Так, на початку червня Держагентство з питань туризму і курортів запропонувало ввести податок на відпочинок українців за кордоном. Мовляв, якщо вони платитимуть за це 1% мінімальної зарплати, нічого з ними не станеться, а держава додатково отримає десятки мільйонів гривень. А ще влада пропонує обкласти податком у розмірі 1–1,5% ціни плеєри, музичні центри, магнітофони, жорсткі та оптичні диски, автомагнітоли, відеомагнітофони, DVD-програвачі, ноутбуки, мобільні телефони, планшети, лазерні диски, карти пам’яті, флеш-карти та касети. І, звичайно, підвищити (не вперше, і, мабуть, не востаннє) акцизи на пиво – цього разу аж удвічі.
А ще Кабмін прагне з наступного року запровадити податок із доходів фізичних осіб, отриманих від продажу брухту чорних і кольорових металів, а також брухту електричних акумуляторів. Відповідний законопроект №2205а вже подано на розгляд Верховної Ради. От тільки незрозуміло: збирають металобрухт зазвичай безхатьки та безробітні – як цей податок можна адмініструвати? Яка армія спеціально підготовлених податкових нишпорок потрібна буде для втілення цього геніального, поза сумнівом, задуму?
Але, попри певні ідейні прориви, ініціаторам запровадження нових податків, на мою думку, бракує креативності. Тож їм доцільно би було перейняти досвід інших держав і певних історичних діячів. Дивись, і власна фантазія вириватиметься за всі можливі межі…
Отже, у Вюртембергу (одна з німецьких держав XVIII століття) стягували податок на горобців. Екологічно несвідома влада цієї держави вважала, що горобці тільки й роблять, що з’їдають чесно вирощений бауерами врожай. Тому господар кожного дому мусив або знищити дюжину горобців, або заплатити в скарбницю дюжину крейцерів.
А у Вірменії наприкінці ХХ століття був упроваджений податок на пилюку: населення мало оплачувати витрати з видалення пилюки у своїх дворах з розрахунку два драми за один квадратний метр (сьогодні це копійки, а десять років тому то ще були гроші). Ще один екзотичний податок – податок на тінь, яка падає від великих парасольок і навісів кафе та крамниць на муніципальну землю; стягують цей податок у Венеції, де землі, як відомо, не вистачає. А в Австрії запроваджено «гіпсовий податок» – його сплачують гірськолижники та передають лікарням, де гоять травми. І, нарешті, у Республіці Гвінеї влада вигадала «податок на мир» – при його впровадженні кожен рік без війни оцінили у 700 франків.
З давньої і недавньої історії відома безліч подібних податків і зборів – на імпорт вина, на ввезення чаю, на утримання собак і котів тощо. Скажімо, у Мексиці митці зобов’язані платити за право займатися художньою творчістю, але мають право робити це в натуральній формі. Вартість скульптур чи картин оцінює спеціальне експертне журі. І якщо участь у Всесвітній торговельній організації суттєво обмежила можливості для влади будь-якої країни впроваджувати нові й нові екзотичні податки на державному рівні, то на рівні місцевому таких можливостей значно більше. Навіть для збирання податків із чайових, що діяли, як твердять ЗМІ, у деяких штатах США.
Не йдеться вже про податок із зубів (стягувався якийсь час в Оттоманській імперії) та вух (Тибет початку ХХ століття). І про податки на вікна та комини, які існували практично у всій середньовічній Європі, а в деяких державах – як-от Австро-Угорщині – дожили до новітніх часів. Чи про муніципальний збір за право їзди на велосипеді, впроваджений 1910 року Симбірськом – рідним містом Владіміра Ульянова-Лєніна…
Та воістину неозорі простори для творчого наслідування відкриваються, коли ми звертаємося до спадщини одного із найбільших митарів усіх часів та народів – російського імператора Пєтра І.
За дивним збігом обставин, у царя Пєтра Алєксєєвіча, як і в Миколи Яновича, постійно бракувало коштів у бюджеті (вони зникали невідь-куди), натомість треба було підгодовувати команду однодумців та численне військо. Ну, і звичайно різні грандіозні прожекти також вимагали коштів. Тому весь час перебування Петра І на царському престолі – це пошук нових і нових фінансових джерел, пошук вигадливий і невгамовний.
Податок на бороду посідає гідне місце серед найуславленіших пєтровських податків. Він був упроваджений 1689 року і його нараховували відповідно до суспільного стану бороданя: купець першої статті платив 100 рублів на рік, дворянин, приказний служилий і рядовий торговець – 60 рублів, пересічний городянин – 30 рублів тощо. Селянин у себе вдома не платив за бороду, але при в’їзді до міста та при виїзді з нього щоразу платив копійку. Це були не такі малі гроші: у студентські роки Міхаіл Ломоносов, майбутній світоч російської науки, жив, хоч далеко не розкішно, на три копійки на день…
А 1715 року на розкольників-бороданів (які не голилися з огляду на свої релігійні переконання) був встановлений спеціальний податок у 50 рублів, а на додачу всіх їх зобов’язали носити спеціальний одяг – хто його не вдягав, платив штраф, а хто не мав чим платити, того відправляли на каторгу.
Ще один знаний винахід Пєтра І – податок на лазні. За указом 1704 року думні люди і першостатейні купці мусили платити з домашніх лазень по три рублі, прості дворяни, купці і всілякі різночинці – по 1 рублю, селяни – по 15 копійок щорічно. З того ж 1704-го на підданців царя впали й інші збори та податки: на хомути, шапки, капелюхи й чоботи, на дуги візників, на яловичу шкіру, на вулики, млини, постоялі двори, наймані кутки, винні підвали, на печі, дрова, горіхи, кавуни й огірки, на пшеницю і свічки, на вуса (це – окремо від борід), на питну воду й купівлю ліжок, на пивоваріння, на весілля, похорони і народження. Кожне десяте порося мало бути передане до державної скарбниці. Був упроваджений гербовий збір – на юридичні акти, прохання та скарги й комерційні документи, що фіксувалися на спеціальному папері, який продавався державою за високими цінами. А на додачу цар впровадив державну монополію на торгівлю сіллю, солоною рибою, тютюном, крейдою, дьогтем і… дубовими трунами. Ясна річ, що у вартість цих товарів входили чималі приховані податки.
А у далекому Башкортостані царські збирачі податків брали гроші ще й за очі: за карі – 6 копійок, за сірі – 4 копійки.
Одне слово, є з кого брати приклад уряду України. От якими будуть наслідки невпинного зростання податкового навантаження на бізнес і фізичних осіб? Адже за Пєтра І загальна маса податків у Московському царстві, яке 1721 року перетворилося на Російську імперію, зросла у 6,5 разів – але скарбниця все одно залишалася порожньою, а люд тікав світ за очі за межі держави або банально вимирав з голоду. В результаті кількість жителів держави – тобто платників податків – скоротилася приблизно на 1/5. А водночас у тих країнах, де населення не обдирали, як липку, народ багатів, а вслід за тим та разом із тим наповнювалася скарбниця – і всі були щасливі.
Але ж народ багатітиме завтра, скарбниця наповниться післязавтра, а Миколі Яновичу, як і Пєтру І, гроші потрібні вже сьогодні. Тож чекайте на податкові новації і готуйтеся віддавати кожне десяте (а, можливо, й сьоме чи шосте) порося до бездонної державної скарбниці…