Штучні рифи – це певна конструкція, створена людськими руками, яка має тверді поверхні, за які може вчепитися або сховатися водний мешканець (гідробіонт). Інакше кажучи, це така собі штучна домівка для риб, молюсків, водоростей, крабів та іншої морської спільноти.
Такі тверді поверхні можуть бути зроблені з натурального каменю, цегли, кераміки, металу, гуми, пластику, бетону та інших матеріалів. Тобто викинутий людиною у воду унітаз чи покришка від автівки теж формально є штучним рифом, адже вони надають притулок «бездомним» рибам та водоростям.
Квартирне питання
Як працює такий риф? Річ у тім, що проблема власного житла під водою стоїть так само гостро, як і в Києві, а може, навіть і гостріше. І тут включається один із основних законів фундаментальної екології – закон мінімуму Юстуса Лібіха, який можна сформулювати так: речовиною, або фактором, що знаходиться у мінімумі, визначається продуктивність екосистеми. І саме таким обмежувальним фактором на морському та річковому дні є житло.
Завзяті рибалки знають, що риби полюбляють корчі та навали каміння. Те, що риба любить схованку, зрозуміли ще три тисячі років тому. Індійські та китайські рибалки здавна робили з бамбуку та мішків із піском всілякі конструкції та кидали їх на дно річок, щоб там водилася риба. Рибалки Греції ще з античних часів використовують такий цікавий спосіб ловлі: за борт акуратно спускаються керамічні глечики, що зв’язані міцною мотузкою, а за деякий час цю конструкцію швидко піднімають разом із мешканцями моря, які сприйняли ці глечики як домівку. Так рибалки ловлять невеликих восьминогів та лангустів.
Азовські рибалки з давніх-давен брали з собою на фелюгу камені та скидали їх на якомусь примітному місці, вони знали, що там, де накидано каміння, обов’язково буде водитися бичок.
У 70-ті роки ХХ століття знову пригадали колись забуту технологію і почали експериментувати з різними матеріалами. Найбільше фіаско зазнали штучні рифи, зроблені за ініціативою фірми Goodyearзі старих автопокришок. Сама ідея виглядала добре – взяти старі автопокришки, які неабияк засмічують довкілля, та виготовити з них штучні рифи. При цьому не було взято до уваги два дуже важливі фактори: по-перше, автомобільні шини – джерело органічних токсинів, які труять мешканців моря; по-друге, покришки часто-густо зриває під час штормів – і вони, ламаючи корали та викошуючи водорості, завдають дуже велику шкоду донним екосистемам, а відтак їх викидає на берег, що і захаращує пляжі. Наслідком такого експериментального проекту стали серйозні збитки, яких зазнало довкілля узбережжя США. Не дуже вдалим виявилося і затоплення будівельного та іншого сміття, оскільки воно теж забруднювало воду та знижувало прозорість.
Успішнішим було затоплення старої техніки, насамперед кораблів. Відомо, що лише з одного судна Tisselgormєгипетський туризм отримує декілька мільйонів доларів! І це виключно за дайвінг. Також відомо, що навколо затоплених суден, так званих реків, завжди чимало риби. Кампанія із затоплення старих списаних суден розгорнулася спочатку в США, а потім захопила й багато інших розвинених країн Атлантичного та Тихого океанів.
Але і тут з’явилися певні нюанси. По-перше, судно необхідно як слід підготувати до затоплення, вийнявши всі мідні та гумові вироби та вимивши від слідів нафтопродуктів. Така операція може тривати доволі довго і є трудомісткою. По-друге, в судні є багато напівзакритих приміщень, в яких може утворюватися сірководневий замор через недостатню вентиляцію, також такі лабіринти можуть стати пасткою для багатьох мешканців моря – черепах, дельфінів, риб і навіть дайверів, які вирішили помандрувати затопленим кораблем. Замкненість простору не дає ефективно використовувати тверді поверхні, тому після затоплення або одразу перед затопленням слід вирізати спеціальні технологічні отвори. І, зрештою, термін життя металевих конструкцій у дуже агресивній морській воді становить приблизно 150–-200 років.
Найефективнішим способом виявилося виготовлення штучних рифів з бетону. Правильно складена пропорція та спеціальні армуючі елементи дозволяють такій бетонній конструкції існувати понад 300 років. Окрім того, її можна виготовляти практично прямо на місці необхідного розміру та необхідної форми, й оскільки процес виготовлення ретельно контролюється, такий виріб буде дуже «дружнім» щодо водного середовища та його мешканців.
Для чого необхідні штучні рифи?
Те, що бачили майже всі курортники, – це конструкції, якими намагаються захистити берег від розмивання. Щоправда, ставити рифи безпосередньо на березі чи під берегом зовсім неефективний метод, адже хвиля, набираючи швидкості та гальки може перетягнути таку конструкцію або галька просто роз’їсть її. Приміром, у Японії, США, Ізраїлі давно не борються зі стихією грубою силою, а радше застосовують принцип айкідо – використовувати силу противника проти нього самого. Гряда зі штучних рифів ставиться на певній відстані від берега, а хвиля, яка йде на берег, спотикаючись об цей бар’єр, замість розмивання намиває берегову смугу.
Ще одна будівельна професія штучних рифів – це створення нових територій посеред акваторії. Конструкції з таких рифів встановлюють на дно так, щоб вони виходили за поверхню води, а потім зверху бетонні плити та будують дороги чи будинки. Така технологія ефективніша в усіх аспектах, аніж просто «відбирати» в моря землю. По-перше, не страждає екосистема моря, по-друге, монолітні конструкції часто не витримують натиску хвиль, ажурні конструкції зі штучних рифів розбивають хвилю на багато потоків, які починають самі собі протидіяти.
З 1990-х років українські дайвери почали використовувати як арт-об’єкти старі бюсти Лєніна та Сталіна й інших радянських діячів, перетворюючи їх на підводні рифи, створивши тим самим так звану Галерею вождів – перший підводний музей скульптур. Наразі на Тарханкуті нараховується понад сотня рифів-скульптур, при цьому там стоять не лише пам’ятники комуністичним диктаторам, а й Ейфелева вежа, пальма Мерцалова і навіть зламаний вітряк!
Певна річ, ці рифи є не так домівкою, як туристичною родзинкою підводного ландшафту Тарханкуту. Але такі об’єкти є не лише в Чорному морі, а й у інших морях і океанах. Одна з найвідоміших – це статуя Ісуса Христа, що біля берегів Мальти. Також дуже відомою стала творчість скульптора Джейсона Тейлора, який створив перший парк своїх скульптур на острові Гренада. Перші експерименти Тейлора були цілком безкоштовними – він власним коштом знімав зліпки з місцевого населення, а потім відливав з бетону їхні фігури та ставив під воду. Нині Тейлор – відомий скульптор, якого найняла адміністрація міста Мехіко для тог, щоб він створив музей сучасного підводного мистецтва. Так штучні рифи стають принадами для туристів-дайверів.
Більш прагматичним є використання штучних рифів у аквакультурі. Знаючи, що риби люблять нереститися та нагулюватися біля схованок, морські фермери спеціально ставлять штучні рифи на своїх ділянках. Причому вирощують за допомогою штучних рифів також устриць і навіть восьминогів.
Окрім всього вищеназваного, штучні рифи використовують просто для збереження видового різноманіття на дні. Перші такі рифи для порятунку коралових поліпів почали використовувати у США ще у 80-х роках ХХ століття. Молоді гілочки коралу пересаджують на бетонний блок і корал розростається, змінюючи обличчя рифу до такого стану, що вже складно визначити, що це колись була рукотворна бетонна конструкція. Одним із найпоширеніших і найпопулярніших конструкцій є так званий Reefball, який розробив американський дослідник Тод Барбер.
Штучні рифи також можуть протидіяти браконьєрському лову донними тралами.
Бізнес під водою
А що ж в Україні? З початку 1990-х років досліджень із цієї теми практично не ведеться – держава не вважає цей напрям прикладної науки цікавим чи перспективним. Причому така ситуація склалася не лише в Україні, а й у сусідніх країнах: Росії, Грузії, Болгарії. Окремо стоїть Туреччина, де штучні рифи використовуються для вирощування молюсків.
В результаті за дослідження та популяризацію теми штучних рифів взялися громадські активісти. З 2005 року в Україні, Росії, Білорусі та Болгарії свою активність розгорнув міжнародний фонд «Искусственные рифы» та його партнери. Завдяки цій інституції у 2005 та 2006 роках було встановлено штучні рифи в Чорноморську та Коктебелі. З 2007-го рифобудудуванням зацікавилися незалежні комерційні структури та місцеві адміністрації. Так, 2007 року поставити штучні рифи попросили одразу три замовники: адміністрація пляжу «Массандра» в Ялті, Коктебельська селищна рада та один із міжнародних автомобільних холдингів.
Останній профінансував виготовлення та монтаж першої у світі підводної біопозитивної реклами, адже бетонні букви, з яких створено напис на дні, не лише не завдають шкоди природі, а навпаки допомагають мешканцям моря. Результати цього експерименту говорять самі за себе – продуктивність рослин на рифі у 5,1 раза вище, ніж на ландшафтах, що оточують цю конструкцію. Згодом прикладом створення біопозитивної реклами на морському дні скористалися інші недержавні організації, і в 2009 та 2010 роках постали ще кілька штучних рифів. Отже, без участі держави, а виключно завдяки взаємодії громадського та бізнес-сектору, було створено доволі цікаві проекти, які є вигідними і з екологічного, і з наукового, і з комерційного боків.
Про автора: морський еколог, заступник голови Української молодіжної екологічної ліги