«Візитівка спортивної індустрії та шоу-бізнесу України!», як коротко охарактеризували організатори свій захід, більше скидався на корпоративну вечірку. Щоправда, дуже велику.
Сучасний спорт схожий на іграшку-калейдоскоп. Пам’ятаєте? Дивишся в трубку, а там, відповідно до того, як повернути коліщатко, складаються різні візерунки. Тут те саме — лише від кута зору залежить, у яких поєднаннях явиться нам цей багатоликий Янус.
«Золота Лілія» з самого початку апелювала не так до спортивної складової (у фестивалі вона ледь відчутна), як до емоцій глядачів. Інакше чим пояснити це «ірландське рагу», коли в одній програмі з’являються артисти класичного балету й естрадні співаки, олімпійські чемпіони і брейк-дансери, грузинські танцюристи та група акробатів.
Позаду мене сиділи три балакучі подружки. Від початку я зауважила, що вони реагують на все, що відбувається, в унісон з глядачами Палацу спорту, але їхня реакція співпадала з моєю не часто. Радісне піднесення викликала у дівчат поява винуватиці свята у складі танцювальної групи Free-Art. Мистецтво довільного пересування сценою Лілія Подкопаєва засвоїла на телевізійному проекті «Танці з зірками». Як прокоментувала одна з невгамовних щебетух: «Мені б так рухатися». Гадаю, з нею в душі погоджувалася переважна більшість присутніх. Бути яскравими й успішними хочеться всім, але нема бажання докладати до того жодних зусиль. А підглянути в мас-медійну шпаринку за відомою особою — не гріх, а відпочинок.
Сплеск змішаного із захопленням подиву спричинив вихід Алєксєя Голобородька, який 2007 року виборов титул «Найгнучкіша дитина планети». По-материнськи зітхаючи, дівчата швиденько обговорили неймовірні можливості людського організму. А я не могла відірватися від обличчя хлопця: такий недитячий вираз дотепер я зустрічала лише на світлинах із зображенням біженців Косово чи іракських підлітків.
Свою душевність українські глядачі майже нарівно поділили між бразильцями, які демонстрували бойове мистецтво капоери, і збірною світу на акробатичній доріжці, китайським еквілібром на стільцях і виступом академічного ансамблю пісні й танцю «Донбас». Але рівна емоційна лінія, якою б позитивною вона не була, вимагала якогось вибуху — хай і не вулканічного за силою, проте відчутного. І дочекалися.
Шоу розпочалося із запізненням на 45 хвилин, що для Києва давно стало звичною практикою, але й цього виявилося недостатньо, аби підготувати спортивний реманент належним чином. Усю принадність несподіванки мав змогу оцінити чотириразовий олімпійський чемпіон зі спортивної гімнастики Алєксєй Нємов. Його номер складався з двох фрагментів. Перший — кумедний танець у піджаку Григорія Чапкіса (скуті одягом меншого розміру рухи компенсувалися почуттям гумору, що його аж випромінював росіянин). Другий — вправи на поперечині. У перші ж секунди, щойно гімнаст розпочав демонструвати свою фізичну культуру, відриваються троси, що утримують поперечину. Інвентар падає в один бік, Нємов робить сальто і приземляється на іншу сторону. Неушкодженим — роки тренувань даремно не пропадають. Продовжити виступ йому не дають, бо часу на поновлення конструкції нема, а show must go on.
Фото: Валентин Дирман
Особисто я справді подивувалася лише солістам Національної опери та балету України, котрі вийшли до народу з хореографічним шедевром — Гранд па з «Дон Кіхота» Мінкуса. Вишуканість Олени Філіп’євої та її партнерів настільки стилістично відрізнялася від усього раніше продемонстрованого, що на тлі кенійського драйву та грузинської запальності виглядала якось недоречно. «Я нічого не пропустила?» (одна з подружок якраз виходила по каву для всіх під час балету). «Нічого цікавого», — відповіли їй.
