Війна принесла українцям багато горя. Водночас у важкі часи, у темні часи з’являється можливість розгледіти світлих людей. Історія Шури Вятржик, жінки, що постійно підтримує поранених українських військовиків, складається з багатьох історій цих людей. Там, у самій глибині страждання й боротьби, Шура бачить Диво.
— Ми зараз багато чуємо про капеланів-чоловіків. Жінка-капелан — це вже диво, хіба ні? Розкажіть про себе.
— Знайомі жартують, що в мене все військове, крім котів: коли розпочалося повномасштабне вторгнення, брат пішов на фронт, син пішов на фронт, зять також військовик. Ще один цікавий факт: я єврейка-християнка, частина громади євреїв, які приймають Ісуса Христа як Спасителя, Месію, але зберігають свою культуру, своє єврейство. Моя громада підтримує мене в праці. Власне, я відповідаю за шпитальний напрямок Корпусу військових капеланів Християнської служби порятунку.
— Військовий капелан, як священник і офіцер ЗСУ, має отримати від держави мандат на здійснення капеланської діяльності, укласти контракт з армією та стати частиною конкретного військового підрозділу. Що значить бути капеланом-добровольцем?
— Служіння капелана-добровольця пов’язане з найціннішим для нашого Бога — з людською душею. Тому, щоб почати це служіння, добровольцю обов’язково треба мати рекомендацію від священнослужителя церкви, до якої належить ця людина, а також пастирський досвід служіння. Людина має розуміти, коли треба помовчати з пораненим, коли поговорити, поплакати разом, а коли просто допомогти дістатися до магазину. Капеланам-добровольцям дуже важливо взаємодіяти зі штатними капеланами ЗСУ, з командуванням на тій території, де ми працюємо: це робота з військовиками. Існують певні умови та правила, які треба розуміти й поважати. Для мене велика честь бути капеланкою-доброволицею. Я можу бути корисною, не маючи військового звання. І для нас, капеланів-добровольців, дуже важливо взаємодіяти зі штатними капеланами. Так виникає гарна команда, хороший союз, тому що ми добре розуміємо, що на одного штатного капелана припадає багато людей, про яких треба піклуватися. Іноді просто нереально охопити всіх. Тому ми, як капелани-добровольці, готові допомагати їм у цьому. Нам важливо поважати штатного капелана, його територію, його правила. Ми союзники й помічники в його команді.
— Ви заходите до палати з пораненими військовиками. Що далі?
— Коли я заходжу до поранених бійців, найперше представляюся: «Доброго дня, я капеланка, — і запитую: — Можна до вас?» Я добре розумію, що прийшла послужити цим людям, але я мушу отримати від них дозвіл це зробити. Я ніколи не буду нав’язувати допомогу. Це має бути вибір хлопців. Ніхто ще не відмовлявся від моєї підтримки, однак я вважаю, що маю попросити дозволу надати цю допомогу. Коли заходжу до палати, то бачу різні ситуації. Нинішні поранені часто відрізняються від тих, з ким я знайомилася у двадцять другому році. Зараз мене зустрічають тяжчі хлопці, тому що за три роки великої війни вони дуже втомилися, деякі в чомусь розчаровані. Деякі, окрім фізичних ран, переживають глибоку депресію, проте це все одно наші бійці, які продовжують захищати країну.
Я поважаю кожного пораненого чоловіка, кожну поранену жінку. Я приходжу до них для того, щоб бути підтримкою, а не оплакувати їх — хай як це важко.
— Коли вам хочеться ридати?
— Був у мене випадок…який запав у душу так, що я досі згадую цього військовика. Це був якраз той випадок, коли я ледь втрималася, щоб не розплакатися (заплющує очі, замовкає).
Це був хлопець із великими блакитними очима. У нього була дуже висока ампутація, подвійна. І з якою усмішкою і яким бадьорим голосом він розповідав, як у нього в підпорядкуванні були чоловіки за сорок, у яких і суглоби болять, і спини болять, а він бігав допомагав усім. Аж ось прилетів снаряд, і він залишився без обох ніг. І тоді в мене були думки: «Господи, ну як так? У хлопця все життя попереду». У мене син такого віку, і, звісно, мене як маму це дуже сильно торкається. Але капелан — це завжди надія.
Тому я своє завдання бачу в тому, щоб вислухати цих людей, запропонувати помолитися разом, мотивувати їх і дати надію на майбутнє. Господь дає сили, але є дуже багато ситуацій, коли я гостро відчуваю безпорадність. Тому що хочеться допомогти, а ти не розумієш як. Потрібно тільки диво, інакше глухий кут, відчай, безнадійність. І знаєте що? Я бачу багато таких див.
— Розкажіть більше, що таке диво.
— На самому початку повномасштабної війни були випадки, коли віряни з найщиріших спонукань ішли до поранених і молилися, щоб відросли кінцівки в ампутантів, щоб повернувся зір тим, кому виїло очі… Вони молилися про диво… Як капеланка, як вірянка, я вірю в дива, але вважаю, що сьогодні в житті наших поранених воїнів дива відбуваються в інший спосіб…
— Як же Бог діє у такому разі?
— Коли ми йдемо до поранених, нам не треба ставити великі та складні цілі. Часто диво — це мистецтво маленьких кроків. Ось була історія з двома військовиками: в одного ампутація ноги, у другого — роздроблена кістка на нозі. Ми не тільки молилися за них. Разом з ними відвідували змагання з боксу. Наша добра подруга Аліна Шатерникова, дворазова чемпіонка світу й віцепрезидентка Федерації боксу, завжди нас запрошує. Це так надихнуло хлопців, що вони самі почали тренуватися. І в лютому цього року ми всі з радістю та сльозами на очах спостерігали за їхніми боями на ринзі.
Був ще випадок: хлопець із подвійною високою ампутацією. Коли з ним розмовляв наш шпитальний капелан, вони говорили про мрії, тоді військовик сказав, що завжди мріяв сісти на коня, але висока ампутація — це дуже серйозно. Ми намагалися підтримати, підбадьорити його, хоча й розуміли, що з такою ампутацією просто сісти на коня — уже велика проблема, а втриматися в сідлі — майже нереально. І диво сталося — одного разу наш капелан показав фотографію, як цей чоловік сидів на коні.
Ще одна історія. У відділення потрапив хлопець, у нього подвійна ампутація. З перших днів, як тільки йому дозволили сісти, він почав займатися фізкультурою. Робив вправи, тягав гантелі весь час, і зараз у нього вже купа золотих медалей. Він постійно ставить собі цілі й досягає їх. Коли він у Києві, завжди каже: «Шуро, поїхали до хлопців». Ми з ним їздимо до поранених, він розповідає про свій шлях, підтримує і підбадьорює інших.
— Так це ж і є дива, хіба ні?
— Ось це і є дива — коли Господь допомагає нам, капеланам, підтримувати поранених, дає їм надію, множить їхні сили багаторазово. А іноді все відбувається й без мене. Тоді я просто дивлюся, як наші хлопці й дівчата роблять неможливе, і тихо дякую Богу за них.
— Хто поруч із вами в підтримці поранених?
— Я дуже пишаюся тим, що, як уважаю, також велике диво від Бога: під час повномасштабного вторгнення дуже різні люди об’єдналися для захисту країни. Особливо це проявляється в капеланському служінні, яке зараз об’єднує різні культури, різні релігії. У шпиталях нас усіх об’єднує поранений український воїн.
Наприклад, у нас у шпиталі є поранені з абсолютно різними поглядами на життя, на Бога, з найрізноманітніших християнських традицій, навіть із різних релігій. Тому отець Олег Скнар, офіцер Служби військового капеланства Командування Медичних сил ЗСУ, з яким ми маємо честь співпрацювати, розвиває нашу команду, у якій є представники різних конфесій і релігій. У звичайному, скажімо так, житті в цих людей мало приводів для єдності, більше розбіжностей і навіть претензій одне до одного. Але, як я вже сказала, нас об’єднує поранений воїн. Ми трудимося разом, молимося разом — хіба це не диво? Разом з одним штатним капеланом, представником іншої, не християнської традиції, ми відвідуємо поранених, розмовляємо й молимося з ними. Просимо в Бога для них відновлення та підбадьорюємо їх. Дякуємо їм за службу та молимося, щоб Бог зберіг їхніх побратимів. Усі конфесії, більшість релігій, так скажемо, за всі не буду казати, але більшість об’єдналися заради наших хлопців. І це також диво.
— Про що ваші мрії після закінчення війни?
— Коли закінчиться війна… Насправді в мене й нашої команди буде ще більше роботи після закінчення війни. Усі наші хлопці й дівчата повернуться додому, їм буде потрібен перехід від одного життя до іншого, їм буде потрібно прийняття. Тут ще одна грань служіння капелана: бути місточком, зв’язною ланкою між цивільними та військовиками. Ми маємо бути цим місточком, розповідати цивільним людям про наших воїнів, про їхній характер, їхню службу і про те, що вони переживають, через що їм довелося пройти. Суспільство ще вчиться приймати людей із досвідом війни, ми допомагаємо в цьому. Військовикам же ми кажемо, що їх не забули, що багато людей моляться за них, жертвують кошти, чекають їхнього повернення. Я дуже радію, коли нас запрошують у різні церкви, ми ділимося історіями, і я бачу, як більшість церков готується приймати військовиків, учиться її розуміти.
Окрема категорія — родичі військовиків, тому що, хоча вони й не військовики, але разом з ними будуть змушені долати багато викликів. Військові капелани це розуміють і прагнуть підтримати такі родини.
Тому, на жаль, ця війна ще багато років вимагатиме наших зусиль: служити ветеранам і їхнім родинам, допомагати відновленню та реабілітації. Попереду багато роботи й багато див, я впевнена в цьому.