Але звідки стільки агресії щодо одне одного? Чому шляхетні ініціативи, які ще п’ять років тому збирали тисячі учасників і вболівальників, тепер обмежуються вузьким колом? Чому найменший огріх умовних «своїх», тобто не заплямованих кар’єрними іграми, матеріальним інтересом, залежністю від ляльководів і таке інше, має результатом негайний вирок із подальшим цькуванням без права на оскарження? Чому найменша підозра — підкреслюю, підозра! — в порохо- або зеленоботстві означає майже остракізм? Чому волонтерством і далі займається ядро навіжених, які просто не можуть ним не займатися, й дедалі рідше — байдужа більшість? Чому силовики разом із суддями, які кошмарять справжніх патріотів, не ховають обличчя? Чому підіймає голову «вата»? Усі ці запитання — не істерика безпорадного інтелігента, а спроба окреслити подальший маршрут, зважаючи на перешкоди на місцевості.
Читайте також: Алло, пральня?
Реванш, кажете? Киньте! Реванш — не якийсь імпортний звір. Попри шалені ресурси, які кидає Кремль на диверсії й підгодовування зрадників, ми знаємо весь потенціал нездарності, на яку здатен наш ворог. У них ракети вибухають через п’яного Васю й шпигуни паляться на квитанціях за таксі, де їм нас розкласти! Реванш — це лише те, що ми дозволяємо із собою робити. Частково через те, що значно більше уваги приділяємо тому, що нас роз’єднує, ніж тому, що об’єднує. А інколи навіть вигадуємо приводи для ворожнечі. Мою колегу з Шевченківського комітету днями зустріла одна провідна культурна журналістка, яку я завжди цінував і ціную, проте цього разу вона пішла в атаку, мовляв, як ви могли дати нагороду цій проросійській пані? У чому проросійськість лауреатки, з’ясувати не вдалося, просто, як казали за совітів: «Є така думка». Мій добрий знайомий зажив репутації ворога, бо його погляди на декілька ключових поточних проблем, м’яко кажучи, неортодоксальні, хоча сам він був на фронті з перших днів і налагодив фантастично ефективну польову медичну службу. Просто: якщо ти маєш власну думку, відмінну від моєї, ти агент або Кремля, або Офісу, або попереднього президента, або когось з олігархів — насправді байдуже кого, а твоя власна суб’єктність, як тепер модно казати, під питанням.
Я людина далека від футболу, мені щодо нього ведмідь наступив на всі можливі рецептори, але минулої суботи я отримав заряд віри у світле майбутнє: коли українські вболівальники влаштували своїй збірній овацію після, здавалося б, нищівної поразки. Це був зразок дорослості, якщо таке слово застосовне до поведінки фанів, приклад гідності та, якщо хочете, солідарності. Загалом солідарність — гасло не зовсім безпечне. Гуртом, як відомо, й батька легше бити.
Солідаризм у політичному сенсі — складник двох протилежних проєктів: європейської християнської демократії та європейського фашизму в різних його версіях (зокрема й, перепрошую, нашого, Донцовського) з усіма відомими наслідками. Однак я тут не про політику, а про звичайний, мало не побутовий суспільний настрій. Звісно, для здоров’я нації необхідна наявність дисидентів, незгодних, бунтівників і навіть фриків. Але зовсім без солідарності суспільство мертве. Знову-таки, одна річ — обов’язкова догма, друга — добровільний імператив за покликом душі.
Читайте також: Гризня в храмі духовності
Цікаво, що відсутність взаємної підтримки й розлита в повітрі агресія йдуть пліч-о-пліч з дивовижним толеруванням виявів м’якої сили з-за кордону, починаючи від «зоряних» запорєбриківських гастролерів і закінчуючи новою експансією їхньої ж книжки, — таке враження, що ці два явища якось між собою пов’язані. Є ще й третій феномен: повзуче повернення в різних галузях недобитих (точніше, недолюстрованих, бо ніхто їх бити, виявляється, й не збирався) «героїв» із недавнього минулого. Усе це разом підштовхує до висновку: реванш, як і розруха, не в клозетах, а в головах, до того ж саме в наших головах.
Сучасна гібридна війна — це війна на виснаження, війна на зневіру, на втому від постійної напруги, а тут, грубо кажучи, картоплю треба копати. Звісно, тепер уже головний об’єкт відвертання уваги — не буквально картопля, а, припустімо, щеплення, відпустка, нова пральна машина, тобто щось дуже земне, осяжне, зрозуміле й заспокійливе. Це свідчить про кричущий брак спільної мети, бо асфальт із ліхтарями ніколи не заступлять собою справжніх цінностей. Немає цінностей — не буде асфальту. А для початку треба перестати чубитися. Якщо бракує об’єктів для ненависті, то звертайтеся, я підкажу.