Саме так, не з вікнами, а з плівкою (фанерою, грубезною тканиною чи мішками землі – як пощастить), бо скло в Широкиному та його околицях – селах Сопиному й Бердянському – розкіш малодозволена. При черговому залпі танка чи «саушки» (так лагідно називають самохідну артилерійську установку, що стріляє снарядами 150-го калібру) воно посиплеться від ударної хвилі й завдасть зайвого клопоту медикам, що вартують на передку та у прифронтовій зоні. Але плівка з видом на море – це також гарно. Можна уявляти себе безтурботним мешканцем розкішного особняка: якщо, звісно, прокидаєшся природним способом, а не від пострілів, що трясуть гіпсокартонні стінки казкового палацу. Та й до самих морських вод від певного часу ходити зась. Нерозірвані снаряди на узбережжі та в самому морі потішать хіба що адреналінових наркоманів, решті лишається милуватися безкраїми просторами звіддаля.
Першопрохідці
Ці землі – частина Широкиного, а також Сопине й Бердянське – були відвойовані українськими бійцями в терористів іще в лютому 2015 року. Першим зайшов сюди батальйон «Азов». Окупанти панували тут від вересня до кінця січня.
Ворожа артилерія потроху рівняє цей район із землею, заганяючи людей у підвали. Усі воїни ніби в передчутті ошуканства: «Хай тільки Порошенко зіллє Маріуполь… цього йому точно не подарують. Тоді реально розвернемося на Київ!» – так можна охарактеризувати загальний настрій.
Широкине сьогодні українське лише частково: добрячий шматок території лишається під контролем ворога. За словами хлопців, зачистити решту села можна було б менш ніж за день, ресурси й завзяття для цього є. Проте взяти «висоту» – верхню точку поза Широкиним із боку Новоазовська – практично нереально: її охороняє сила-силенна важкої артилерії. А без неї відвойовувати село немає сенсу, бо звідти воно повністю прострілюється.
«Ми можемо наявними силами відбити Широкине будь-якої миті, але потрібно буде просуватися далі, – каже сотник Кирт, боєць батальйону «Азов», один із героїв, що рік тому відвойовували ці землі. – Однак, узявши село, ми опинимося, як зараз армія сепаратистів, в улоговині. Будемо постійно вразливі перед артилерією, і це призводитиме до великих жертв. Нині, за статистикою, на кожного нашого пораненого та вбитого у супротивника припадає по сім-десять осіб. Якщо опинимось у ямі, то перевага перейде до них».
По українських позиціях працюють міномети, гранатомети, танки, САУ. Луплять зазвичай із Саханської дуги. Часом доходить до боїв із використанням стрілецької зброї: відстань до крайніх постів метрів 300… Обстрілам зазвичай передує політ ворожого безпілотника. Прикметно, що цілять не лише по будівлях чи бліндажах, а й по дорозі, роблячи її неможливою для проїзду. Евакуювати пораненого в такому разі шансів не буде жодних.
Відступ чи демілітаризація?
Три місяці тому азовці зайняли села Павлопіль та Пищевик, що лежать поруч, але залишили їх за наказом командування. Тема ймовірної демілітаризації Широкиного висить у повітрі.
«У Павлополі наразі українські війська і війська ворога відсутні, – повідомляє фронтовий часопис полку «Азов» під назвою «Чорне сонце». – Цей населений пункт постійно атакують терористи, але ці факти не отримують належної уваги і питання ніяк не вирішується політичним керівництвом та міжнародними місіями. Терористи не займають позицій у Павлополі, оскільки це утворить виступ у їхній лінії оборони і їхні позиції будуть украй вразливими. Українські війська не займають Павлопіль, попри вигідність такої акції у воєнному плані, через неможливість отримати такий наказ. У випадку здачі Широкиного у ворога з’явиться можливість зайняти Павлопіль і здійснити перехід через тамтешню річку. З’явиться пряма загроза утворення цілісного наступального фронту ворога. Маріуполь опиниться під прямим ударом».
Читайте також: 96 діб війни на шахті «Бутівка»: «Їжу ми добували самі»
«Зараз єдина велика проблема в нашому режимі припинення вогню, – запевняє сотник Кирт. – Адже потрібен постійний рух, маневр. Те, чим нині займаємося ми, – це нонсенс: у ХХІ столітті вести, як під час Першої світової, позиційну війну, стоячи на місці».
Тривалий обстріл ворожої артилерії без дозволу на «отвєтку» видається знущанням. Навряд чи тут доречно говорити про «зраду» або ж «договорняк», ідеться швидше про проблеми логістики: після 30–40 хв роботи САУ жаданий наказ урешті надходить… Проте ворожий вогонь від того пече не менше.
«Якщо Росія не втручатиметься, то в нас вистачить сил відновити контроль над захопленими територіями, – запевняє сотник «Азова». – Але втручання відбувається досі, постійний потік через кордон, відчувається рука нерегулярної армії сусіда… По той бік – кадрові військові, але вони воюють без шевронів РФ. А місцевих використовують тільки як піхоту, м’ясо».
Після особливо запеклих обстрілів «із того боку» надходить прохання про «режим тиші». Він може тривати від двох годин до двох днів. «Їм підвозять БК!» – глузують бійці. І ця тягуча невизначеність, це чекання б’є по нервах та виснажує, певно, сильніше за снаряди 150-го калібру…
«Складність ось у чому: Генеральний штаб Сектору М обробляє інформацію про те, що нас атакують із ворожої артилерії, і дає наказ про удар у відповідь дуже запізно, – розповідає Кирт. – У нас є чим відповісти, але вся ця процедура відкриття вогню настільки абсурдна… Сепаратисти стріляють і відступають на позиції, бо використовують самохідну артилерію, яка дуже швидко маневрує, і ми не можемо протидіяти їм ефективно».
Війна і люди
Місцевого населення у прифронтових селах лишилося не більш ніж півсотні. Із самого Широкиного (як повідомляють джерела бойовиків) усі цивільні нещодавно були евакуйовані. Однак цій імовірній евакуації передувало чимало смертей: Червоний Хрест спеціально запрошував «режим тиші», аби вивезти тіла жителів, які загинули впродовж кількох тижнів.
Читайте також: Танковий таран старшого лейтенанта Абрамовича
Як і ведеться на приморських територіях, свого часу люди жили тут туристичним бізнесом: дитячі табори, оздоровчі комплекси, санаторії, що вже другий рік відлякують порожніми зіницями вікон. У кращі часи «аборигени» здавали кімнати й будинки приїжджим, торгували фруктами, ягодами. Нині в селах залишилися здебільшого ті, кому нікуди тікати. Люди виживають завдяки власним городам, а ягодами діляться з бійцями та медиками. Ті, своєю чергою, підтримують нужденних продуктами й ліками.
10-річна Даша прикута до інвалідного візочка. Її батьки отримують мізерні заробітки й соціальні виплати. Живуть здебільшого з натурального господарства. Старший син навчається на кухаря. Із неабияким, до слова, ентузіазмом. «А де Женя? З ним усе гаразд? Бо щось давно не заходить у гості…» – жваво цікавиться господиня, коли група бійців привозить гуманітарку (дитячі книжки, іграшки, продукти). Женя на ротації, жінка запевняє, що, коли їхній улюбленець тут, їм спокійніше. На ґанку колекція осколків від мін: долітає і сюди. Підвалу в домі немає, тож під час обстрілів дівчинку обкладають подушками, поять заспокійливим і моляться – а що ще лишається?!
На вустах у всіх місцевих два запитання: коли все закінчиться й кому це потрібно. Ми не можемо відповісти. Лише запевняємо, що все буде добре.
Трохи далі – розкішні котеджі. Точніше колись розкішні, а нині побиті мінами й кількаразово пограбовані. Пишні ружі видаються дещо сюрреалістичними на тлі руїн, як і гільзи різного калібру, що всуміш із мушлями рясно вкривають узбережжя. Колись тут мешкали VIP-персони. Будинки умовно називаються на честь власників: «дім прокурора», «дім футболіста», «дім архітектора»… тепер це позиції батальйонів. Осиротілі речі – іграшки, журнали, мольберти, сімейні альбоми, картини й статуетки – розповідають про чиїсь недосяжно-красиві світи, де панує «свято, що завжди з тобою».
Читайте також: Життя у безправ’ї. Як сепаратисти тероризують мирне населення
Бійці переконані, що Широкине стало такою символічною лінією розмежування, як доти був Донецький аеропорт. Чи вдасться цьому символові уникнути долі попереднього і чи повернеться на прибережні землі втрачений рай? Хотілося б вірити, дарма що не видно перспектив. Адже, як сказав один із бійців, «ми всі тут схиблені оптимісти!»