Безперечно, у всьому винні вороги. І ще друзі. Які тільки на словах друзі, а насправді лише шантажують та співчувають, висловлюють стурбованість і махають пальчиком. А ще не дають кредитів, відтягують скасування віз, повчають, повчають, повчають… Кінця-краю не видно тому всьому. І вороги ці множаться як кролики. Свої, чужі, явні, приховані… Якесь божевілля насправді.
Взагалі пошук ворогів і винних — дуже весела й захоплива справа, і займатися нею можна регулярно, як фітнесом. М’язи нарощуються, дух зміцнюється. Тільки от на мозок жодного впливу немає, бо, виявляється, хоч як це прикро, у мозку відсутні м’язи й качати банально нічого. Хоч гантелями, хоч стероїдами… Та і їсти тих ворогів не будеш, як і себе самого, бо кажуть, що найбільший твій ворог таки ти сам. Може, і брешуть. Але, можливо, щось у тому і є.
Причина цієї все ще холодної весни, яка все ніяк не розпочнеться, радше в роздвоєнні нашої дійсності й нашого сприйняття світу. У такій собі суспільній шизофренії. З одного боку, у нас нібито війна, але й нібито антитерористична операція. Нібито ті, по той бік фронту, терористи, але з ними ведуться переговори, вони нібито злочинці, але дехто з них може спокійно сидіти в Києві й пити каву під носом СБУ. Росія нібито агресор, але її фури курсують нашими дорогами, а її банки спокійно працюють чи не в кожному містечку. Ті, хто зупинив окупанта, нібито герої, але водночас це ще під великим питанням, бо шастати зі зброєю, навіть відібраною у ворога, протизаконно. І бити сепаратистів на власний розсуд також. А що як той мужик з АК на блокпосту ніякий не терорист, а мирний житель, що вийшов покурити чи справити природну потребу? Дивись, бо приїдуть слідчі із Сєверодонецька й заарештують за образу честі та гідності громадянина України, і чхати, що він бив наших вояків і за пляшку казенки коригував ворожу артилерію. Закон начебто один для всіх, але за кулю в кишені можна загриміти на кілька років, а за кілька провалених операцій відбутися критикою в ЗМІ. З одного боку, труни додому приходять цілком реальні, а з другого — війна в нас ведеться за законами мирного часу, а тому її начебто й немає. З одного боку, нібито люстрація, але професіонали важливіші. Сепаратистом бути нібито погано, але коли ти сепаратист-нардеп чи, ще краще, олігарх, тобі це прощається. Теоретично мінські домовленості не мають жодної законної сили, а практично під них ламають Конституцію. Згідно з ними в нас начебто вже давно перемир’я, а фактично на лінії зіткнення шмаляють безперестанку. Президент у разі продовження стрілянини нібито обіцяв проголосити війну війною, але він про це вже або давно забув, або гатять для таких радикальних кроків ще недостатньо, тому обіцянка не виконується. З корупцією наче боремося, але «свої» поза підозрою, злочинці сяк-так ловляться, тільки судді продажні відпускають, прокурори вже діамантами не беруть, але за безготівку кудись в офшори можна домовитися, реформи начебто просуваються, тільки просвітку не видно, бо смотрящий від папи все одно підкаже, кого ставити, кого послати, а куди краще не дивитися, бо благословення не було.
Суцільні тобі зрада й перемога, перемога й зрада.
Читайте також: Вони тут із самого краю
З усім цим, врешті, можна жити. Якийсь час. Хоча повноцінним життям цей стан назвати важко. Таке собі балансування на межі фолу. І насправді це лишень маячки, які вказують на симптоми, але нічого не вирішують. Вирішити може повноцінне лікування, яке, зокрема, передбачає ще й «відновлення втрачених знань і навичок». А коли їх уже неможливо відновити, то закладення цілком нових, адекватних і здорових. Тільки чи здатне суспільство нині дати собі з цим раду? Скидати царів уже навчилося, зупиняти ворожі армії також, а ось вичистити власне нутро від хробаків і мертвеччини, виявляється, дещо складніше…
Хоча… Усе, здається, дуже просто. Риба гниє з голови. У всьому винна влада, винна стара еліта, яка зрослася з нею. Так, і ми частково причетні, адже обираємо їх, але далі вони вже повинні виконувати свої обіцянки й зобов’язання, бо ж кожному своє. Хтось крутить гайки, хтось керує. Тому, коли все знову виявиться безнадійним, ми вкотре вийдемо на Майдан і покажемо, хто в хаті господар, дамо по шиї і змусимо перетасувати колоду. Звісно, це крайнощі, особливо в час війни, ворог лише чекає дестабілізації, тож хотілося б обійтися тільки переформатуванням уряду, коаліції чи, на біду, перевиборами. Так, поміж них ще багато ворогів, зрадників і пройдисвітів, але такий уже закон жанру: плодами революції користаються негідники. Ну й старий прогнилий механізм не так просто змінити, систему зламати, тут час потрібен. Сказано ж бо: вороги скрізь…
Усе нібито й так, але мрії мають здатність здійснюватися лише тоді, коли для їх втілення мрійник хоча б щось намагається робити. Не тільки піти на вибори й проголосувати. Не тільки посидіти в соцмережах і лайкнути або покритикувати. Звісно, завжди хочеться дива, і воно іноді трапляється, але скатертина-самобранка, золота рибка та піч на реактивній тязі, яка транспортує лінивого Івана-дурня, — таки не наші казки. Вороги — це добре, точніше погано, але й ми самі не пасемо задніх у гальмуванні свого поступу. Вороги на те й вороги, аби бути такими, як є, підлими, підступними, кровожерними. А диво на те й диво, щоб дивувати, а не ламати через коліно. Можна у всьому звинувачувати когось, тільки не себе, знаходити виправдання, пояснення. Тільки не вороги й далі носять чиновникам хабарі, дзвонять суддям, крадуть, лобіюють свої інтереси. Не вороги заробляють на відкатах і контрабанді, на тарифах і субсидіях, на призначеннях, на харчуванні та обмундируванні вояків, на виділенні землі ветеранам АТО, на ліках для хворих і на всьому що завгодно. Ці вороги — наші сусіди, приятелі, знайомі, земляки, наші обранці, а часто й ми самі. Бо ми ж собі таки не вороги, якщо є нагода, якщо доля підкинула шанс взяти, чому б і ні. Адже тільки дурень не візьме.
Читайте також: Сергій Горбатюк: «Перевірка російського сліду триває. Питання в тому, наскільки він вплинув на розвиток подій під час Майдану»
Все дуже складно й водночас доволі просто. Холодильник ніколи не стане телевізором, хоч ти його перейменуй, а Конституційний чи Верховний Суд те перейменування підтвердить. Еліта й влада ніколи не працюватимуть на благо народу, доки цей народ їх не контролюватиме й не битиме по руках. Так, можна сперечатися про методи, вести дискусії з приводу їхньої жорсткості, доцільності тих чи інших кроків. Але не можна сидіти й чекати, сподіватися, що якийсь чинуша вирішить одного разу прокинутися новою людиною, чесною та непідкупною. Петиції президенту, критика на адресу урядовців і депутатів, викриття злочинців у мережі — це ой як круто, але все починається насправді не так із них, як із клерків якогось там енерго, котрі не вміють добре рахувати й фальсифікують платіжки на свою користь, із працівників ЖЕКів, які несумлінно виконують свою
роботу, з пожежних інспекторів, яким треба з чогось купити жінці квіти 8 березня і які заглядають у чужу кишеню, з диспетчерів гарячої лінії, що чхати хотіли на ваші холодні батареї. Далі все лізе вгору, лише збільшуючись у масштабі. І байдуже, скільки хто напише злісних постів у Facebook. Доки ці люди не втомляться накликати на себе неприємності, доки не почнуть по-справжньому боятися, кіна не буде. Але боятися не судді, від якого можна відкупитися, а власної тіні.
Теоретично після всього пережитого за останні два роки в зміні правил співіснування мали б бути зацікавлені в цій країні всі. Але це теоретично. На жаль, на практиці декому все те до лампочки, комусь невигідно, а комусь і так добре. Більшість, звісно, страждає. Але звичка «якось викручуватись» і цього разу рятує. А втім, ту звичку треба нарешті поламати. Людина приходить на світ не викручуватися, інакше вона народжувалася б хробаком, а жити. Жити гідно й щасливо, відповідно до своїх здібностей, умінь, талантів, везіння та чого завгодно, не заважаючи бути щасливими іншим. А держава при цьому — лишень надбудова, створена за спільною угодою, покликана людині сприяти, захищати її та піклуватися про неї. Якщо вона не здатна того зробити, угода не працює, а система, як модно нині казати, не піддається змінам, треба ставити на ній хрест та укладати нову угоду.
Можливо, хтось уже забув, але два роки тому в боях у центрі Києва люди гинули не за якісь економічні угоди з ЄС, абстрактні реформи, міфічну боротьбу з корупцією, перейменування міліції в поліцію чи президента Порошенка. Вони віддавали своє життя за цілком конкретні речі: власну гідність, власну свободу й власне щастя. Кожного зокрема й усіх разом.