Кінодокументалістика завжди балансує на межі сухих фактів і глибоких емоцій. Якою є роль останнього зі згаданих елементів?
— Для мене це саме те, яким має бути документальне кіно. Буває так, що документалки знімають журналісти про політику. Так само вони створюють політичні шоу, проте все це задля досягнення політичного ефекту. Те документальне кіно, яке мені подобається і мене зачіпає, завжди стосувалося питання, що означає бути людиною, і показувало це під різними кутами. Як на мене, то таке кіно має копати глибше, не лишатися на рівні сухого фактажу, а йти далі, пояснювати, хто ми такі, що робимо, як можемо покращити себе та чому обираємо часто хибні шляхи.
Справді, нерідко люди тримають свої справжні емоції та почуття глибоко в собі. Дістатися до них — це щонайменше половина вдалої роботи режисера-документаліста. Для того треба навчитися довіри. Як я цього досягаю? Складно відповісти. Намагаюся бути щирим зі своїми героями в тому, що бачу. Якщо ж вони мені кажуть, що побачене зовсім не відповідає дійсності, приймаю цю думку. Показую своїм героям відзнятий матеріал під час процесу зйомок, щоб дати зрозуміти власний задум. Гадаю, що всі ми, як люди, хочемо показати не лише свої позитивні риси, а й негативні також. Я ж, чесно кажучи, у силу свого розуміння та бажання намагаюся таки показати позитив. Коли мої герої це бачать, їм легше збагнути, що не збираюся їх показувати як поганих. Радше як прекрасних, таких, якими вони мені здаються. Ніколи не зніму картину про героїв, які мені не подобаються, про того, хто для мене лихий. Цим керуюся, коли починаю працювати над новою стрічкою. Це схоже на дружбу. Буває, трапляється група людей, і після зустрічі з ними одразу відчуваєш, чи може бути між вами дружба. Те саме з тобою відбувається, коли обираєш головних героїв документального фільму.
Читайте також: Історія та спецефекти
Це життя з його злетами та падіннями. Якщо його таким не приймаєш, то, певне, немає сенсу бути документалістом і, як режисер, створювати документальне кіно.
Частина знятих вами стрічок стосується спорту, зокрема того, як себе в ньому почувають діти. Що підштовхнуло звернутися до такої тематики?
— Якщо казати про мою стрічку «Чікара — син борця сумо», то це приклад класного наративу, що зацікавлює глядача, зокрема молоду аудиторію. Останнім потрібно, щоб постійно щось відбувалося. Тому молодіжний спорт, зокрема такий екзотичний, як сумо, привертає до себе увагу. Спорт — це засіб, який я використовую з метою розповідати різні історії. У згаданій вище картині я показую, як діти-спортсмени переживають ті сподівання, які на них покладають батьки, важку ношу, що лягає на їхні плечі. Реальність така, що не всі вони мають під собою ґрунт, не всі справдяться. Про це треба розмовляти з батьками, інакше можуть виникнути великі проблеми.
Боротьба сумо як тема не раптово виникла в моїй голові. Бакалаврський ступінь я здобув із японістики й завжди мріяв зняти фільм, що так чи інакше буде про Японію. Справді, є довжелезний список японських єдиноборств, із якого можна було обирати. Що стосується зйомок «Чікари — сина борця сумо», то все сталося випадково, такий собі збіг. Звернувся в багато місць, просив дозволу приїхати й зняти стрічку. Мова про дуже закриті спільноти, які не надто охочі показувати світу своє внутрішнє життя. Власне, школа сумо дала мені дозвіл, тому й постав фільм, про який йдеться.
Якщо торкатися складних моментів у роботі зі згаданими закритими спільнотами, то це етичні й моральні рішення, які мені, як режисерові, доводилося ухвалювати. Власне, це добре видно також і з мого останнього фільму «Віддалений гавкіт собак», у якому йдеться про Україну. Родина головного героя, що мешкає в селі Гнутовому поблизу Маріуполя, стала мені дуже близькою. Мені завжди було складно покидати їх. Я практично не знаю російської, годі вже казати про українську, тому комунікація ускладнена. Щоразу, коли їхав додому, відстежував брифінги про стан справ на фронті, те, що там відбувалося, кількість обстрілів. Мені було моторошно за Олега та його бабусю Олександру, бо в мене нормальне життя на безпечному Заході, а в них щомиті може поцілити снаряд. Ось це було найскладніше, якщо казати про створення «Віддаленого гавкоту собак».
Ніколи доти я не відчував такого задоволення та насичення від того, що зняв стрічку. Оце найбільша зміна, що в мені сталася. Для мене той досвід був дуже емоційно глибоким, дивним, заплутаним, але надзвичайно чудовим. Хтось може сказати, що після того, як зняв «Відділений гавкіт собак», став цинічнішим або сумнішим від усвідомлення, у якому стані наш світ. Проте водночас ти сповнюєшся оптимізмом від того, що побував разом із людьми, побачив, якими надзвичайно сильними вони можуть бути.
Читайте також: Від меланхолії до екофемінізму
Чи є такі речі, які для вас, як для режисера-документаліста, неприпустимі під час зйомки нового фільму? На що ви не підете задля вдалого кадру?
— Неприпустимо змушувати людей робити те, чого вони не хочуть. Знімаю те, що люди при мені роблять, показують. Чогось іншого вимагати я не маю права. Коли знімаєш те, що показують, розумієш: це вільний акт. Постійно розмовляю зі своїми героями, і якщо вони на щось кажуть «ні», то моя частина нашої німої угоди полягає в тому, щоб погодитися з таким рішенням. Бо мова про їхній комфорт. До того ж мої герої першими бачать готовий фільм, ще до того, як його подивися хтось інший. І ми ведемо дискусію про те, чи є в стрічці те, чого вони не хочуть показувати взагалі. Є режисери, які тиснуть у різний спосіб на героїв своїх документалок. Я до їхньої когорти не належу. Вірю: якщо підштовхну когось до силуваних дій, це призведе до кризи та катастрофи моєї свідомості, вдарить по тому, ким я є.
Так чи інакше часто головні герої вашого кіно — це діти, які сприймають наш світ не так, як дорослі. Про які речі вони можуть розказати влучніше й чесніше? Чи здатні показати те, чого ми не бачимо?
— Якщо казати про Олега, головного героя стрічки «Віддалений гавкіт собак», то він сприймає війну приблизно так само, як природні явища, грозу наприклад. Багато блискавок і грому, а потім гроза минає. Війна, як і гроза, — це те, що він не може контролювати. Діти живуть значною мірою теперішнім, і ця міра більша, ніж у нас, дорослих. Ми живемо переважно або минулим, або майбутнім, а от діти — тут і тепер. Це дар, яким вони володіють, бо таким чином щасливі з того, що вже мають, намагаються отримати найбільше від свого життя.
Читайте також: Пацієнт радше живий
«Віддалений гавкіт собак» — це стрічка про Донбас, на який насунулася війна. У ній, проте, немає яскраво вираженої політичної лінії, хоча вона могла би там бути. Це свідомий крок?
— Якщо питання про те, чи є в мене власна думка щодо війни в Україні, то так. Але я пообіцяв собі, що її не поширюватиму. Скажу складну річ про документалістику, яка може не сподобатися. Якщо у своїй картині показуєш і підтримуєш виразно тільки одну сторону, то відчужуєш іншу. Політичне документальне кіно завжди складно балансує над прірвою, щоб не звалитися в пропаганду. А також між тими, кому потрібно таку стрічку побачити. Між цими двома категоріями для мене пролягає різниця. Моя амбіція полягає в тому, щоб сягнути далі. Мені важливо, щоб стрічку подивилися і одні, й інші. Маю надію, можливо наївну, що моя картина зможе змінити таким чином більше в обраному мною форматі.
Можливість говорити про універсальні речі, теми, меседжі — це те прекрасне, що є в документальному кіно. Війна є пеклом. То чому ж вона триває досі?
Пропагандистське кіно не припускає жодних контраргументів. Протиборство доброго та лихого відбувається в нашому щоденному житті. І от коли стикаємося з однобоко поданою історією, починаємо запитувати, а де ж інший погляд. Власне, найпотужнішими є ті політичні стрічки, у яких допускається наявність контраргументів. Якщо цього немає, то глядач позбавляється можливості думати. А це прямий шлях до обману.
Як на документалістику сьогодні впливають фейкові новини та явище постправди?
— Усе залежить від інтерпретацій дійсності. А їх, як відомо, безліч. Саме тому я сконцентрував свою увагу на питанні: що означає бути людиною? Усі ми так чи інакше знаємо, що таке любов, ненависть, злість, сум, радість. Мені кортить розмовляти про універсальні теми, до яких дотичні всі ми. Це значно краще, ніж плодити постправду. Раціональні речі можуть бути фальсифіковані, і ми це бачимо. Але є те, чого не підробиш.
«Віддалений гавкіт собак» було номіновано на цьогорічну премію «Оскар» за найкращу документальну повнометражну кінокартину. Чи відчуваєте, що відбувається зміна в ставленні до документалістики як до чогось такого, що так само, як і художнє кіно, належить до мистецтва та має бути відповідно пошановане на міжнародній арені?
— Протягом довгих років документальне кіно було таким, що розповідало про природу, архітектуру, сіре щоденне життя. Очевидно, воно було зроблене не на такому високому технічному рівні, як художнє. Ним цікавилися здебільшого ті, хто хотів глибше зануритися в тему, про яку оповідала та чи інша документалка.
Нині ситуація змінилася. Кінокамери набули певної досконалості, і це дає змогу створювати таку документалістику, яка за рівнем не поступається решті кіно. Документальні стрічки можуть бути ширшими, ніж саме життя, доносити зворушливі історії, про які в художньому кіно сказали б, що мова про малоймовірні події, бо люди такого ніколи не роблять або не поводяться в той чи інший спосіб. Проте вони це роблять і так поводяться. Узяти той-таки фільм «Bellingcat: Правда у світі постправди» режисера Ганса Пула. Якби про цю організацію зняли художнє кіно, то багато хто сказав би, що ні, усе то вигадки. Проте документальна стрічка — це дещо інше, надійніше. Думаю, що в близькому майбутньому ми побачимо вагому зміну в сприйнятті того, яким може бути документальне кіно.
Раніше саме художнє кіно проштовхували вперед, мовляв, воно є вершиною того, що може дати мистецтво кінематографа. Потрошку це змінюється. На розгляд Оскарівський комітет приймав такі документальні фільми, які вже мали два кінорелізи. Скажу, що для документального кіно це практично нереальне завдання і дуже мало його могло пробитися на американські великі екрани. Сьогодні ситуація змінилася.
Тепер відбувається близько 24 різних фестивалів документального кіно по всьому світу, і якщо ваша стрічка перемагає на такому заході, Оскарівський комітет автоматично починає звертати увагу на те, що ви зняли. Нині багато людей з ентузіазмом і запалом працює над тим, щоб документалістика пробилася до глядачів на Американському континенті.
Чи легко нині для документального фільму потрапити на телеекран? Телебачення зацікавлене в такому культурному продукті?
— Останні кілька років ситуація з потраплянням документальних стрічок на різні європейські телеканали погіршилася. Проте сказати, що каналів, які показують такі фільми, критично обмаль, не можна. Сьогодні ми дедалі частіше констатуємо смерть класичного телебачення. Гадаю, через кілька десятиліть матимемо здебільшого «відео на замовлення», платформи, як-от Netflix, Apple News. Коли настане така дійсність, зрозуміємо, добре це чи таки погано.
Читайте також: Небесний покровитель Празької весни
Сьогодні дискусія у світі кіно точиться довкола появи стримінгових сервісів, як-от Netflix, які за фактом є чимось ширшим, ніж бібліотеки серіалів. Вони проявляють цікавість до документального кіно?
— Думаю, що й Netflix, й інші стримінгові сервіси збагнуть, що подобається глядачам, коли поспостерігають, скільки їх цікавиться саме документальним кіно. Якщо ж ні, то цим займеться хтось інший, хто створить стримінговий сервіс, який займатиметься лише документалістикою. Доти, доки є ті, хто хоче дивитися весь той масив документального кіно, що вже є, і те, що ще буде, і доки воно стає дедалі кращим, питання часу, який саме ринок на це відреагує, плюс є проблема грошей.
Тематикою цьогорічного Docudays UA було питання дотримання прав людини в цифрову добу. Чи не плануєте зняти на таку тему фільм принаймні задля інтересу?
— Так як класичний жанр документального кіно завжди існуватиме, то відповідно відчуватиметься різниця між тим, коли ми бачимо справжню людину, що плаче, і цифровим відтворенням цього. Якщо мова про наймолодше покоління, то воно всіляко експериментує з формами та виражальними засобами, які ми використовуємо в документалках. Інколи це спрацьовує, мов та магія, небачена до того. Щодо мене, то я полюбляю працювати з живими людьми. Ті ж, хто цілковито заглиблений до кіберпростору, мені нецікаві. Думаю, є такі режисери, що тільки про кіберпростір і знімали б. Мені ж важливо дізнаватися про справжнє, а проекція — ні, нецікава.
————————-
Сімон Леренґ Вільмонт народився в Копенгагені 1975 року. Закінчив Національну кіношколу Данії 2009-го. Зняв такі стрічки, як «Над землею, під небом» (2008, приз за найкращий короткометражний фільм на фестивалі Visions du Réel), «Начальник гуртожитку» (2009), «Чікара — син борця сумо» (2013, найкращий середньометражний документальний фільм на МКФ «Аль-Джазіра») та «Чемпіон з фехтування» (2014, найкращий короткометражний документальний фільм на МКФ «Аль-Джазіра»). Остання за часом створення стрічка «Віддалений гавкіт собак» (2017) здобула кілька міжнародних відзнак, зокрема приз «Найкраща перша поява» на фестивалі IDFA, найкращий скандинавський документальний фільм на МКФ у Гетеборзі, приз «Золотий Александер» на МКФ у Салоніках, відзнаку Viktor на фестивалі Doc.fest у Мюнхені та приз за найкращий повнометражний документальний фільм на МКФ у Сан-Франциско. Кінокартину також було номіновано на Оскар 2019 року за найкращий повнометражний документальний фільм.