У Харкові, в старих кварталах за синагогою, є дивна будівля, обкладена плиткою, – художній комбінат. Там, окрім усього іншого, розташовані майстерні художників, членів Спілки, перепрошую за тавтологію, художників. На початку дев’яностих, коли мені було 17 років і я вірив у силу мистецтва, я проводив у цій будівлі весь свій вільний час, долучаючись до прекрасного за посередництва власників майстерень.
Був я в тій строкатій компанії наймолодшим, крім того, я не був художником, що давало змогу спостерігати за життям і побутом членів Спілки з безпечної відстані. Загалом ті часи й ті історії, що відбувались у стінах комбінату, заслуговують на окрему оповідь. Наразі йдеться ось про що: часто доводиться чути про гостре почуття неприязні й ненависті, що панують у мистецькому середовищі. Мовляв, усі ці художники – павуки у трилітровій банці, зацікавлені лише в тому, щоб відкусити один одному голову, позбавивши таким чином своїх конкурентів елементарної працездатності.
І тут мені хочеться сказати: «Любі друзі! Не поспішайте з висновками!». Якщо ви думаєте, що художник художнику – вовк, ви дещо спрощуєте ситуацію. Все набагато складніше. І цікавіше. А щоб відчути цей туго заплетений клубок емоцій, слід потусуватися в 17 років із натовпом невизнаних геніїв і посередніх істериків. Оскільки тусуватися з художниками – це те саме, що тусуватися з маніяками, котрі прийшли тебе вбивати: завжди буде що згадати, якщо виживеш.
Стосунки художників між собою дивували мене своєю, сказати б, ревнивою і дещо надмірною обізнаністю. Це нагадувало поведінку в одній великій родині, яка давно й безрезультатно ділить майно. Можливо, причиною цього було те, що всі вони мали майстерні – прихистки їхніх шанувальників, сховки їхніх муз, вмістилища їхніх полотен. Я завжди згадую ці приміщення з легкою ностальгією – ніде більше не пилося мені з таким піднесенням, ніде фарби не видавалися такими запашними і яскравими, а моделі – невловимими й потяганими. З почуттям учнівської вдячності за школу життя я згадую всі ці фуршети, на яких мирилися непримиримі до того представники різних художніх шкіл і напрямів, усі ці багатогодинні прокидання на недомальованих автопортретах із подальшими набігами на сусідні гастрономи, весь цей шал, безум і незмінну присутність таланту, який виправдовував, за великим рахунком, побутову й метафізичну невлаштованість усіх можливих членів Спілки.
Чужі тут не ходили, навіть я з моєю вірою в силу мистецтва не був чужим, оскільки ми разом бігали зранку за пивом, а ввечері ховалися від вахтерів, які намагались обмежити нашу свободу. Ми перевозили цілі виставки в загальних вагонах Укрзалізниці. Ми відкривали експозиції, прокидаючись наступного ранку в найближчому опорному пункті міліції. Ми міняли фарби на спирт і полотна на консерви.
Якось ми навіть виїхали до моря на творчий, так би мовити, відпочинок. Це був цілий автобус художників, їхніх дружин і дітей, їхніх мольбертів, фарб, пляшок із домашніми настоянками та мінеральною водою на ранок. Дивовижна поїздка з хоровим співом, сімейними сварками, запливанням за буйки, нудистами, туристами, потопельниками та витверезниками. Чи варто говорити, що за час усієї поїздки ніхто не те що не зробив жодного шкіца чи акварелі, а й словом не обмовився про образотворче мистецтво як таке? Тому що це й відрізняє справжнього художника від дилетанта – дилетанти розбираються в житті, а художники ним живуть.
