Є законопроєкт, а отже — і план дій. І навіть якщо припустити, що в Раді ця ініціатива забуксує, на поміч президентові традиційно прийде РНБО. Той факт, що секретар Радбезу став одним з ключових спікерів на тему деолігархізації, свідчить про готовність Банкової в разі чого вкотре залучити аварійну вертикаль влади, щоб утілити в життя свої ініціативи.
Проте рішучий настрій президента не лякає самих олігархів. Ніхто з них панічно не втікає з країни й не виводить активи. Ба більше, секретар РНБО Олексій Данілов свою програмну промову про необхідність деолігархізації виголосив на форумі YES, який є дітищем Віктора Пінчука — великого бізнесмена з потужними медіаактивами й політичними інтересами. Тобто саме того, з ким закликають боротися Зеленський, Данілов і Ко.
Іронії щодо благих намірів президента не бракує. Чого вартує тільки рішення телеканалу «Україна 24», який належить до структур олігарха № 1 Ріната Ахметова, закрити програму з промовистою назвою «Велика деолігархізація». Ще й з дуже кумедним формулюванням: «Ми змушені констатувати, якщо законопроєкт 5599 (президентський закон про деолігархізацію. — Ред.) неконституційний, то й деолігархізація в Україні виглядає завершеною, а якщо так — у програми «Велика деолігархізація» зникає предмет розгляду».
Читайте також: «Армія, мова, віра». План перехоплення
Треба розуміти, що нинішній хрестовий похід проти олігархів, м’яко кажучи, не перший. Ще Віктор Ющенко під час Помаранчевої революції обіцяв відокремити бізнес від політики. Тільки лінивий кандидат у президенти не зарікався покінчити з олігархатом. Однак на всіх віражах нашої історії система адаптовувалась, а не ліквідовувалася. Варто згадати 2014 рік, коли Ігор Коломойський очолював Дніпропетровську область, а Сергій Тарута — Донецьку. Змогли домовитися тоді, домовимося й тепер — ніхто з лідерів українського списку Forbes публічно не казав цієї фрази, але її написано всіма попередніми десятиліттями співіснування й співпраці великого капіталу та влади.
Володимир Зеленський привіз із Вашингтона цілий «щоденник» із домашнім завданням, якого йому вистачить до кінця каденції. У спільній заяві українського й американського президентів багато чого записано, але вагома частина цього документа зводиться до того, що Україна має продемонструвати прогрес у здійсненні реформ. Деолігархізація — одна з них: гучна, хоч і малозрозуміла у своєму виконанні. Зовсім інша річ — судова реформа. Команда Зеленського довго відкладала її з порядку денного. Віднедавна справа так-сяк стала на рейки, але суддівська система, як і олігархічна, схоже, переконана, що попри всі декларації збереже свою суть. Бунт у Раді суддів України, коли та не змогла обрати Етичну комісію, яка має зайнятись очищенням Вищої ради правосуддя, — доволі тривожний сигнал.
Адже це крок до блокування всіх благих намірів, а саме нового етапу судової реформи. Президента такий демарш розлютив. Він пообіцяв, що не дозволить блокувати такий важливий процес. Одне слово, традиційно взяв справу під особистий контроль. Що буде далі: самочинний розпуск Ради суддів, екстрене засідання РНБО чи відеозвернення до нації? У Зеленського є цілий набір різних «стоп-кранів», тим паче, що третя гілка геть непопулярна в народі та гнів проти неї дає електоральні дивіденди. Цілком імовірно, що президент цього разу не подарує суддям зухвальства і в якийсь спосіб (законний чи не дуже) зуміє проштовхнути подальший хід судової реформи. Політичні опоненти майже гарантовано звинуватять Зеленського в ручному управлінні. Такі закиди чув кожен український президент. А от зауваження із Заходу з цього приводу Київ навряд чи почує: надто вже довго там чекають на «історію успіху», тому у процедурні питання навряд чи втручатимуться. Отже, можна запасатися попкорном чи влаштовувати тоталізатор: зуміє Зеленський здійснити судову реформу чи ні та скільки раундів йому для цього знадобиться?
У діалозі із Заходом Київ, щоправда, не назвеш стабільним. Владу хитає від євроатлантичних прагнень до загравань з Китаєм. А нещодавня стаття міністра закордонних справ Дмитра Кулеби в Independent — це десь посередині. Очільник дипломатичного відомства виступив у ролі втомленого прагматика й заявив, що Україна вже не вірить обіцянкам, а відтак має сподіватися тільки на себе і стати військовою державою, такою, як Ізраїль. «Обставини не залишають вибору. Армія, дипломатія та український народ — усе, що в нас є, аби вижити», — пише Кулеба. Такій яструбиній риториці можуть позаздрити у штабі Петра Порошенка, який традиційно претендує на право-мілітаристську нішу в українській політиці (див Тиждень, № 36/2021). Недавні призначення на найвищі посади в армії бойових генералів вказують на те, що бажання йти шляхом Ізраїлю — це не просто красиві слова міністра закордонних справ, а стратегія, яку обрали на Банковій після безуспішних спроб «дивитися в очі» й «просто припинити стріляти».
Читайте також: Новий раунд
Як і в кожного попереднього президента, на яких так не хоче бути схожим нинішній, у Володимира Зеленського з’явився й власний скелет у шафі. Це так звана справа «вагнерівців». Непослідовність, замовчування, скандали, недомовки в цій і так заплутаній справі однозначно грають проти президента. Можливо, як це часто буває в таких справах, ми так і не дізнаємося всієї правди, але навіть нинішній статус кво кидає найбільшу тінь на президента і його оточення. І грифи секретності, з якими зараз має справу парламентська комісія, що розслідує «вагнергейт», так само грають проти президента та його команди.
Якщо Володимир Зеленський і далі йтиме «бонапартистським» шляхом і будуватиме «новий Ізраїль», то на кожен його мілітаристський крок завжди звучатимуть закиди у справі «вагнерівців». Сказати по суті на Банковій чомусь не можуть, тому, мабуть, просто «збиватимуть» незручні запитання різними гучними інформаційними приводами.
Окрім «планових» політичних штормів, на Україну чекають й інші випробування. По-перше, чергова хвиля пандемії, яка стане ще одним стрес-тестом для медицини, економіки, освіти, а також регіональної та центральної влади. По-друге, гібридна війна, хай би як банально це звучало. Ситуація на Донбасі загострюється, обстріли посилюються, наша армія зазнає втрат і, як завжди (віднедавна про це знову почали говорити публічно), відкриває вогонь у відповідь. На окупованому Донбасі вперше відбудуться вибори до російської Держдуми — це серйозний крок Москви до інтеграції невизнаних республік за тією самою схемою, що й Придністров’я, Абхазії та Південної Осетії. Україна мала б бути проактивною в невизнанні цих виборів, інакше Києву залишається демонструвати «обурення» й «занепокоєння».