Про російсько-українську війну говорять як про «невизнану війну Європи» і водночас як про цивілізаційне протистояння. Речі, які непогано усвідомлюють військові та політичні аналітики, а за ними й медіа, крок за кроком знаходять свою рефлексію не лише в українському, а й у закордонному мистецтві різних напрямів і жанрів. Для іноземних митців та авторів, що торкаються теми російської воєнної інтервенції в Україну, яка розпочалася 2014 року, це спроба визначити міру власного наближення та участі в тому, що відбувається на окупованих та анексованих українських теренах, дати оцінку цим подіям і процесам і, що важливіше, показати всім: так, справжня війна в Україні триває. Мистецька мова універсальна й говорить однаково чітко до представників різних культур та епох. Історичний роман, фільм, п’єса чи картина про війну не дають її вихолостити від людських облич і доль, перейти суто в новини, аналітику й тексти серйозних історичних досліджень. Створюючи мистецький твір на тему війни поза кордонами рідної держави, кожний автор вказує на неї як на універсальну проблему й загрозу не для конкретних націй, а для всіх.
Справді, масштаби двох світових війн та нинішньої російсько-української годі порівнювати. Проте той факт, що мистецтво за кордоном по-різному говорить про останню, свідчить про те, що ніякої невидимої війни в Україні немає, а вона сама резонує навіть у тих, хто ніби й не причетний безпосередньо.
Живопис і комп’ютерні ігри
Манга — типово японська форма сучасного образотворчого мистецтва, відома й популярна в усьому світі. Несподіванкою стало те, що в японському сегменті мережі Twitter з’явилося кілька десятків зображень українських військових та силовиків, які беруть участь у відбитті російської агресії, створених у згаданому вище графічному жанрі. Персонажі цих малюнків — жінки й чоловіки з шевронами батальйонів «Донбас», «Азов» та СБУ, а сюжети зображають події Революції гідності, зустрічі та прощання українських бійців із близькими, фрагменти бойових дій, сцени втрат та просто військових у формі. Усе це роботи молодої японської художниці Нацуме, натхненні модою та цікавістю тамтешньої молоді до боротьби українців проти російського агресора. Мова не лише про збір і колекціонування речей, що відсилають до нинішнього протистояння на Донбасі, зокрема військової уніформи, шевронів, взуття та інших аксесуарів військових, а й про створення тематичних блогів, присвячених воєнному конфлікту, українській армії та військовій техніці, що допомагає місцевим реконструкторам у їхньому хобі. Згадані мода та інтерес знаходять свій вияв і у відтворенні сучасних українських вояків у стилі манга.
«Танковий таран у соняховому полі». На створення цієї картини Радо Явора надихнула реальна сцена тарану, здійсненого молодим українським командиром танка Артемом Абрамовичем 12 серпня 2014 року під селом Степанівка на Донеччині
Тенденція захоплюватися українською сучасною бойовою атрибутикою та героями війни в різних куточках світу, зокрема в Японії, зародилася завдяки онлайн-грі на військову тематику eRepublik. Мова про браузерну онлайн-стратегію та соціальну мережу, учасники якої взаємодіють як громадяни в соціумі, що симулює реальний світ, має економічний та військовий блоки. Цей продукт розробили Алексіс Бонте та Джордж Лемнару, які є засновниками компанії eRepublik Labs Limited, зареєстрованої в Ірландії. eRepublik не лише об’єднує гравців з усього світу, а й має потужний український блок, події в якому є реакцією учасників на те, що відбувається в реальному житті. Таким чином, баталії відбуваються не лише реально на Донбасі, а й у віртуальному просторі.
Історія української фракції в eRepublik починалося з того, що в липні 2011 року гравець під нікнеймом Ivan Sirko зареєстрував у ній політичну партію Ukrainian Anarchists (Партія анархістів). Її було створено як об’єднання людей, що сповідують принципи свободи та братерства і люблять свою Батьківщину. Партія вважалася політичним крилом бойової організації Anarchists Army. Певний деструктивний вплив на неї справляла наявність у керівництві кількох гравців з антиукраїнською позицією, який посилився після початку справжніх бойових дій на Сході України. Наслідком цього стали неодноразові спроби захоплення Ukrainian Anarchists гравцями з проросійського крила, що врешті-решт призвело до тимчасового припинення її існування наприкінці 2017 року та зміни назви на Ukrainian Alternative. На початку 2013-го на мапі гри eRepublik постала еУкраїна, а трохи згодом — військовий підрозділ «Білий легіон», створений гравцями з проукраїнською позицією. Це єдиний міліарний юніт гри, у якій учасникам заборонено спілкуватися російською мовою. Цікаво, що у складі «Білого легіону» були справжні українські бійці, зокрема Андрій Вітвицький, учасник розвідувальної групи ДУК ПС «Санта», який загинув 16 січня 2018 року в промзоні Авдіївки.
Читайте також: Хто воює проти нас на Донбасі
Варто додати, що eRepublik — це не єдиний продукт закордонних розробників комп’ютерних ігор, які торкаються української сучасної мілітарної тематики. У 2015-му відбувся реліз платформенної гри бельгійської компанії LuGus Studios під назвою «Битва за Донецьк». Гра, за твердженням її творців, покликана підвищувати обізнаність про протистояння між українськими збройними силами та «ДНР».
Справжні історії та обличчя. На картині «Татова донька» Беати Куркуль зображено українського прикордонника Євгена Гладкова з Талаківки з донькою на руках
«Для мене важливо не те, що зображено на картині, а історія, яка за всім цим стоїть», — розповідає в одному зі своїх інтерв’ю словацький художник Радо Явор. До певного моменту він працював над проектами, пов’язаними з ілюструванням книжок, фільмами та комп’ютерними іграми. Також він автор серії картин «Пори року в Україні», на яких зображено російсько-українську війну на Донбасі. Одна з найвідоміших — танковий таран у соняховому полі. На створення цієї картини Радо Явора надихнула реальна сцена тарану, здійсненого молодим українським командиром танка Артемом Абрамовичем. 12 серпня 2014 року під селом Степанівка на Донеччині його екіпаж прикривав відступ ВСУ і, щоб зупинити наступ супротивника, пішов на таран російського Т-72. Обидва танки були знищені, Артем Абрамович і члени екіпажу загинули. На картині «Зимова війна» зображено бої за Авдіївську промзону взимку, за температури –22 °С. Ще на одному полотні захисники Донецького аеропорту сидять у напівзруйнованому аеротерміналі біля маленької ялинки, а над їхніми головами кружляє сніг. Танкові бої української армії восени і те, який вигляд матиме Донецьк після звільнення від бойовиків «ДНР», — усе це митець зобразив на своїх малюнках. Побувати в самій зоні бойових дій Радо Явору не вдалося, тому він надихався здебільшого фотографіями журналістів і власною фантазією.
Читайте також: В агресивному середовищі
Цікаві роботи створює й литовська художниця та волонтерка Беата Куркуль, яка допомагає українській армії. Як і Радо Явор, вона працює над фантастичними сюжетами. 2015 року написала цикл картин про українську армію, міліцію, прикордонників, медиків і волонтерів. Одне з найвідоміших зображень її авторства — українські такмедики з жовто-блакитними крилами, що надають допомогу пораненому українському бійцеві. Частина героїв арт-робіт художниці мають реальних прототипів. Так, на картині «Татова донька» зображений прикордонник Євген Гладков із Талаківки з донькою на руках. Ще на одній зображена Дарина Рудик, яка була лікарем на Майдані, а далі хірургом в одній зі штурмових рот у зоні АТО.
На великому екрані
Крок за кроком тема війни на Донбасі відбивається не лише в кінодокументалістиці (для неї це, власне, природне зацікавлення), а й в закордонному ігровому кіно. 2017 року на екрани вийшла стрічка литовського режисера Шарунаса Бартаса «Іній», у якій зіграла французька кіноакторка Ванесса Параді. За твердженням критиків, це погляд на війну мирної людини, яка в силу життєвих і професійних обставин потрапила в зону конфлікту й намагається збагнути, де вона й чому. За сюжетом, молодому литовцю Рокасу та його дівчині Інзі випадає несподівана можливість побувати в Україні й побачити та зрозуміти справжню окупацію і війну. Разом із гуманітарним конвоєм Рокас прямує з Литви до України, де доля зводить його з двома військовими журналістами, які живуть зі своєрідними рожевими окулярами на очах. Реальність виявляється набагато жорстокішою за романтичні уявлення молодого чоловіка, він поринає у вир війни. Герої будуть змушені подолати свої психологічні бар’єри й побудувати міцні стосунки. Вони не погоджуються ні з чим, окрім свого бажання бути там, де вони є, кожен із власних причин. На зруйнованій окупантами території Рокас знаходить своє справжнє кохання. Зйомки фільму розпочалися в грудні 2016 року й відбувалися здебільшого в Дніпрі, а також у Києві та безпосередньо в наближених до зони проведення АТО районах. У стрічці використані документальні монологи реальних учасників бойових дій.
2017 року на екрани вийшла німецька драма «Остання подорож Леандра» режисера Ніка Бейкера-Монтейса з актором Юрґеном Прохновим у головній ролі. Актор, відомий роллю Лето Атрейдеса в «Дюні» Девіда Лінча, зіграв 92-річного берлінця Едуарда Леандра, який у супроводі внучки Адель вирушає в подорож до України, де хоче перед смертю здійснити мрію життя — відшукати кохану своєї молодості українку Світлану.
Під час подорожі Адель уперше дізнається про минуле дідуся, яке шокує її. Леандр зізнається, що був офіцером Вермахту й командував одним із козачих кавалерійських підрозділів, який під час війни розташовувався в Луганській області. Його кохана Світлана жила в селі на сьогоднішньому кордоні з Росією. Саме туди й прямує Леандр у розпал уже нинішньої війни на Донбасі.
Образи, що запам’ятовуються. Одне з найвідоміших зображень українських такмедиків авторства литовської художниці Беати Куркуль
У трилері ісландського режисера Бенедикта Ерлінґссона «Гірська жінка: на війні», світова прем’єра якого відбулася 12 травня 2018 року на 71-му Каннському міжнародному кінофестивалі, де він здобув Гран-прі 57-ї конкурсної програми «Тиждень критики», також звучить одна тема України та війни на Донбасі. Хатла — диригентка хору, їй за 50, однак за лаштунками тихої рутини вона веде таємне життя пристрасної захисниці екології. Коли головна героїня стрічки планує свою найбільшу та найсміливішу операцію, вона отримує неочікуваного листа, який змінює все. Її заявку на всиновлення дитини нарешті схвалено, на неї чекає маленька дівчинка з України. Хатла готується облишити роль диверсанта й захисника ісландського нагір’я, щоб здійснити свою мрію стати матір’ю, але вирішує організувати ще одну, фінальну атаку, щоб завдати руйнівного удару по алюмінієвій промисловості, яка загрожує довкіллю. У вересні 2018 року «Гірська жінка: на війні» була поміж претендентів на 91-шу премію «Оскар» у номінації «Найкращий фільм іноземною мовою».
Згадані вище фільми — це спроба європейських кінорежисерів і сценаристів знайти точку дотику та власне місце у війні на Донбасі, визначитися із симпатіями. Варто визнати, що закордонного ігрового кіно про російсько-українську війну й анексію Криму досі бракує. Справді, це буде крутий результат, коли блокбастер про Україну, тим паче на військову тематику, зніме відомий європейський чи американський режисер і він стане стрічкою-відкриттям найбільших кінофестивалів, таких як Канни, Берлінале, Локарно, Торонто, або отримає «Золотий глобус» чи «Оскара». Питання в тому, що швидко і без масованого лобізму з боку самих українців цього не станеться. Події, хоч би якою вона була, замало просто відбутися. Її треба донести до кіновиробників так, щоб вони не змогли відмовитися від створення нового художнього фільму.
Читайте також: Вогонь без контролю
Доки творці художнього кіно роздумують, документалісти вже давно працюють. Закордонної документалістики, яка показує війну на Донбасі з різних боків, вистачає. «Рідні» режисера Віталія Манського, «Віддалений гавкіт собак» Сімона Леренґа Вільмонта, «Школа № 3» Ґеорґа Жено та Єлизавети Сміт, «Переломний момент: війна за демократію в Україні» Марка Джонатана Гарріса та Олеся Саніна, «Стовпи неба» Ніколаса Руні, «Маріуполіс» Мантаса Кведаравічюса — важко взяти й перерахувати все зняте за останні півдесятка років, що триває російсько-українська війна. Кожна така стрічка фіксує передусім психологічно й емоційно непрості історії героїв. Власне, тим, хто створює художнє кіно, по сюжети ходити далеко не треба. Найкращим сценаристом виявилися саме життя і люди, які не побоялися зафіксувати свої історії та переживання на камеру.
Постає питання, чи знімають кіно росіяни, показуючи в них власне бачення війни, розпочатої ними проти України? Якщо говорити про художні фільми, то їх дуже мало. 2014 року на екрани вийшла повнометражна стрічка російського режисера Павла Іґнатова «Військовий кореспондент», у якій початок російсько-української війни подається з погляду путінської пропаганди. За сюжетом американський журналіст 2014 року потрапляє в таємну в’язницю СБУ, потім їде в табір біженців у Ростовській області, який бомблять ЗСУ, знайомиться із сепаратистами (хороші хлопці, які охороняють свій будинок), українською армією (збіговисько дезертирів, фашистів і вбивць), спостерігає за систематичним розстрілом мирного населення, фосфорними бомбардуваннями тощо.
2017 року в прокат вийшла стрічка Алєксєя Піманова «Крим», у якій історія кохання українки та росіянина, що зустрілися в кримському стародавньому місті Мангуп-Кале, розгортається на тлі подій Революції гідності, російської окупації півострова та початку російсько-української війни. Фільм героїзує підрозділ спецпризначенців «Беркут», російських військових, які без знаків розпізнавання окупували Крим, і сепаратистів із «ДНР» та «ЛНР». Ще одна схожа стрічка — короткометражка режисера Ленара Камалова «Чергування», що вийшла у світ 2018 року. Головну роль у ній виконав письменник Захар Прілєпін. У центрі сюжету ополченець «ДНР» із позивним Кіт, який розповідає про побачені й пережиті ним події. Фільм отримав приз XVII Tribeca в Нью-Йорку.
Знімати кіно з пропагандистською метою, у якому постаєш переможцем, легко. Очевидно, тому Росія всіляко експлуатує тему перемоги у Другій світовій війні. З агресією РФ проти України все прозаїчніше: про блискучі й беззаперечні перемоги тут не йдеться, навіть попри окупацію частини української території.
Мова передбачень
Українські медіа раніше писали про російську фантастику як поле, на якому відбилися прагнення Росії захопити Крим і вдатися до збройної агресії проти України з метою більшого чи меншого її ослаблення, а то навіть і знищення. Хочемо ми того чи ні, але це один із образів, який російсько-українська війна має в закордонній літературі. Моделювання майбутнього, зокрема воєнних конфліктів, — прерогатива не лише російських фантастів середньої руки, що клепають чтиво, розраховане на невибагливі смаки. Усе набирає зовсім інших обрисів, коли писати роман сідає… натівський генерал. Екс-заступник верховного головнокомандувача Об’єднаних збройних сил НАТО в Європі Річард Ширрефф написав художню книжку «2017. Війна з Росією. Термінове попередження від старшого військового командування». Це історія війни між Росією та Альянсом у 2017 році. Попередження про те, що може статися, якщо західні країни не збільшать своїх видатків на оборону.
За сюжетом, війна починається з викрадення російськими спецназівцями американських солдатів у Харкові, де ті готували українські війська. Їх привозять до РФ і звинувачують у перетині російського кордону. Далі російські бойовики збивають американський літак над Україною і знову брешуть, що він несанкціоновано перетнув кордон. Мета їхніх дій полягає в тому, щоб знайти виправдання для вторгнення в Україну. Операція з використанням фальшивого прапора, у якій російська армія здійснює артилерійський обстріл школи на контрольованому бойовиками Донбасі, вбиваючи 80 дітей і звинувачуючи в цьому українців, є остаточним приводом для вторгнення. Протягом кількох днів війська РФ відкинули українську армію та встановили суходільний міст на Кримський півострів.
Читайте також: ОРДіЛО. Законсервований стан
Побачивши, що НАТО не реагує на російську агресію в Україні, Владімір Путін розпочинає другу війну, вдершись у країни Балтії. Щоб створити привід і для цього вторгнення, російські спецпідрозділи проводять ще одну операцію з фальшивим прапором, використовуючи снайпера для вбивства російськомовних латишів, які йдуть на демонстрацію в Ризі. Далі російські війська атакують Латвію, Литву та Естонію, щоб «захистити російськомовних». Наступають на авіабазу, у якій перебувають американські військовослужбовці, і бомбардують британські та німецькі кораблі, зібрані в Латвії. Роздратований англійцями, російський президент наказує своїм військам вдатися до агресивних дій проти Сполученого Королівства. У результаті російський підводний човен потоплює британський авіаносець, вбивши 900 осіб. Так у романі Річарда Ширреффа розпочинається тотальна війна між Росією та НАТО.
Романи американського письменника Тома Кленсі в нас краще знають за екранізаціями, головним героєм яких є Джек Раян. «Полювання за «Червоним жовтнем», «Ігри патріотів» — це передусім не кінофільми, відомі завдяки Алеку Болдуїну, Гаррісону Форду, Бену Афлеку та Крісу Пайну, а художні романи. Технотрилер «Командні повноваження», написаний 2013 року, показує протистояння президента США Джека Раяна та російського диктатора Владіміра Володіна, яке відбувається на тлі спланованої інтервенції РФ в Україну під фальшивим прапором та просування російської армії аж до Києва. Раян посилає американські військові сили на допомогу українським. У Києві силами підрозділу «Дельта Форс» захоплюють одного з ключових свідків, який міг би дати показання проти російського диктатора, зокрема щодо його грошових оборудок на мільярди доларів, але якого Раян обмінює на припинення російської інтервенції в Україні.
«Вторгнення» польського письменника Войтека Мілошевського — це ще одне розмірковування на тему, а що було б, якби Україна 2014 року не зупинила Росію і вона, плюнувши на всіх, вирішила рухатися далі в глиб Європи та окупувати нові й нові території, зокрема Польщу. Мілошевський із філігранною точністю та правдоподібністю змальовує середньостатистичних поляків і майже з грубою карикатурністю — польських політиків, які якраз і вирішують, як країна вибиратиметься із цієї серйозної проблеми, а також керівників інших європейських держав, які відсторонено спостерігають за драмою, міркуючи лиш про те, які дивіденди вони можуть урвати з цього. Змальована картина страшить і знову наштовхує читача на думку, що після 2014 року, маючи під боком Росію, не можна бути бодай у чомусь впевненим. Європа потроху прокидається, повертається до тями перед обличчям реальної загрози й згадує сакраментальне давньоримське «si vis pacem, para bellum» («хочеш миру — готуйся до війни»).