Фронтмен гурту «Мертвий півень», актор театру «Арабески» та колишній львів’янин Місько Барбара показав Тижню мистецький Харків, у якому живе і творить уже десять років
Зустрічаємося під пам’ятником Леніну в самісінькому центрі Харкова на площі Свободи. «Отут ми розбили перші намети, – заводить розмову Барбара, закурюючи, – на початку найбільшого в цій країні перформансу (Помаранчевої революції. – Ред.). Вирішили, що біля пам’ятника Лєнінові це буде дотепно».
Місця на площі вистачає і для картингових доріжок, викладених розфарбованими шинами, і для ринку, працівники якого вже розклали свої синьо-білі ятки з начинням. Мешканці міста помітили, що простий і нехитрий спосіб нейтралізувати будь-які протести на площі – розмістити поруч із ними ярмаркові намети. Барбару стукає по плечу харків’янин, просячи сфотографувати його біля Леніна. Він погоджується і робить знімок.
Готелі Харкова
«Це оспіваний Жаданом в однойменному вірші готель «Харків», – веде далі Барбара. Показує вікна приміщення, в якому театр «Арабески» понад рік репетирував виставу «Веселого Різдва, Ісусе» разом із гуртом LЮК, котрий робив до неї саундтрек.
Зараз із вікна видно стару офісну техніку. «Лише солодкий запах телефонних слухавок, лише білі згустки жувальної гумки, приліплені кимось до столу, звисають, немов кажани», – саме ці рядки з вірша Жадана могли би бути викарбувані на майбутній меморіальній дошці цього готелю. «Там далі Держпром, – показує Місько, – за Хвильовим, «грандіозна грандіоза». Це насправді одна з моїх улюблених будівель, можна сказати, перший український хмародер».
Показуючи свій Харків, Барбара одразу прямує до будинку «Слово» на колишній вулиці Червоних письменників. «Оскільки Харків мимоволі став столицею Радянської України, усі органи влади, редакції газет і журналів переїхали сюди. Приїхало, зокрема, багато письменників – вони жили просто в редакціях. Згодом для них побудували оцей будинок. Тут були оптимальні умови: автономне опалення, а на даху навіть солярій – щось неймовірне на ті часи, – розповідає Місько. – І Лесь Курбас тут жив, і актори «Березоля», зокрема Наталя Ужвій. Із цих людей своєю смертю померли одиниці. Будинок став їхньою братською могилою, просто звідси їх забирали, а Микола Хвильовий тут застрелився». На будинку – меморіальна дошка у вигляді розкритої книжки, схожої на хрестоматію української літератури початку ХХ століття.
«Конструктивістський Харків нагадує мені нью-йоркський Бруклін, який також будувався в 1920-ті», – каже Місько, зупиняється біля сигаретного кіоска і купує запальничку. Підкурює синій «Бонд». Чимчикуючи Харковом, відзначаємо сумні ознаки часу: Сумський ринок, аналог Галицького у Львові й київської Бессарабки, зруйнований. «Напевно, тут з’явиться супермаркет, – припускає Барбара. – У місті, де можуть зрубати півлісу, аби прокласти дорогу для красавчиків… Старі будинки спеціально доводять до аварійного стану. До речі, в Харкові була спроба організувати сквот – виникла галерея SOSka, але вже закрилася. Ще є муніципальна галерея, чи не єдина в місті, яка виставляє сучасних художників й організовує бієнале Non-stop media. Спільно з нею стрит-артівці розмалювали вулицю Пушкінську. Графітяр Гамлет малював на стінах роботи Примаченко, а під час приїзду Мєдвєдєва ці роботи чомусь позакривали». Може, у примаченківських звірах упізнали ведмедя?
Намагаємося перейти вулицю по зебрі, але машини навіть не збираються зупинятися. «Обережно, Харків!» – вигукує Барбара, пропускаючи автівки. Прямуємо повз пиріжкову, до якої вишикувалася невеличка черга. «Як на мене, в Харкові найсмачніша все-таки шаурма, – випалює Місько, – може, тому, що тут багато вихідців із батьківщини шаурми».
«Це цвинтар, – показує на харківський Молодіжний парк із його прогулянковими доріжками, поспішними перехожими і барвистими дитячими майданчиками, які проглядають крізь уже напівпрозорі дерева. – Якась дивна мода 1970-х, коли старі кладовища перетворили на парки. Розповідають, що діти, які тут пізніше бавилися, натрапляли на черепи або кістки. Тутешню кафешку, зараз вона вже не одна, харків’яни називали «Могилка». У парку залишили лише кілька могил: Гулака-Артемовського, Еллана-Блакитного. Вже у 1990-х тут відновили могилу Хвильового. Це дуже приблизно, за спогадами. Панове, всі ми ходим по кістках».
Дидактична виставав «Театрі 49-ти»
Зупиняємося біля афіші Будинку актора: більшість харківських молодіжних театрів виступають саме тут: «Театр 19», ЦСМ «Нова сцена», «Новий театр». Заходимо до Харківського літературного музею. На його вузеньких сходах відбулася одна з перших вистав театру «Арабески», тут-таки його юридична адреса. Піднімаємося у невеличку кімнату на другому поверсі – кілька письмових столів, шафки зі стосами афіш «Арабесок» та «Мертвого півня». «Літературний музей – знакове місце для Харкова, – зауважує Барбара. – Тут багато чого відбувається: виставки, літературні акції, кіноклуб». На склі веранди музею висить реклама харківської Вищої ліги слему. Від юридичної адреси «Арабесок» прямуємо до фактичної.
На набережній річки Харків у приміщенні фармацевтичної фабрики міститься «Театр 49-ти». Крізь ґрати проглядає заасфальтована територія все ще діючої фабрики: стіни з червоної цегли, де-не-де порослі бур’янами, квітами і диким виноградом, металеві двері, пофарбовані в червоний та зелений кольори, а над ними напис «На території складу пали-
ти заборонено!»
Користуючись тим, що театральну творчість на території складу не заборонено, «Арабески» тут і репетирують, і виступають. «Коли готуємо виставу, репетируємо фактично щодня, – каже Барбара. – Ще є заняття з вокалу, руху, проводяться тренінги. Зараз відновлюємо театральний проект «Чорнобиль ТМ», який раніше робили у співпраці з білорусами та поляками. На 14 грудня плануємо передпрем’єрний показ».
Перетворення репетиційної бази на театр – це вимушений крок. Назва «Театр 49-ти» походить із попередньої арабескової вистави «Радіошансон (Вісім історій про Юру Зойфера)».
«Юра народився в Харкові, а через війну його родина переїхала до Відня, – розповідає Місько. – Там він стає відомий як автор кабаретових зонгів. У 1930-х, коли при владі вже були нацисти, діяло таке правило: якщо в залі публіки більше ніж 50 людей, обов’язкова присутність цензора. Тому виникли так звані театри 49-ти, щоб оминути цензуру. Ще рік тому, коли ми утворили «Театр 49-ти» на 49 місць, натякали радше на економічну цензуру: незалежний театр, такий як ми, мусить платити нереальне бабло за оренду державних театрів. Колеги з Голландії, які приїжджали до нас, з цієї ситуації вжахнулися. А тепер… уже не далеко й до прямої цензури».
Мистецьке освоєння промзон практикують у багатьох європейських містах. Та й тут, на цій мальовничій і близькій до центру міста набережній Харкова, чудово виглядав би центр сучасного мистецтва.
«Це наша мрія!» – вигукує Місько, проте втілити її самотужки незалежному театрові не під силу, а місцеві олігархи поки що не поспішають виводити свої мистецькі ініціативи з ділового центру міста.
«Фельдманівська галерея на Сумській – це якесь непорозуміння. Вона відкрита в будні після шостої, в робочий час там офіси. У ній така кічуха в оформленні – фонтани, леви. Пінчук запустив моду серед пацанів, що потрібно мати галерею, – і це наслідок», – резюмує митець.
«Арабески» – це не лише театр-студія, а й незалежний продакшн, який знімає документальне кіно. «Ми їздили по харківських колоніях, – розповідає Місько про документальний фільм «Зони зради», – показували «Маленьку п’єсу про зраду» за Ірванцем. А разом із нами їздила знімальна група, журналісти, соціологи, психологи, які паралельно проводили дослідження. Пізніше ще був проект, коли режисери впродовж року ставили вистави з ув’язненими – в Харкові він був реалізований у чоловічій і жіночій колоніях. Ми зняли про це короткий фільм «Театр у в’язниці». Крім того, була спроба зняти документальне кіно за віршем Юрія Андруховича «Стас Перфецький повертається в Україну!» з голосом Юрка в головній ролі».
Як багато суперзірок
Минаючи провулок Театральний, спускаємося по в’їзду Музичному. «Коли буде готовий черговий диск «Мертвого півня» «Радіо «Афродіта», презентуватимемо його в клубі Jazzter, – розповідає фронтмен «Півнів». – Колись паб Churchill був головним місцем виступів харківських музикантів, зараз музичний полюс змістився до Jazzter’а».
Прямуємо до нього й ми. «Коли концерт?» – одразу переходить до справи власник закладу. «Може, у кінці листопада, тоді всі з’їдуться знову», – пропонує Барбара. Зрештою домовляються на початок грудня. Кавуємо під приємні звуки саксофона. Місько замовляє американо з молоком.
«Це одне з найсимпатичніших для мене містечок, де я люблю бувати. Тут відбувалися й останні «Півнячі» виступи. Є ще одне місце, яке називається «Чотири кімнати» – як фільм». Афіші клубу свідчать про бурхливе музичне життя. Воно й не дивно, адже у Харкові живуть і творять Сергій Бабкін, LЮК, SunSay, «Оркестр Че», сюди незабаром повернеться Сергій Жадан.
Записуються харківські музики на студії «M.A.P.T», що на вулиці Червоножовтневій, проте Барбара вживає її колишню назву – Конторська. Проходимо повз іржаві ворота і будівельний майданчик – посеред захаращеного дворика курять працівники студії. Кілька сходинок – і ми вже у невеличкій квартирі. В обшитій звуконепроникними матеріалами кімнаті висять гітари, одну з яких Місько одразу бере до рук, є кілька синтезаторів.
«Для Чайки тут було найбільше спокус, – пригадує Барбара, – він пробував кожну гітару і довго не міг вибрати. Міг годину сидіти і вибирати – ця, ця, ця». Мініатюрний шкіряний диван, помаранчеві стіни з плакатами Playboy, фортепіано, статуетки, фотографії, старі музичні прилади замість шафок і творчий безлад на кожному міліметрі площі – таке ось робоче місце музикантів. Записуючи альбоми, вони зависають тут тижнями.
«Коли записуємося, граємо всі разом, – пояснює Барбара, – хоча насправді пишеться тільки один інструмент – спочатку бас, барабани, потім гітари, а потім аж голос. Було так, що хлопці записували всю музику і йшли, а я лишався, доспівував, переспівував. Це могло тривати до ранку».
На цьому світі стільки ірреального
Виходимо на магістраль з дубльованою назвою вулиця Полтавський Шлях. Трамваї й авто неквапом рухаються в різних напрямках – найімовірніше, в Полтаву і з Полтави. «Тут знаходиться Свято-Дмитрієвський храм. За часів совка його було перетворено спочатку на склад, потім – на кінотеатр. Заразтам автокефальна православна церква. Я до неї ходжу, хоча й греко-католик. Цей храм нагадує мені катакомбний, прихожани його наче перші християни», – зізнається Михайло.
Зовні церква непрезентабельна, не з власної волі закамуфльована. Пишна оздоба на старій фотографії різко контрастує з фасадом, на якому висить, – сірим бетоном і оббитою керамічною плиткою. Купол храму зрізано і закладено цеглою. Заходимо на хори, на яких лежать відкриті ноти.
«Тутешній архієпископ Ігор Ісіченко – знакова для сучасного Харкова постать, – поштиво шепоче Барбара. – Крім того, що богословить тут, він іще й науковець, викладає в університеті давню українську літературу. Ми час від часу зустрічаємося, розмовляємо і записуємо розмови. Я намагаюся скласти з них корпус текстів. Можливо, з цього вийде щось на кшталт книжки розгорнутих діалогів».
Гуляючи Харковом, ловимо слівця перехожих. Хлопчина каже до коханої: «Чево ти насупілась?» Барбара усміхається до цього милого українізму і раптом зізнається, що не вірить в існування східняків: «Більше подібностей, ніж відмінностей. Та й відмінності ці дуже малопомітні. Хіба позірні харківські слівця, наприклад, «тремпель», тобто вішак. Я не знав такого слова. Виявилося, що це ім’я власника фабрики, яка виробляла вішаки. Нині це вже загальна назва. Або «ракло» – це така собі суміш батяра з хуліганом. Це слово виникло на Бурсацькому узвозі, де викладав Григорій Сковорода, точніше на Благовіщенському базарі – Благбазі. Лише раз на рік студентів-бурсаків випускали із бурси – на день Святого Іраклія. Вони одразу неслися на базар і хапали все, що потрапляло під руку, бо були голодні. А перекупки слово «Іраклій» скоротили й казали: «О, ракли біжать». Зрозуміло, що це різні міста – Львів і Харків. Але в цьому є свій кайф. Харків зовсім інший. Мені тут добре».