9 травня на захід від України святкують не як День Перемоги (його відзначають 8-го), а як День Європи. Таким чином жителі континенту увічнили пам’ять про Декларацію Шумана – оприлюднену в цей день 1950 року заяву міністра закордонних справ Франції Робера Шумана, який запропонував об’єднати під єдиним керівництвом вугільні й металургійні ресурси передусім Франції та Німеччини, а також інших країн, створивши таким чином Європейське співтовариство вугілля і сталі.
Від цієї пропозиції до Європейського Союзу, як ми його знаємо сьогодні, було ще дуже далеко, але саме 9 травня 1950 року вважають днем народження ЄС. Ідея єдиної, мирної і багатої Європи виявилася сильнішою за будь-які ідеологічні постулати та геополітичні конструкції. Саме вона посприяла розвалові соцтабора і стимулювала постсоціалістичні країни до реформ. Кожна з них мала власний шлях, але всі їхні кроки вкладаються в загальну стратегію, з якої мала б скористатись Україна.
Здорова наполегливість і змістовна підтримка
Проголошений лідерами постсоціалістичних держав уже в 1989–1990 роках намір «повернутися до Європи» в західних столицях сприйняли дуже обережно. Надто великими були соціальні й економічні відмінності між країнами, що опинилися по різні боки «залізної завіси».
Однак уряди, охочі приєднатися до ЄС, доклали системних свідомих зусиль для переконання еліт Старого світу в необхідності розширення Євросоюзу.
По-перше, задіяно було всю множину форматів, доступних у міждержавних відносинах. Важливо, що йшлося не тільки про дипломатію. Запроваджували інструменти конкретного, «буденного» співробітництва: асоційовані ради й комітети на рівні виконавчої влади та спільні парламентські комітети на рівні законодавчої.
Регулярно проводили спільні зустрічі очільників урядів та МЗС, експертні наради. У постійних переговорах гартувалися кадри євроінтеграторів, які нині, вже в рамках ЄС, неухильно відстоюють інтереси своїх держав у Союзі.
Відповідаючи на запити щодо змістовної допомоги постсоціалістичним країнам, Європейське економічне співтовариство ще 1989 року заснувало PHARE – програму, що мала на меті надання фінансової підтримки та залучення інвестицій для проведення ринкових реформ.
Програма для колишніх республік СРСР – TACIS – була спрямована на значно загальніші речі (програми не «спускалися» на технічний, управлінський рівень, залишаючись на засадах «загальних рекомендацій») і фактично звелась до «позначення присутності» ЄС у регіоні, не перетворившись на чинник підтримки реформ.
Важливим елементом стратегії європейської інтеграції для пострадянських країн також було використання сусідів або споріднених держав – членів ЄС як лобістів.
Німці, наприклад, підтримували Чехію і Польщу. Данія, Швеція та Фінляндія вболівали за Естонію, Латвію і Литву. Франція, яка побоювалася зростання впливу Німеччини в розширеному на схід Союзі, вимагала не забувати про південний напрямок (Кіпр та Мальту) та активно сприяла Румунії.
Реформи передусім
Однак жодні команди переговірників, симпатії керівництва окремих держав чи виняткові геополітичні міркування не привели б пострадянських країн до лав ЄС, якби вони справді не спромоглися на революційні внутрішні зміни.
Значною мірою зміні ставлення європейців до розширення ЄС зі скептичного на схвальне сприяла готовність урядів країн Центральної та Східної Європи працювати над утіленням у життя вимог щодо внутрішніх реформ.
Водночас побоювання щодо «втрат» від запровадження європейських норм і лібералізації торгівлі не справдилися. Розширення товарообігу із Заходом та приплив інвестицій згодом компенсували всі ці збитки. Ба навіть у часи економічної кризи саме інструменти допомоги в рамках ЄС рятують багатьох нових його членів.
Уже 1993 року Європейська Рада мусила констатувати значний прогрес у реформах країн Вишеградської четвірки (Польща, Словаччина, Угорщина, Чехія) і під враженням від результатів ухвалила політичне рішення про розширення ЄС, сформулювавши критерії вступу до спільноти, відомі під назвою копенгагенських (за місцем проведення саміту).
По-перше, це стабільність інститутів, що гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, а також до національних меншин та їхній захист (політичні критерії). По-друге, наявність ринкової економіки і конкурентоспроможність у межах ЄС (економічні критерії). По-третє, здатність узяти на себе зобов’язання, що випливають із членства у Союзі.
У червні 1997-го Єврокомісія опублікувала «Порядок денний 2000», де було оцінено прогрес країн-кандидатів. документ рекомендував розпочати переговори про вступ з Естонією, Польщею, Словенією, Угорщиною та Чехією. Болгарія, Латвія, Литва, Румунія і Словаччина були зараховані до «другої хвилі».
Слід зазначити, що в центральноєвропейських столицях провели роботу над помилками. Саме «жовта картка» від Єврокомісії мотивувала словацьких лівих та правих 1998 року об’єднатися проти авторитарного прем’єра Владіміра Мечіара, політика якого гальмувала євроінтеграцію країни. А Болгарія та Румунія своєю чергою 1997-го розпочали активну (принаймні позірно) боротьбу з корупцією.
Як результат, на Гельсінському саміті у грудні 1999-го вирішили не розбивати кандидатів на окремі «хвилі», а надати усім 12 (десятка східноєвропейців плюс Мальта з Кіпром) рівні умови у процесі перемовин. До кінця 2002 року всі з переліку, окрім Болгарії та Румунії, скористалися цим шансом: виконали копенгагенські критерії і 2004-го вступили до ЄС.
Входження непідготовлених Бухареста й Софії до Євросоюзу внаслідок суто політичного рішення створює негативний прецедент: відтепер до прийняття нових членів ЄС ставитиметься дуже прискіпливо. На лаві запасних до того ж чекають Туреччина, Республіка Македонія, Чорногорія, Албанія, Боснія і Герцеговина, Сербія, що визнані потенційними кандидатами.
Континентові не бракує проблем і на інших фронтах. Криза суверенних боргів у середземноморських країнах та Ірландії вже спричинила поступове розшарування Союзу на єврозону та решту. Через навалу північноафриканських біженців під питанням опинився навіть символ єдності Старого світу – Шенгенська угода (див. стор. 30).
Поки Євросоюз вирішує ці питання, нових етапів розширення чекати годі. Утім, Україна має перед собою чітку послідовність кроків, які проходили її сусіди. Щоб подолати цей шлях, потрібні роки. Але вони розтягнуться на десятиліття, якщо влада й далі зволікатиме, формально ставлячись до реформ і пускаючи на самоплив процес переконання європейців у необхідності євроінтеграції країни.
РЕФОРМИ ДЛЯ ВСТУПУ ДО ЄС: ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД
Модернізація нормативно-правової бази, її адаптація до загальноєвропейського правового доробку (Acquis communautaire).
Адміністративно-територіальна реформа, відновлення ролі місцевого самоврядування.
Упорядкування системи бюджетного планування, раціоналізація структури державних доходів та видатків.
Перетворення в соціальній сфері: пенсійна й освітня реформи, реформа системи охорони здоров’я.
Реформа прикордонної служби та митниці (технічне переоснащення, посилення боротьби з корупцією та нелегальною міграцією).