Тільки за останні місяці компанія «Газтек», що належить Дмитрові Фірташу, придбала блокуючі пакети акцій Миколаївгазу, Івано-Франківськгазу, Севастопольгазу, Дніпропетровськгазу, Волиньгазу, Запоріжжягазу, Луганськгазу та Вінницягазу. Якщо приплюсувати «…гази» до найбільших хімічних підприємств України, зокрема черкаський «Азот», горлівський «Стирол», Рівнеазот та «Азот» у Сєверодонецьку, які віднедавна належать Фірташу, отримуємо величезну газово-хімічну монополію.
За інформацією джерел Тижня, такі високі темпи експансії в цих галузях пов’язані насамперед із бажанням Фірташа якомога швидше освоїти відсуджені в держави у Стокгольмському арбітражі 12 млрд м3 газу. Власне, два роки він цим активно і займається. Подейкують, що мультимільйонер не планує утримувати придбані підприємства і збирається їх розпродати з націнкою. Процеси, які вже сьогодні відбуваються на заводах Фірташа, свідчать на користь цієї гіпотези…
Одним із найвагоміших його призів став хімічний завод «Азот» у місті Сєверодонецьк. Тиждень отримав інформацію, що з приходом на підприємство Фірташа там запанував в’язничний режим роботи: до працівників ставляться як до гарматного м’яса. Про суворі умови праці на об’єктах олігарха раніше повідомляли й інші ЗМІ: на всіх скуплених підприємствах менеджмент Фірташа, особливо на Луганщині, проводить масове, але приховане від стороннього ока скорочення виробничих ліній та людей, а для тих, хто залишився, встановлюють жорсткі умови праці.
Тиждень побував у Сєверодонецьку і переконався, наскільки швидко прихід нового власника може змінити долю містоутворюючого підприємства.
За колючим дротом
З перших годин перебування в Сєверодонецьку стає зрозуміло, що місто закрилося в собі. Люди, які мають стосунок до «Азоту», побачивши диктофон, навідріз відмовляються розповідати щось про завод: «Навіщо нам проблеми. У нас сім’ї». Утім, і тих, у кого накипіло, вистачало.
Читайте також: Край заляканих «совків», або вибори по-луганськи
«Азот» нині – це тюрма за колючим дротом, – пояснює Олексій, працівник одного з цехів. – Зарплати в нас мінімальні порівняно з багатьма набагато менш прибутковими підприємствами на Донбасі, наприклад, середня по заводу – 3000 грн. Люди змушені трудитися тут через безвихідь, бо реально в місті майже нічого більше не працює, за два роки не створено нових робочих місць. На об’єкті встановили дуже жорсткий режим: якщо людина приходить навіть зі слабким перегаром, то на контрольно-пропускному пункті охорона її бере попідручки й везе в поліклініку. Після чого працівника безжально одразу звільняють вчорашнім числом. Багато хто не хоче бути рабом. Тому тікають з «Азоту». Взагалі на заводі запанувала атмосфера страху та залякування. Усі почуваються маленькими гвинтиками, котрих у будь-який момент можуть викинути як непотріб, незважаючи ні на що».
З приходом на завод Фірташа всіх перших осіб у менеджменті, які мали стосунок до колишніх власників «Азоту» – групи «РОВТ» та Олексія Кунченка – та які очолювали великі напрями роботи, в лютому – березні 2011-го було звільнено, а на їхнє місце поставлено їхніх колишніх перших заступників, що дало змогу уникнути будь-якої нелояльності поміж керівництва до нових власників. «Менеджмент залишився на рівні партактиву 1970-х років, – каже Олексій Жванніков (ім’я на його прохання змінено), один із керівників середньої ланки заводу «Азот». – Коли спілкуєшся з цими людьми, виникає враження, що ти потрапив на партійний з’їзд: «ми зможемо», «ми зробимо», «ми пройдемо». І при цьому цілковита байдужість до простих людей».
На сьогодні на заводі працює 7,8 тис. робітників. Раніше, в часи СРСР, – 15 тис., у 2010-му штат підприємства налічував близько 11 тис.
«На «Азоті» тривають постійні скорочення, хоча адміністрація воліє це приховувати, – розповів Тижню на умовах анонімності співробітник місцевого центру зайнятості. – Вона вдає, ніби то не централізований процес, а випадкові звільнення працівників. Тобто за статтею «скорочення» нікого не звільняють. Натомість створюються такі умови, щоб людина або пішла сама, або потрапила під якусь іншу, вигідну адміністрації статтю. Наприклад, виходить із їдальні, з якої до цеху бігти 15 хв, і запізнюється на 5 хв. Одразу запитують: чому запізнився? Й одразу починають лякати, мовляв, ми тебе звільнимо за статтею або звільняйся сам за власним бажанням. А люди в нас дурні й залякані в плані знання законів, тому одразу пишуть заяву «за власним бажанням». На статтю «за згодою сторін» адміністрація в жодному разі не йде».
Читайте також: +Люмпенізація всієї країни
Якщо раніше, за попереднього менеджменту, намагалися розпрощатися насамперед із пенсіонерами, некваліфікованими працівниками, то тепер – із людьми працездатного віку та високої кваліфікації. Щодня, за інформацією джерел Тижня в службі зайнятості Сєверодонецька, позбуваються однієї-двох осіб.
Є ще одна дуже цікава схема, яка допомагає менеджментові «Азоту» проводити швидке, масштабне та ефективне скорочення штату: майже всі вакансії, які подає завод, для інвалідів. Працює це так. Оголошується вакансія з мінімальною зарплатою на посаду прибиральника в чотириповерховий цех для людини з фізичними вадами. Зрозуміло, що на таке місце ніколи ніхто не влаштується, що й потрібно адміністрації. «Річ у тім, що Фонд інвалідів зараз жорстко вимагає від підприємств дотримання квоти на вакансії для інвалідів, – пояснює Олексій Жванніков. – І стягує чималенький штраф за її невиконання. Звичайно, «Азот» нікого на роботу не бере, але потім навіть судиться з Фондом під приводом того, що, мовляв, підприємство вакансії подало, але центр зайнятості їх не задовольнив».
«Окрім скорочення працівників закриваються й лінії виробництва, які ще вчора вважалися основними для підприємства, – стверджує громадський діяч із Сєверодонецька Олексій Свєтіков. – Уже закриті три лінії: побутової хімії, з виробництва клею ПВА та адипінової кислоти. Нещодавно припинила роботу наукова лабораторія «Азоту». Наші технології дуже застарілі, тому в принципі бажання власника, який прийшов по прибуток, зменшити непотрібні витрати цілком логічне. Питання в тому, чи тільки заради прибутку все це робиться».
Ліквідація міста
«Сєверодонецьк спить під однією ковдрою, – розповідає Олексій Жванніков. – Усі всіх знають, і майже всі мають стосунок до «Азоту». У нас
122 тис. населення, доля щонайменше половини з них так чи інакше пов’язана з цим підприємством. Місто створене навколо «Азоту» його ж працівниками. Воно нині може заробляти для своїх власників тому, що люди, місцеві мешканці, створювали його. Тепер Сєверодонецьк щодня дихає хімічними випарами із заводу. Тому підприємство зобов’язане бути якщо вже не містоформуючим, то хоча б забезпечувати коштами медичну галузь, а не відкупатися 10 тролейбусами, чим і обмежується вся участь «Азоту» в житті міста за останні два роки».
Процес так званої ліквідації непрофільних активів, тобто, простіше кажучи, цілковитої відмови від усіх соціальних функцій «Азоту» в місті, яке сформувалося навколо нього і без нього просто не зможе існувати, розпочався ще 2005-го, після скандальної приватизації заводу групою «РОВТ». Але тоді його десоціалізація була досить поступовою. З моменту ж переходу підприємства під контроль структур Фірташа у 2010–2011 роках адміністрація заводу навіть перестала вдавати, що її цікавить щось, окрім миттєвого прибутку. Позиція нинішніх власників дуже проста: ми платимо податки, і більше нас нічого не цікавить. Та й з тих податків тепер не все залишається на місцевому рівні, адже головний офіс корпорації, до якої увійшов «Азот», у Києві, тож левова частка бюджетних відрахувань підприємства потрапляє до столиці.
«Раніше «Азот» був ключовою ланкою всіх процесів у місті, – розповідає Олексій. – Тобто саме комбінат повністю фінансував освіту, медицину, житлово-комунальні послуги, дитячі садки, будівництво нового житла тощо. Але з приходом на завод людей Фірташа він цілковито скинув із себе будь-які соціальні проекти, не пов’язані з чистими грошами (щоправда, ці процеси почалися ще за попереднього менеджменту – Олексія Кунченка). Єдине, що залишилося, – поліклініка, та й то нам нікого не лікують, а обслуговують тільки персонал. «Азот» просто не має права не брати жодної участі в житті міста».
Така позиція власників об’єкта може мати катастрофічні наслідки для класичного індустріального міста, яке без свого містоформуючого підприємства взагалі втрачає стрижень існування. Як доводить практика багатьох міст Донбасу, Дніпропетровщини та інших промислових районів України, швидка реорганізація, реструктуризація чи перепрофілювання подібних виробництв дуже швидко призводить до соціально-економічного колапсу. Люди втрачають будь-які можливості для виживання: працювати, окрім як на заводі, майже ніде, обсяги малого бізнесу надто малі, щоб забезпечити робочими місяцями значну частину населення. Починається його масовий відплив, який спричиняє знелюднення цілих районів, а часто й самого міста (докладніше про вимираючі міста – у наступних номерах Тижня).
І в місті, і на підприємстві, і навіть у Києві в профільному Міністерстві промисловості ходять вперті чутки, що Дмитро Фірташ поставив умову перед своїми адміністраціями на всіх підконтрольних заводах різко мінімізувати всіма можливими способами витрати, зосере-дивши всі зусилля на найвигідніших на сьогодні лініях виробництва. Це дуже нагадує тактику «знімання пінки», себто зрубати легких і швидких грошей, не вкладаючи у якісь стратегічні речі, а потім вигідно перепродати актив, допоки він не знецінився остаточно. Доля цілого міста і його мешканців, які стали заручниками бізнес-моделі олігарха, схоже, вже нікого не цікавить.