Шоу Берлусконі

Книжка як щит, а по боках військові машини. Замість прапорів, броні й петард італійські студенти озброїлися книжками, вирушивши мітингувати проти запропонованої урядом Сільвіо Берлусконі освітньої реформи. Заплановане зменшення витрат на освіту має насамперед торкнутися малоприбуткових факультетів. На жаль, за своєю суттю передбачена італійськими політиками оптимізація видатків на освіту не є чимось новим для Західної Європи. Ще навіть до глобальної економічної кризи у Великій Британії закривали, приміром, департаменти філософії, нині ж там у середньому втричі підвищують плату за навчання. Італія підхоплює цю не найкращу з європейських естафет.

Протести, вибухи, аргументи

Перша хвиля масштабних протестів прокотилася країною наприкінці листопада. Студенти вийшли на вулиці в Римі, Неаполі, Венеції, Генуї, Болоньї, Пізі, Турині. У середині грудня до них приєдналася строката публіка: затяті комуністи, профспілки, жертви землетрусу 2009-го в Аквілі, які так і не отримали обіцяної допомоги від уряду. Підпали, вибухи петард, сутички з поліцією, розбиті вікна крамниць і банків на центральних вулицях Рима – ось що в підсумку. Очевидці розповідають, що в епіцентрі подій було небезпечно й моторошно.

Під такий акомпанемент найепатажніший національний лідер сучасної Європи 74-річний Сільвіо Берлусконі, як завжди усміхнено, боровся за владу. Парламент погрожував висловити його уряду вотум недовіри. У жовтні цього року один із соратників прем’єра, незмінний союзник упродовж останніх 16 років, спікер Палати депутатів Італії Джанфранко Фіні оголосив про свій вихід із партії Берлусконі «Народ свободи». Він створив власну політсилу «Майбутнє і свобода», і за ним пішли 38 депутатів.

Берлусконі втратив частину голосів у парламенті, але встояв за крок до політичного колапсу – вотум недовіри йому не оголосили. В Італії заговорили про підкуп окремих депутатів. Чотири сенатори змінили своє рішення голосувати проти Берлусконі в останню хвилину. У нижній палаті експерти налічують щонайменше десять народних обранців, які раптом відмовилися від своєї попередньої позиції та підтримали одіозного прем’єра. Якщо в Україні останнім часом голоси у Верховній Раді тушкуються насамперед в обмін на дах для бізнесу, яким володіє депутат, то, як стверджують італійські коментатори, в їхньому парламенті голоси купують в обмін на посади чи просто за готівку.

Взагалі зловживання на різних щаблях влади – серйозна проблема в Італії. Глобальний барометр корупції, складений Transparency International у 2010-му, виявив: 65% італійців помітили зростання її рівня у своїй країні за останній рік, хоча це ще не найгірший показник з-поміж держав Європейського Союзу: у цьому переконані й 75% греків та 83% португальців.

Головний аргумент Берлусконі в дебатах з опонентами, які вважають, що скомпрометованому мільярдеру й медіа-магнату час піти з політичної арени, простий: змінювати уряд у ситуації, коли з’явилися симптоми одужання від глибокої економічної рецесії, мовляв, небезпечно. Італія справді спромоглася зробити свій фінансовий внесок в антикризові пакети допомоги для Греції та Ірландії, прийняти пакет заходів із заощадження бюджетних коштів, упоратися з державним дефіцитом, принаймні настільки, наскільки це дало змогу уникнути долі тих самих Греції та Ірландії. «Італія більше не є частиною європейських проблем, вона є частиною їх вирішення», – заявив Сільвіо Берлусконі в парламенті. Він апелює до поміркованих політиків, які повинні зважити на недоречність будь-якої політичної невизначеності в найближчому майбутньому. Чинний прем’єр також обіцяє провести реформи правосуддя та виборчої системи.

Диригент газу і медіа

Багаж великих і малих публічно оприлюднених гріхів італійського прем’єра став вельми важким. При цьому пояснити раціонально феномен успіху його політичних сил складно. Ось уже понад десятиліття країна економічно то стагнує, то бореться з кризою. Прогнозують, що наступного року загальний державний борг Італії сягне 120% ВВП.

У Європі та США Берлусконі заробив репутацію лобіста інтересів Газпрому. Він один з небагатьох європейських лідерів, які не висловили застережень щодо арешту Міхаіла Ходорковского. У 2007 році італійські нафтогазова компанія Eni та енергетична Enel, основним акціонером яких є держава, не посоромилися придбати газові активи розгромленого Кремлем ЮКОСу. Тамтешня газета La Repubblica також пише, що в 2005–2006-му прем’єр особисто зробив інвестицію в нафтогазове родовище в басейні Карачаганак у Казахстані. Відчинити двері в казахські степи йому допомагали росіяни в обмін на лобістську підтримку їхніх інтересів. До цього додаються численні звинувачення, що висувалися проти Берлусконі під час його попереднього прем’єрства: від спроби підкупу судді до оборудок зі сплатою податків. Однак у суді вони не були доведені.

Коли французький філософ Жан Бодріяр писав про втрату європейською політикою свого початкового сенсу й фактичне перетворення її на шоу, вочевидь, він споглядав насамперед французькі політичні реалії. Але навіть Бодріяр, тонко продіагностувавши тенденції, що тільки набирали обертів у 1970–1980-х, певно, не міг би уявити, яких масштабів може сягнути шоуменізація політики. Сільвіо Берлусконі – власник трьох найбільших комерційних каналів Італії. Він фактично контролює на сьогодні 95% італійського телеринку, адже до комерційних каналів потрібно додати й державних мовників.

Він – сонцесяйний, облагороджений пластичними хірургами оратор, диригент медійного простору й масової культури. За часів його всесильності встановилася певна модель кітчу, де превалює образ жінки-порнозірки, танцівниці, сексуальної телеведучої, жінки як прикраси й оздоби маскулінного світу. Цей образ протиставляється бінарній опозиції з образом жінки-домогосподарки. Як наслідок – утворюється ядуча суміш патріархальності й похоті, зведена в ранг домінантної телеестетики. Сам прем’єр останнім часом також уславився секс-скандалами й епатажними жестами щодо красунь. Розваги на заміських резиденціях із юними моделями потрапили в об’єктиви фотокамер.

Тим часом різні соцопитування виявляють, що акторками й танцівницями розважальних телешоу хочуть стати більше юних італійок, ніж лікарями, економістами та юристами. Лише 45% тамтешніх жінок працюють за межами власних домогосподарств. Для порівняння: у Норвегії, яку вважають взірцем гендерної рівності на ринку праці, цей показник сягає 80%. У корпоративному секторі представниці прекрасної статі обіймають лише 7% керівних посад. За індексом гендерної нерівності Італія посідає 74-те місце у світі, поступившись, приміром, Україні (63-тє) та Гані (70-те). Це найгірший результат з-поміж країн Західної та Центральної Європи.

На цьому телевізійному кітч-тлі римські студенти з книжками в руках видаються ледь не маргіналами. Чому так сталося? Зрозуміти сьогоднішню Італію, її політичні реалії неможливо поза історичним контекстом. Майже 50 років після Другої світової війни в країні домінувала одна-єдина Партія християнських демократів. Після війни її активно підтримали США та католицька церква, що боялися приходу до влади комуністів. Тож для італійців фактична монопартійність не є чимось аномальним. Ментальний вододіл по лінії Північ-Південь у країні зберігається. Італійці самі визнають, що їм бракує солідарності.

Тим часом постало молоде покоління, чиє свідоме життя практично цілковито вписане в «епоху Берлусконі». У цьому Італія теж переймає не найкращу з естафет: «епоха Лукашенка», «епоха Путіна», Україна ще запропонує «епоху Януковича». Ім’ям політика епоха може визначатися лише в тоталітарній, авторитарній або просто нездоровій, дисгармонійній системі. Для сучасної Італії як спадкоємниці Ренесансу це особливо прикро.