабкодухими.
Заклики зважати на історичні обставини, враховувати тогочасний контекст справедливі лише частково. Якщо бути тут послідовним, доведеться оголосити порядність, справедливість, вірність, шляхетність категоріями відносними, історично зумовленими, отже не універсальними. Дехто так і вважає. Однак протилежний ригоризм і безкомпромісність заводять у глухий кут. Так, не було в нашій історії більшої національної трагедії, ніж роман українців із комунізмом, тим більше комунізмом російського зразка. Бром в аптеках уже не продають, проте якщо викреслити цей період, а потім ще численні періоди співпраці з імперією, аж до епізодів керування нею окремими вихідцями, ми залишимося без історії. Тож, як заповідав ще Тацит, доведеться sine ira et studio (без гніву й упередження) подивитися на себе в дзеркало й визнати, що ми нинішні, такі моральні й розумні, є продуктом недосконалих, а часом непривабливих предків. То що ж, іти вішатися? Тим більше, що в більшості інших націй минуле було не менш страшне й потворне, а предки ніяк не презентабельніші. Це навіть не про толерантність, тут трохи інший поворот: свідомо визнаючи себе спадкоємцями недосконалого минулого, ми виробляємо протиотруту. Не універсальну й не всесильну, але краще з нею, аніж без неї.
Щодо недосконалості тут є ще один аспект, про який я казав і казатиму. Ми сьогоднішні, не лише моральні, а й сучасні та просунуті, відвертаємося від УРСР в його культурних і побутових проявах, бо крім безпосередніх маніфестацій зла в чистому вигляді бачимо там ще безліч несмаку, безпорадності й повітової обмеженості. Забуваючи, що отой запізнілий на століття «сільський клуб», оте фолк-вар’єте разом із безпорадними (втім часом і геть не безпорадними) книгами, фільмами, картинами тощо були єдиною дозволеною формою збереження ідентичності після фізичної страти носіїв і знищення продуктів будь-яких просвітків модерну. Можна відвертати носа і з висоти нашої досконалості кепкувати із совків у вишиванках і віночках, з рушниками й бандурами. Знову-таки забуваючи, що це вони, такі смішні й вразливі, донесли до нас мову та традиції, які інакше були би незворотно втрачені. Тому крім легкого й безкарного режиму снобізму час від часу варто вмикати режим вдячності. Так, саме вдячності.
А культурні постаті минулого — можна, звісно, затаврувати їх гамузом і викинути на звалище, а можна вдивитися в кожного окремо, як ми робимо (або мали би робити) із сучасниками, й судити їх за те, що вони зробили, а не те, чого не могли або злякалися зробити. Я застав добрячий шматок радянського часу, ковтнув досхочу того задушного повітря, всмоктав безпорадність страху й обережності, просякся впевненістю в безнадії й неможливості колись щось змінити, відчув послужливу спокусу плисти за течією, заплющивши очі на речі, на які необхідно було дивитися впритул. Це досвід, який передати неможливо, його можна тільки описувати більш-менш переконливо залежно від міри таланту, якщо раптом хтось захоче вникнути.
Тому, згадуючи ікони з минулого, якими неможливо пишатися, я їх не проклинаю, я їх оплакую.