Одна з них відсилає до хрестоматійного вже вірша вельмишановної Ліни Костенко «Шукайте цензора в собі…». Друга апелює до призабутої книжки швейцарського письменника Макса Пікара «Гітлер у нас самих» («Hitler in uns selbst», 1947), де проведено чіткий аналіз причин, які призвели до появи феномена націонал-соціалізму загалом і постаті Гітлера зокрема. Але фактично обидва згадані твори зводяться до одного висновку, а заразом і перестороги, лаконічно й афористично сформульованої Ліною Костенко: «Він там сидить, як чортик у трубі, і тихо вилучає вам сумління».
Зрештою, ця колонка могла б називатися по-іншому, скажімо, «Гітлер і пустота», адже, як писав Пікар, фюрера створила ще й внутрішня пустота мас, відмова від критичного, самостійного мислення, свідомий розрив із багатовіковими гуманістичними й християнськими традиціями. А ще беззастережне підкорення казармовому духові колективістської одностайності.
Читайте також: Наші бездомні
Для мене цей дух відкрився в невеличкій новелі Набокова «Хмара, озеро, вежа». Тобто примусових ласощів колективізму й радощів комуністичної солідарності мені й так не бракувало ще зі шкільної лави, якщо не з дитячого садочка. Набоков показав картину їхнього формування та функціонування якраз у гітлерівській Німеччині 1937 року. Головний персонаж, індивідуаліст і лірик, змушений вирушити в заміську розважальну подорож із групою німців. Там його примушують брати участь у примітивних бюргерських забавах згуртованого колективу, бути як усі. Якоїсь миті невдаха хоче втекти, однак попутники силоміць примушують залишитися й дорогою до Берліна починають жорстоко бити. «Сил моїх більше нема бути людиною», — резюмує оповідач пережиті злигодні.
А Гітлерові тільки цього й треба! Бо допоки ти маєш сили залишатися людиною, ти залишаєшся й самим собою. Ця максима дійсна й навспак. Доки ти — це ти, доти й людина. Натомість після примусового (чи добровільного — у кого як) знелюднення ти стаєш частиною маси, що підкоряється не велінням сумління, а наказам фюрера та партії. Це добре простежувалося в комуністичному гаслі «Партія — розум, честь і совість епохи». Тобто ні власного розуму, ні честі, ні совісті людині й не треба мати. Навіщо вони, якщо ці три чесноти злиті воєдино в партії? І тоді, за влучним порівнянням Василя Стуса, який усе життя сповідував самостояння, чинячи опір стихії безоглядного комуністичного колективізму, з цих людей без розуму, честі й совісті можна ліпити коників, як із глини. Глина як синонім маси. Вилучене сумління, вилучена самість — як це страшно насправді. Як страшно, коли зустрічаєш зневажливі відгуки розумних начебто людей про ідентичність: «Я не знаю, що таке ідентичність і навіщо вона». Читаючи таке, Гітлер у них самих захоплено потирає руки. Бо якщо людина до останнього подиху й патрона боронить свої віру, традицію, честь, не ідентифікуючи себе з колективними гаслами та орієнтирами, тоді її нелегко перетворити на безпам’ятного раба, який слухняно ходитиме в ногу, зіґуватиме перед свастикою або салютуватиме перед п’ятикутною зіркою. А ще скасовуватиме богослужіння, топлячи піч явленими іконами, як писав Шевченко, і залюбки душачи хоч євреїв, хоч українців, та будь-кого, лиш би наказала партія.
Читайте також: Memento mortuis
Серед неозорих інформаційних просторів інтернету досить легко знайти книжки, які в 1930-ті написали ті, в кого Гітлер вилучив сумління. Довірливо, як до побратимів, вони звертаються переважно до молодих людей зі ще не сформованою остаточно ідентичністю. Зверхньо й поблажливо, а потім із дедалі більшою нетерпимістю відгукуються про старших, зазвичай прихильників традиційних цінностей, людей із власною думкою, непідвладних хай там яким видовищним сеансам масового навіювання. З таких коників не наліпиш. Стилістика й інтонаційний ряд, риторичні прийоми та топоси цих опусів галюцинаторно подібні до проповідей комуністичних безбожників. Зрештою, агітаційне мистецтво двох антиподів, комуністів і націонал-соціалістів, — плакати, гасла, постери, листівки тощо — схожі одне на одного як дві краплі води: «Ми не потребуємо вас, тих, хто сумнівається, вас, релігійних розумів, вас, захисників моралі й апостолів цнотливої етики! Якщо ви засуджуєте нас як єретиків і поган, нехай буде так, ми повинні визнати це за честь. Ми не потребуємо вас, вічно незадоволені всезнайки. Ми не хочемо, щоб юний порив стримували й паралізували ваші сумніви та боягузливі думки; щоб згасав цей жаркий вогонь піднесення, який наша віра повинна зміцнювати й підтримувати».
Далі ми знаємо. Лунають кулеметні черги, пахне «Циклоном «Б».
У жаркому вогні піднесення живцем згорають безневинні люди.
Важко сказати, добре це чи погано, проте книжка Макса Пікара й досі залишається актуальною. Ми не знайдемо в ній аргументів, які переконали б адептів тієї чи тієї людиноненависницької віри. Але прочитаємо там слова морального екзорцизму, після яких Гітлер у нас самих змушений буде покинути вподобане житло.