В останньому фейлетоні, що писав з нагоди свого 70-річчя, я згадував про подарунок, який із цього приводу зробив собі, — заміну суглоба правого коліна. Відтоді минуло два місяці, і це був не найприємніший час у моєму житті. Після операції я почувався так паскудно, що протягом кількох тижнів мені взагалі нічого не хотілося, не кажучи вже про написання фейлетонів. Це вперше за 10 років я впродовж двох місяців не працював над щотижневою колонкою. Якщо коротко, мене покинуло натхнення й здолали сумніви щодо сенсу подальшого писання. Відданий на поталу світових новин, які транслювали провідні медіа й соціальні мережі, я поглинав понурі звістки, на які не мав жодної гарної відповіді.
Якийсь час я обмірковував повернення до писання, але хотів побачити нарешті щось позитивне, а тут або погані новини зі світу, або післяопераційний біль у коліні. Порятунок прийшов цілком несподівано. Сьогодні вранці відкриваю фейсбук, а там сенсація: Люблін — місто, у якому я народився й зростав — обрали Культурною столицею Європи у 2029 році. Це такий великий та приємний сюрприз і ще один подарунок на моє 70-річчя. Тепер у мене нове завдання: я можу почати думати про святкування свого 75-го дня народження саме в Любліні, з якого поїхав 50 років тому, йдучи за бажанням відкривати широкий світ. Однак це місто донині залишається в моєму серці. Моя дружина любить казати: «Можна забрати хлопця з Любліна, але Люблін з хлопця забрати неможливо».
В інформаційних матеріалах читаємо: «Конкурс на Культурну столицю Європи започаткували 40 років тому в Греції. Щорічне відзначення Культурної столиці Європи в новому європейському місті слугує для зміцнення інтеграції Європейського союзу, а також презентації культурного доробку окремих країн, що належать до спільноти. Кожна Культурна столиця Європи готує річну програму заходів, що мають на меті продемонструвати культуротворчий потенціал міста, регіону, країни, його міжнародні та європейські контексти. На сьогодні таке звання дістало понад 60 міст. Його пов’язують з багатьма позитивними змінами, що приносять не лише культурну, а й економічну та суспільну користь. Це сотні подій, які приваблюють тисячі туристів, промокампанії в Польщі й по всьому світу. Також це збільшує шанси отримати європейські кошти, що підуть на розвиток інфраструктури».
Кільканадцять років тому, а тоді я працював директором Польського інституту культури в Нью-Йорку, мені написав Кшиштоф Чижевський — феноменальний творець, менеджер культури й мій добрий знайомий — із пропозицією, «від якої неможливо було відмовитися». Тоді на замовлення місцевої влади Любліна Кшиштоф готував конкурсну пропозицію на здобуття звання Культурної столиці Європи 2016 року й вирішив, що як «люблінер» я буду гарним кандидатом для співпраці в цьому завданні. Не довго думаючи, сів у літак і вирушив у Люблін допомогти в роботі над підготовкою концепції міста як Культурної столиці Європи. Мій багаторічний досвід на міжнародній арені, на сході (у Києві) й на заході (Торонто, Нью-Йорк) давав змогу мені мати дещо відсторонений, водночас приязний і трохи критичний погляд. Я брав участь у незліченних брейнштормах, аналізуючи плюси й мінуси Любліна. Часто виступав провокатором, розворушуючи мурашник усталених місцевих звичок та ієрархій.
Коли я вкотре почув, що Люблін — це великий університетський осередок із сімома вишами, запропонував закрити шість університетів і залишити один, зате європейського рівня. Замість того щоб будувати маленький місцевий аеропорт, зробити супершвидкий поїзд до Варшави.
Я багато говорив про інфраструктуру, бо для розвитку й просування культури саме інфраструктура й сильні інституції найважливіші. Тоді Любліну цього бракувало, але він уже був готовий до якісних змін. На жаль, у 2016 році Культурною столицею Європи став Вроцлав, і я пишу «на жаль», бо в довгій перспективі це звання місту мало що дало. Він уже й так був значним локальним культурним центром, тільки стоїть надто близько до Праги й Берліна, щоб можна було з ними конкурувати. Для Любліна ж це був величезний шанс на якісні зміни.
Що ж, відтоді не так багато університетів закрили — чи радше об’єднали, — натомість відкрили нові, такі ж нікудишні. Збудували невеличкий аеропорт для дешевих авіаліній, але запустили швидкий і зручний поїзд до Варшави, який проїжджає відстань 170 кілометрів уже не за 2,5 години, а за 2, хоча міг би й за 1,5 години, якби так часто не зупинявся. Відкрили сучасну автостраду з Варшави до Любліна, яка дає змогу доїхати ще швидше, ніж за 2 години. Сьогодні я зауважу: потрібен також і швидкий поїзд до Львова — такий, щоб відстань 188 кілометрів долав не довше ніж за 2,5 години, ну й швидка траса, хоча боюся, що часу надто мало, але варто боротися, бо люблінсько-українські відносини є та будуть дуже важливими, особливо тепер, коли в місті живе кілька десятків тисяч (майже 70 тисяч) українців, і вони становлять уже 17 % жителів.
Ну й варто дедалі сміливіше думати про партнерство з повоєнною Україною. Культура — це ідеальний інструмент для побудови мостів у Європу.
Я дуже схвильований від очікувань, як із цією новою роллю Культурної столиці Європи впорається Люблін — місто, яке багато років боролося за свій шанс, за свій голос на європейській культурній карті. Хоча я і далі вважаю, що один, ну, може, два університети, але справді хороших для Любліна буде цілком достатньо. А експресові поїзди й ідеальні дороги мені особисто потрібні для того, щоб 2029 року на мій 75-й рік народження в Люблін могли швидко й зручно приїхати мої друзі як із Варшави, так і зі Львова.