Майже в кожній хаті тут шиють весільні сукенки, в які вбираються не лише українки, а й румунки, молдованки, росіянки, казашки, узбечки та навіть італійки з француженками.
– Ви – дєвушка, то ість за платьєм. Сразу відна. Так ви в точку папалі. Вибар – абалдєть! – каже перший же таксист біля залізничного вокзалу в Чернівцях у відповідь на запитання Тижня, як дістатися до Волоки. – Я – Гоша. Тут 10 кілометрів, – переконує водій. – Садітєсь, паєхалі!»
Поки їдемо, слухаю новини і його розмірковування про цей досить відомий населений пункт, який, однак, не фігурує в жодному туристичному путівнику.
– Правда, некоториє там зажралісь. Домікі нехілиє, но, знаєтє, нє на крадєниє дєньги, а на заработанниє. Да і дарогу харошую мєстниє атгрохалі. Нємєцкий автобан! – Радіє Гоша. – Сбросілісь всє вмєстє. Єздіть туда – адно удовольствіє.
Після фрази: «Я журналістка з Тижня» – хвилина мовчання. «Нікому етово нє говорітє, – знічено радить таксист Гоша. – Многіє нє хотят свєтітца. Другіє не желают показивать своі моделі. Там канкурєнция єщьо та! У мєня знакомая із Волокі, тоже наряди шйот».
Таксист Гоша таки не збрехав: і стосовно будинків, і асфальту, й ділової атмосфери в цьому дещо нетиповому українському селі.
.jpg)
Життя як торт
При в’їзді назву села державною мовою на табличці продубльовано латиницею: Волока – село етнічно румунське. Триповерхові вілли з тротуарною плиткою на подвір’ї та камерами відеоспостереження, декоративні фонтани, високі цегляні мури та ковані хвіртки, гаражі з автоматично підйомними воротами, кам’яні скульптури левів поруч вхідних дверей… О, та волочанські краєвиди нічим не гірші від київських передмість!
У селі – два чималі торгові центри, де продають тканини та фурнітуру, та два весільні салони. Інфраструктура теж вражає нетиповою для країни розгалуженістю: є тут ресторани, міні-супермаркет, а також декілька магазинів, стоматологічних кабінетів, перукарень, аптек.
Ось два кафе, розташовані поруч. Одне волочани називають «дорослим», там пропонують пиво та до пива. Інше, відповідно, «дитяче». На його вітрині – фішка: фотографії величезних п’ятиповерхових весільних тортів. Їх готують на замовлення. Бармен Форін каже, що охочих не переводиться. «Колись це була розкіш, тепер – ні. Кожен замовляє. Не тільки весілля, а й жодні ювілеї чи христини не обходяться без наших тортів. Люди у нас заможні, можуть собі дозволити», – розповідає хлопець. Кілограм солодкої прикраси свята коштує від 15 грн. Форін пригадує наймасштабніше замовлення: «50‑кілограмового гіганта втрьох у машину вантажили».
У салоні тканин «Весільний світ» на вході зустрічає відвідувачів по-голлівудському усміхнений адміністратор Павло. Він працює тут уже четвертий рік – із дня відкриття магазину. «У нас тканини з Греції, Франції, Італії, Тайваню, Арабських Еміратів. Скуповуються як наші майстри, так і спеціально приїжджають немісцеві. Асортимент – найбагатший! Навіть на Калинівському ринку такого не знайдете», – запевняє хлопець.
Власник торгового салону – Іван Попович, син піонерки весільного бізнесу, місцевої легенди Брандуши Попович. Подейкують, що саме вона першою взялася за пошиття шлюбних суконь. А починала з букетиків для наречених. Тепер її донька завідує весільним бізнесом у Києві, син відкрив фабрику з виготовлення тканин у Саудівській Аравії.
«Шеф разом із сім’єю на морях. Та ви можете в будь-яку хату заходити, тут шиють поголовно, тому не помилитесь. Чи захочуть з вами розмовляти – інша річ. Ви, напевне, помітили, всюди вікна зашторені, двері зачинені. Конспірація! Можете з нашими клієнтами поговорити. Ось один з них», – радить Павло.
Рух суконь і аксесуарів
Пан Іван знає як свої п’ять пальців і Волоку, і тутешній бізнес. Каже, що займається тканинами та шлюбними сукнями вже 10-й рік. Закуповує їх в Україні, а торгує аж у Тюмені. «Я тут постійний клієнт. Маю багато знайомих, з деякими співпрацюю ще з самого початку. Приїжджаю сюди раз на місяць, затоварююсь, роблю замовлення на наступний візит. Так, я перепродую, маю хороший навар. Та, повірте, навіть незважаючи на накрутку, у мене ціни найнижчі по всьому Сибіру. Тому українські сукні у фаворі», – розповідає.
Таких, як пан Іван, у Волоці називають «середняк». Тобто це гуртовий покупець, разова закупка якого – 15-20 суконь. Але є й ще «гуртовіші». Партія тутешнього «супергуртовика» – від 50 суконь і вище. Звісно, такі покупці у кравців – на вагу золота.
Весільним майстрам із Волоки доводиться мати справу і з індивідуальними замовленнями. За останні не всі беруться дуже охоче, бо зазвичай замовники трапляються вибагливі, які полюбляють морочити голову: «А може, іншим камінчиком корсет прикрасити? Чи взагалі аплікацією?», «Мені не зовсім подобається лінія вирізу», «Я хочу щось таке, чого нема, сама не знаю чого» тощо.
Що ж до тих, хто безпосередньо творить сентиментальне вбрання, їх також можемо спробувати класифікувати: за складом артілі, за обсягами виробництва.
Є такі, хто працює винятково з індивідуальними клієнтами – тими, хто хоче бути неповторним і «ексклюзивним». Сукня в такому разі – головна героїня (після нареченої, звичайно). І коштуватиме вона тоді від $1000. Обов’язкові атрибути – кришталики від Сваровські, перлини (бодай і штучно вирощені), ручна вишивка, важкі тканини, довжелезні шлейфи, дорогоцінні інкрустації. «Індивідуальники» творять удома, мають одного-двох помічників.
Є й такі, в кого пошиття поставлене на лінійку. Їхні замовники – посередники-гуртовики, які володіють кількома точками продажу, – ті, хто торгує на ринках, та власники весільних магазинів. Сукні made in Voloca прикрашають як і київські, так і московські салони.
Більші партії, а іноді замовляють понад півсотні суконь, шиють у цехах. У Волоці їх три. Тут працюють близько 40 кравчинь – дівчат із сусідніх сіл та навіть із Чернівців. Мало хто щодня повертається додому, більшість залишається на весь робочий тиждень. Для таких цеховики збудували спеціальний гуртожиток, в якому є і їдальня. Заробіток залежить від рівня майстерності. На місяць дівчата отримують 1500–3000 грн. Одна майстриня рідко займається пошиттям плаття від початку до завершального акорду. Хтось спеціалізується на виготовленні ліфів, хтось – на оформленні низів, хтось просто прикрашає. Гуртова ціна суконь «середнього» класу коливається у межах $80–$150. Є й дешеві варіанти – $40–$60.
Заборонені теми
Волочанин пан Григорій – сезонник, шиє не лише шлюбне вбрання, а й святкові плаття – новорічні, випускні, ювілейні. Чоловік пригадує, що наприкінці 1980-х у селі було лише двоє чи троє кравців, мали непогані гроші. З початком горбачовського кооперативного руху інші теж почали долучатися до цієї справи.
Сам Григорій закінчив ПТУ №3 у Чернівцях (зараз це дизайнерський коледж). Працював у місті в ательє. Починав індивідуальний бізнес, як і більшість: купив тканину, скомпонував модель, пошив, продав, заробив, знову купив тканину. І пішло-поїхало. Розкрутився, мав власні точки на «Калині» (так у народі називають Калинівський ринок, що в Чернівцях). Напрацював базу клієнтів. Щоб не платити шалені гроші за оренду контейнерів, перейшов на роботу вдома.
«До мене люди самі приїжджають. Зараз із Києвом тісно контактую. Мої плаття є на Троєщині, Святошині, у «Дитячому світі» на Дарниці», – чоловік показує рукою на рожеві, блакитні, білосніжні дитячі сукенки, що висять у майстерні на мотузках під стелею.
Молодша донька Григорія з екзотичним румунським ім’ям Флоріна |див. фото нижче| вправно обрізує зайвий фатин із підкладки, спеціальним розчином акуратно виводить клей, що трохи проступив з-під аплікацій на спідниці.
У майстерні стоять три столи зі швейними машинами. Біля них розкидані голки, мотки ниток, ножиці, клаптики матерії, вішаки, каталоги. Телевізора немає. «Щоб не відволікав», – каже господар. З радіоприймача тихенько лунає музика. На печі спить рудий кіт.
«У мене в родині кожен має свої обов'язки. Я крою. Дружина зі старшою донькою Віолеттою шиють. Флоріна займається декором. Тканини і всю необхідну фурнітуру закуповуємо в наших салонах. Дуже зручно й економить час. Тут шиємо, все готове виносимо у хату, там складаємо на ліжка, дивани, щоб не м'ялося», – розповідає майстер. Запрошує до господи, і справді – різнобарвні атласно-фатинові хмаринки тут по всій кімнаті.
Стосовно обсягів партій, бувають різні замовлення – від 30 і до сотні штук. Часу на виконання йде до одного тижня. Григорій додає, якщо треба терміново, то можна і недоспати дві-три ночі. Відпускна ціна дитячих платтячок – у межах 80–120 грншт. У столиці їх вартість зростає у 3–4 рази.
Віолетта, як і свого часу батько, навчається на закрійницю в Чернівцях. Флоріна – дев’ятикласниця. Вже відтепер готується до свого випускного балу, самостійно придумує фасон майбутньої сукні. Сестра і тато допомагатимуть втілювати її задум у життя. Дівчинка зізнається, що дуже хвилюється, бо будь-яка урочистість у Волоках – весілля, день народження, випускний вечір – це місцевий показ мод, де волокчанки хизуються своїми шатами одна перед іншою. «Модель сукні – це для розмови між однокласницями заборонена тема. Ніхто ж не хоче бути в платті, схожому на інше!»
Однак конвеєрність набридає. «Зі дня в день одне й те ж. І конкуренція душить, – скаржиться Григорій. – Ви навіть не уявляєте: тут у кожному дворі шиють! Якщо ні, то роблять квіточки на фати, якщо не прикраси, то аксесуари – рукавички, сумочки, підв’язки, якщо ж не аксесуари, то фурнітуру продають. Ми живемо у весільній божевільні! – бідкається чоловік. – Але з утрамбованої доріжки важко зійти».
Далі пан Григорій веселішає і з теплотою в голосі згадує свою першу грошову справу. У 1983-му тоді ще студент училища пошив 50 тоненьких чорних краваток – на той час то була найсвіжіша модна тенденція. Розібрали їх однокурсники на ура – по 5 карбованців за штуку. «Ото для мене свято було! Зараз це вже так, повсякденність».
.jpg)
Щастя Made in Voloca
Валентин та Олена – подружжя, тримають у Волоці ательє. Візитівку підприємства оформили з використанням своєї весільної світлини, на якій наречена сфотографована у сукні, пошитій власноруч. «Чи потрібна ще якась реклама?» – говорить жінка.
Молода сім’я порівняно недавно у шлюбній індустрії – три роки. Проте є кілька точок продажу на чернівецькому базарі, вони наймають продавців, бо вже в них не той бізнес-статус, щоб самим торгувати. Замовлень вистачає на півроку наперед, проте й новим потенційним клієнтам не відмовляють.
«Мабуть, у цьому і вся таємниця – добросовісна робота, креативність, а не інкубатор. Як наслідок – добра репутація і реклама від самих клієнтів», – логічно розмірковує Валентин.
Олена гортає каталог моделей, які вони пропонують. Фото сукенок робив чоловік, альбом упорядковувала дружина. Плаття поділені на категорії за вартістю та складністю пошиття. «Певна річ, це не все, що ми можемо. Найактуальніше ноу-хау показуємо перевіреним людям. Плагіат у нас тут ще той! Ось, наприклад, рюші та волани. Буквально рік тому це був ексклюзив, нині – на кожному кроці. Легше скопіювати, ніж створити своє. А модні колись «шестиклинки» тепер уже – моветон», – каже жінка.
Те, що стовідсотково впливає на фасон сукні, – національність нареченої. Пані Олена ділиться спостереженнями: «Пишне вбрання, багато квітів, каміння популярні в Казахстані, Грузії, Узбекистані. Росіянки у захваті від розшитих золотом і сріблом суконь у візантійському стилі. Європейкам подобаються плаття скромні, проте зі смаком». Жінка передбачає, що наступного року на гребені модної хвилі будуть сукні з етнічними мотивами. Вже зараз у Волоку навідуються, щоб пошити шати з народними елементами – характерними орнаментами, зі вкрапленнями вишивки.
Олена задоволена своєю справою. «Мені приємно дарувати нареченим радість, бо обрання весільної сукні – священний ритуал. Переконалася на власному досвіді. А якщо за це отримуєш ще непоганий прибуток, що може бути краще?» – впевнена майстриня.
Тож тепер я точно знаю, де придбати шлюбне вбрання. Затримка, як на мене, за мізером: залишилось знайти нареченого..